Герої не вмирають, поки живі спогади про них. Їхні історії продовжують жити в серцях рідних і близьких, у думках друзів, знайомих, кожного, хто відчуває відповідальність за свою країну. Кожен їхній вчинок, кожен момент відданості рідній землі нагадує про силу людяності, сміливість, відвагу, готовність підтримати інших у найскладніші часи. Вони заслуговують на найвищу шану - в кожному нашому слові і дії, які продовжують їхню справу, вшановують їхнє життя.

Ранні роки та професійний шлях

Віталій Вячеславович Каленченко народився 21 лютого 1991 року в селі Спасове Кіровоградської області. В 2010 році закінчив професійно-технічне училище №8 міста Кіровоград (нині - Кропивницький), де здобув професію муляра та електрозварювальника.

Згодом переїхав на Київщину, до села Білогородка, де працював водієм навантажувача. 

Цінності та принципи

Віталія Каленченка знали як надзвичайно працьовиту, добру, чесну та відповідальну людину. Він завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував, навіть якщо про це його не просили. Був товариським і щирим, водночас трохи сором’язливим.

У будь-якій справі проявляв відповідальність та наполегливість - якщо вже щось розпочинав, то неодмінно доводив до кінця. Для друзів і колег залишався людиною слова і діла, на яку можна покластися в будь-якій ситуації. Його порядність і відчуття справедливості були фундаментом, на якому будувалися довіра та повага оточуючих.

Громадянська свідомість та любов до Батьківщини були невід’ємною частиною його характеру. Він був активним учасником Революції Гідності, перебував на Майдані навіть у найскладніші та найнебезпечніші дні протистоянь. Цей досвід загартував його рішучість і сміливість, навчив діяти зібрано навіть у складних обставинах - навички, які згодом стали важливими під час служби на фронті.

Служба в АТО/ООС

У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Віталій Калєнченко не вагаючись став на захист рідної землі. «Хто як не я?» - так пояснював своє рішення друзям, усвідомлюючи всю відповідальність та небезпеку. Він долучився до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», де поступово здобував досвід, а також довіру командирів та побратимів. У 2018 році обійняв посаду кулеметника розвідувального взводу. Сумлінно ніс службу, підтримуючи належний рівень підготовки та відповідально виконуючи покладені на нього обов’язки.

В 2020 році Віталій демобілізувався та повернувся до мирного життя.

Мрії про велику родину

Він завжди мріяв про родину та затишний дім. Ще до служби у війську познайомився з Тетяною, але тоді вони бачилися лише кілька разів. Тож після повернення з армії молоді люди знову почали спілкуватися. Згодом Віталій запропонував Тетяні зустрічатися, а невдовзі зробив пропозицію. У 2021 році вони одружилися, почали облаштовувати подружнє життя в Крюківщині.

Віталій любив майструвати: власноруч розпочав ремонт у їхній квартирі, ретельно продумуючи кожну деталь. На жаль, завершити задумане так і не встиг - але те, що зробив, й досі нагадує про його турботу та любов до родини.

«Він був дуже самостійним. Мав купу ідей, завжди знав, як їх втілити, як навчитися новому, як довести справу до кінця. А ще був надзвичайно добрим, щирим, турботливим. Умів помічати дрібниці, підтримати, допомогти, завжди знаходив час для близьких. Поряд із ним було відчуття впевненості та спокою», - розповідає про чоловіка Тетяна.

Захист Батьківщини

У родині Каленченків про можливе повномасштабне вторгнення говорили ще задовго до 24 лютого. Віталій неодноразово казав дружині, що в разі великої війни піде захищати країну. Тож у перший день російської агресії намагався записатися до бригади «Холодний Яр», де служив під час АТО/ООС. Але через об’єктивні труднощі це виявилося неможливим, тож Віталій долучився до Сил спеціальних операцій «Азов» - 3-ї окремої штурмової бригади в Києві.

«У мене не було іншого вибору, як відпустити його, - зазначає дружина Захисника. - Я знала, що він усе одно піде - відмовляти було марно. Мені залишалося лише молитися, аби з ним усе було добре. Коли проводжала, трималася спокійно, а коли він пішов - розплакалася».

Слова Тетяни - це тихий, але промовистий штрих до портрету війни, яким живе кожна родина, яка проводжає Захисника на фронт. У них - і гіркота, і любов, і сила, що тримає країну вже понад одинадцять років великої боротьби.

Віталій брав участь в обороні Київщини, пізніше воював на Запорізькому напрямку, а потім - у Бахмуті. Мав позивний «Єгерь», який йому дав командир за виняткову орієнтацію на місцевості. Побратими поважали його за щирість, доброту, вміння працювати в непростих умовах. Казали, що «він був спокійний, мов штиль, але водночас міг непомітно проникати в надскладні місця, куди мало хто міг дістатися. Ворогів ліквідовував неймовірно ефективно, і вже давно збився рахувати їхню кількість». 

З дружиною Віталій зізвонювався при найменшій можливості. Розмови здебільшого стосувалися домашніх справ - про фронт майже нічого не розповідав, лише зауважував: «Те, що було в АТО, - квіточки в порівнянні з тим, що зараз». Коли ж дозволяла ситуація, приїжджав додому. Востаннє рідні бачилися на Новий 2023 рік.

Втрата та пам’ять

Віталій загинув 6 травня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута. Про трагічну втрату чоловіка Тетяні повідомив його товариш, з яким вони разом служили в АТО, а пізніше знову опинилися поруч на фронті.

«На телефоні висвітлився невідомий номер, і я відразу відчула, що щось недобре. Серце стислося, кожна секунда здавалася нескінченною», - згадує, ледь стримуючи сльози, дружина Героя. 

Тетяна довго не могла повірити в те, що сталося. Кожна деталь, кожна річ в квартирі нагадували про чоловіка. Але найбільше боліло усвідомлення, що він так і не побачив доньку, яка народилася через місяць після його загибелі. 

Нині їхній донечці Дарії два з половиною роки. Вона дивиться на фотографії Віталія і з ніжністю каже: «Це мій тато». А коли на дитячому майданчику чує, як інші діти кличуть тата, то не розуміє, як це… Адже свого татуся вона бачить лише на світлинах і знає про нього з теплих маминих розповідей.

Віталій Каленченко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, а згодом - орденом «За мужність» II ступеня (посмертно). Його шлях - це приклад тихої, але незламної сили. Він був справжнім патріотом, людиною, у чиїх вчинках відчувалися відповідальність, стриманість, готовність прийти на допомогу. Він захищав від ворога свою країну, свою родину, свою маленьку донечку, про яку так довго мріяв. Він віддав за майбутнє кожного з нас найдорожче - своє життя.