ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ

Що необхідно знати про коронавірусну інфекцію?

Увага! Сайт оновлюється. Деякі розділи можуть бути недоступні.
Back Про Вишневе

Про Вишневе

Віктор Бабич

Віктор Феодосійович Бабич, наш земляк, талановитий поет, прекрасна людина. Народився він 26 січня 1942 року в сусідньому селі Крюківщина, Києво-Святошинського району.

На його долю випало нелегке повоєнне дитинство. Залишившись без батька, який загинув на фронті, Віктор рано пізнав ціну тяжкої праці. Після закін¬чення школи майбутній поет пішов працювати на завод учнем токаря. Здобувши професію, він вирішив навчатися далі і вступає до Київського педагогічного інституту імені Горького на літературний факультет російського відділення денної форми навчання. А згодом починає працювати і вчиться заочно. За час навчання в інституті Віктор працює завідуючим клубом в рідному селі Крюківщина, ван¬тажником в аптекоуправлінні і навіть старшим інженером сектора НТП ОНТІ інституту „УКРСІЛЬХОЗТЕХПРОЕКТ”.

Після закінчення інституту Віктор працює в редакції районної газети «Шлях до комунізму» (нині «Новий день»), згодом стає завідуючим відділом сільського господарства. Навіть звільнившись, він ніколи не поривав зв'язків з рідним виданням, до кінця свого життя друкував в ньому свої матеріали. Деякий час В. Бабич працював редактором газети «Трибуна енергетика» Управ¬ління будівництва Чорнобильської АЕС.

Особливе місце в житті Віктора Феодосійовича завжди займала поезія. Римувати він почав рано, ще в школі. У п'ятому класі Віктор писав вже досить непогані вірші про школу, вчителів тощо. У десятому класі (1959 р.), в районній газеті «Шлях до комунізму» була опублікована його замітка «Молодь у боротьбі за п'ятирічки» про доярок місцевого колгоспу «Червоний партизан». А невдовзі, там же з'явився його вірш «Разоружение». Це був початок його журналістської і поетичної діяльності. Вірші він писав російською та українською мовами.

Захоплення поезією привело Бабича в літературну студію «Мрія» при згаданій районній газеті. Займаючись в студії, поет вдосконалював деякі свої вірші. Так, доопрацьований вірш «Поезда» він вводить як окрему другу частину в триптих «Памяти отца». На жаль, творчість нашого земляка не досліджена, його вірші розпо¬рошені у періодичних виданнях, не зберігся і його архів. Крім вже згаданого видання, відомі публікації його поезій в газетах «Трибуна енергетика», «Рабочее слово», «Вечірній Київ» та ін.

Основні мотиви його поезій - спогади про війну, ветеранів, босоноге дитинство, про страшну чорнобильську трагедію, христи¬янські цінності. В них - біль, сум, печаль. В них - радість з приводу повернення людей до Бога, любов до Батьківщини.

Окрема тема - це туга за загиблим батьком, померлою матір'ю. У віршах - вся душа поета, його сподівання, думки, надії. У своїх віршах поет з особливою теплотою згадує своє рідне село Крюківщину, місто Вишневе, де прожив багато років.

Саме Вишневому поет присвятив вірш «Квітуче місто», сповнений глибокої відданості і синовньої любові. Ось лише кілька рядків з нього:

"У думках й на душі стає світло і чисто,
Коли серце сповна полонить пишний цвіт.
Ой, Вишневе, Вишневе, квітучеє місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ".

Сам автор називав цей твір піснею. Ми бачимо зрілого поета, справжнього майстра слова. Вишневе у нього і квітуче, і квітуєче, і квітучеє. Скільки барв, скільки відтінків лише одного слова! Скільки любові, ніжності до рідного міста!

Віктор Бабич залишив помітний слід в літературному житті нашого міста. Його поетичні твори не забудуться. Сподіваюся, що настане такий час, коли у школах міста діти будуть вивчати творчість нашого земляка поета Віктора Бабича.

Навесні (7 березня ) 1998 року поет Віктор Бабич відійшов у вічність.
Він дуже любив життя, але своє місто він любив, мабуть, більше.

То ж недарма міську літературно-мистецьку премію названо іменем поета Віктора Феодосійовича Бабича.

 

Валерій Гомановський,
краэзнавець

 

ВИШИТИЙ РУКАВ
 
Я твій навічно, Україно,
Мої навкіл земля й Дніпро.
В мені нуртує щохвилинно
Твоя любов, твоє добро.
 
Степи гудуть од яничарів,
Та не убити їм під свист
Ні Роксолани мудрість й чари,
Ані козацькі міць і хист.
 
Я завжди чую, завжди бачу:
Стоїш, немов іконостас,
А коло ніг у тебе плаче
Твій закайдований Тарас!
 
Віки пливуть на полі брані —
Там не один життя віддав...
Ще не просох від сліз, прощання
Твій любо вишитий рукав.
 
Хай пропаде лиха година,
Що хоче твій зігнути стан.
Я покладу на плечі сина
Тягар усіх твоїх страждань.
 
І я життя віддати згоден,
Чи то в бою, чи то в ділах,
Щоб між народами свободи
Ти невмирущою була!
 
Щоб квітував барвінок синій,
Народ лише добро плекав,
В дніпровській вимитий бистрині
Білів твій вишитий рукав!

 

ЦВЕТЕНИЕ

...А в городе моем все вишни расцвели.
Ион Вишневым называется по праву.
Куда ни погляжу — налево иль на право —
Цветение разбуженной земли.
 
И слыша пенье голосистых птиц
Ивидя зеленеющее лоно,
Мы все, мы все, кто в жизнь влюбленный,
Уверены: цветенью нет границ!
 
КВІТУЧЕ МІСТО
 
У думках й на душі стає світло І чисто, Коли серце сповна полонить пишний цвіт.
Ой, Вишневе, Вишневе, квітуєче місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ.
 
Навкруги усе любо, куди не погляну: Потопають будинки у вишневий садах,
І чарують ялинки на вокзалі «Жуляни»,
І милує малюк на жіночих руках.
 
Ці дитинства шляхи, земляків гарні лицяГомінливий перон, перестуки коліс.
І в далеких краях, і в розкішних столицях.
Як молитву святу, я крізь роки проніс.
 
Виростають будови на яснім видноколі, Пахнуть щедрим врожаєм поля вдалині.
Не віддам я цю землю ніколи й нікому — Все тут рідне, бентежне й сердечне мені.
   
У думках й на душі стає світло і чисто,
Коли серце сповна полонить пишний цвіт. Ой, Вишневе, Вишневе, квітучеє місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ.
 

ПАМ’ЯТІ МАТЕРІ

1 ДОЛЯ
 
Важкою була, мамо, Ваша доля.
Тільки промінчик сонця із-за хмар.
Ця Крюківщина та колгоспне поле – Святі місця...
Ваш вічний Божий дар.
 
Війни смертельна і свинцева злива –
І з фронту похоронка...Й нема кого ховать.
При місяці й зірках Ви жали ниву,
Щоб четверо дітей прогодувать.
 
Як птиці восени летіли роки.
Ви не носили і мене вже на руках...
Я образ Ваш зберіг, я чую Ваші кроки...я
Пшеничне поле...Ви з серпом...І при зірках...ППП
 
2 МАМИНА МОВА
 
Є така благодать – чути мамину мову,
Коли в ній мерехтять зорі в синь вечорову.
Коли в ній крізь літа ллється музика слова,
Малиніють вуста і пливе колискова.
 
Коли в ній крізь життя, розвіваючи хмари,
Колосяться жита, гинуть війни і чвари.
Коли хлюпають в ній сплески жартів та сміху
І дитині малій і бабусі на втіху.
 
  
 МОЁ ДЕТСТВО
 
Ко мне приходит детство по ночам
В заплаканной, заплатанной одежде
И вспоминает долго, по часам,
Что было с ним, верней, со мною прежде.
 
Родился я в тот самый грозный год,
В тот самый год, когда у самой колыбели
Взрывались бомбы сутки напролёт
И пули ошалелые звенели.
 
Потом раздалось громкое «Ура-а-а»
И я с надеждой улыбнулся маме…
Она же радостно шептала всё:
«Пора, пора сквитаться с клятыми врагами».
 
А позже, помнится как за столом
Склонилась мать и жалобно рыдала…
А солнце «зайчиков» пускало за окном,
И яблоня так пышно расцветала.
 
Я рос, крепчал, уверенней был шаг,
Не зная городов и их гостиниц,
Я бегал часто-часто на большак,
Чтоб поскорее получить гостинец.
 
Мать стряхивала пыльный пот с лица:
Ведь как- никак – до Киева далече.
Шептала тихо: «Весь в отца…»
И опускала руки мне на плечи.
 
Я помогал ей… Вижу, как вчера,
Серпы рогов…копыт стук равномерный…
Вокруг растут густые клевера,
Коровы дружно тянутся на фермы.
 
Стада колхозные тогда я пас,
И, сдав металлолом, был рад необычайно,
И говорю об этом я, гордясь,
И говорю об этом не случайно.
 
Хоть век и не бросал в суровый бой,
Мы, дети грозной той войны, ведь тоже
Несём в себе печаль и боль,
Она, война, нас горестно тревожит.
 
И не напрасно детство по ночам
В заплаканной, заплатанной одежде
Приходит… то напоминанье нам
О нашей давней вере и надежде.

   

 ПОЕЗДА
 
 
                                        О, как я ждал прихода поездов!..
                                        Я убегал на станцию Жуляны.
                                        Колёсный стук, гудков манящий зов
                                        Мне с детства был заветным
                                                                                  и желанным.
                                        Потом возненавидел поезда,
                                        Я был уверен и твердил упрямо:
                                        Они отца умчали навсегда,
                                        Оставив нас одних скорбящей маме.
 
                                        Душа моя иных тревог полна…
                                        Забыл давно мальчишескую злобу,
                                        И лишь при слове горестном «война»
                                        Я вздрагиваю, словно от озноба.
 
                                        Ведь сын растёт. Он любит поезда.
                                        И страшно думать, что его однажды
                                        Они умчат от станции туда,
                                        Откуда возвращается не каждый.
     
 
 
ЖИВУ Я ПО ЗАКОНАХ ДОБРОТИ
 
Живу я по законах доброти,
Як Бог велів й батьки дали поради.
Ідучи без вагань до світлої мети,
Не зрадив людям і собі не зрадив.
 
Я злети знав, що декому і в снах
Такого не привидиться на свято,
Я знав такі падіння, що весна
Від них могла б за мить одну зів'яти.
 
Прожити можна тихо, як слимак,
М'які до сонця виставивши ріжки,
Мені ж ніколи спокою нема —
Я мчусь галопом, буревий і грішний.
 
Одному — тліть, а іншому —горіть...
Ця істина залишиться новою.
І хай не можу я зігріть весь світ,
Але я прагну гріть його собою.

  

  

У моему рідному селі Крюківщина не повернулися з ратно­го походу 104 учасники Великої  Вітчизняної війни. І в мирний час їх стає все менше і менше. Ось і в цьому, 1996 році нещодавно пішов від нас ще один-фронтовик— бойовий розвідник М.Т.Василенко. 

А нині, корінних крюківщинців, ветеранів війни — всього 11.

 

          ВЕТЕРАНИ
 
   Їх раз у раз знов непокоять рани,
   Одержані в жорстоких тих боях.
   Вмирають і вмирають ветерани
   В своїх дітей і внуків на очах.
 
 
   Роки летять, мов легкокрилі птиці,
     Йдуть в забуття, неначе в білі сни
     В моїм селі лишились одиниці
   Тих, хто пройшов крізь дим й вогонь                                  
                                                      війни...                                            
                                                                    
   Шануєм ветеранів ми сьогодні,
   Хоч і нелегкий час для них настав...
   Навік залишаться у пам'яті народній
   Всі ті, хто людство боронив                                  
                                                  і рятував.

                                  

 
ПРОЗРЕНИЕ
 
На  жизненных  наших  дорогах ,
Где  царствуют  Добро  и Зло ,
Так  поздно  для  меня  и  многих
Прозренье  светлое  пришло .
 
А  как  ещё - ведь  школьных  классах
Мы , комсомольские  юнцы ,
Твердили , спорили  о  классах
Как  пролетарские  бойцы .
 
А  как , мужая  без  печали ,
Зато  усердно , даже  всласть  
На  поле , в  цехе  защищали
Своих  вождей , Союз  и  власть .
 
А  как  заткнувши  себе  уши ,
Не  различая  свет  от  тьмы ,
Травили  праведные  души ,
Морили  голодом  умы .
 
А  как  же  грешными  глазами
Взирали  на  приход  святой ,
И  если  не  сносили  храмы ,
Так  обходили  стороной .
 
Спешили  поклонясь  дороге ,
Не  видя  благодать  небес ...
Но ,слава  Богу , что  для  многих
Христос  воистину  воскрес !
 
ОБЕЛІЗКИ
 
Обеліски, обеліски, обеліски...
Ви, мов живі, нам дорогі і близькі.
Ви мовите до всіх нас: ”Пам’ятай!
Ми стали вічними в борні за рідний край.
Щоб завжди люди знали світло,
Щоб вся земля на щастя людям квітла!”

 

 

ЧОРНОБИЛЬЦІ
 
Ми — птахи одного гнізда,
Та враз по світу розлетілись.
(Хоч як же цього не­
хотілось!)   —
На сполох вдарила біда.
 
Не зберегла нас од біди
Зоря надії, що світила
Над Прип’яттю щасливо
й мило —
Вона   погасла   назавжди.
 
Ми розлетілись.., В серці —
щем,
До себе кличуть рідні
стіни,
І один одного постійно
По смутку всюди
пізнаєм.
 
А діти навіть уві сні
Додому просяться  незвично,
Де їх, полишені  навічно.
Ляльки чекають на вікні.
 


  ЧТОБЫ ВЫЖИТЬ

Хоть бы эту зиму выжить, пережить хотя бы год.
Под наркозом,что ли выждать завихренье непогод?
А очнуться от наркоза, когда всё вокруг в цвету,
Воздух свежий в первых грозах, трели птичьи налету…
 
И в саду, в селе родимом, как и в юности, опять
Мне до слёз необходимо подышать и помечтать.
А когда замрут навеки оба бьющихся виска, -
Положите мне на веки два смородинных листка.
 

 

Панорама м.Вишневого

Панорама Вишневого

Нажміть на картинку.

Дивіться в повноекранному режимі