Кажуть, що зорі не гаснуть - вони просто переходять на інший бік небокраю, щоб світити звідти вічним спокоєм. Та коли згасає молоде життя, світ навколо на мить затихає у німому крику. Це біль, який неможливо виміряти словами, і порожнеча, яку не заповнити часом. За кожним ім’ям Героя, який віддав життя за Україну - не просто рядки в біографії, а цілий всесвіт - доля людини, її життєвий шлях. Це перервана розмова з рідними, нездійснена поїздка, нереалізовані плани, тисячі буденних дрібниць.

Ця історія про вишнівчанина Дмитра Кузьміна - люблячого сина та брата, надійного друга і побратима, світлу, щиру людину, справжнього чоловіка, який знав ціну словам та вчинкам.

Дмитро Кузьмін народився 26 серпня 1988 року у Вишневому. Тут минули його дитинство та доросле життя. Навчався у загальноосвітній школі №4 (нині - ліцей «ІДЕАЛ»), де здобув базову середню освіту. Його пам’ятають як старанного учня, щирого й товариського. Він мав тонке почуття гумору, легко знаходив спільну мову з однолітками, був душею компанії - добрим, відкритим, завжди готовим підтримати й підставити плече. Друзі з особливою теплотою звали його «Кузя».

Родина та захоплення

Хлопець брав активну участь у шкільному житті, завжди долучався до спільних ініціатив. Також навчався у музичній школі по класу баяна. Захоплювався спортом: ще в молодших класах почав займатися дзюдо. Саме на татамі гартувалися його характер та внутрішня дисципліна.
Дмитро зростав у великій і дружній сім’ї, де панували довіра й підтримка. Будучи старшим, він став справжньою опорою для молодших брата та сестри. З Антоном вони зростали пліч-о-пліч, завжди підтримували один одного. Коли народилася Дар’я, Дмитрові було 15 років, та попри значну різницю у віці він не лише допомагав батькам, а й буквально винянчив сестру.

Професійний шлях

Закінчивши 9 класів, Дмитро вступив до Київського річкового училища та здобув спеціальність моториста-стернового. Після завершення навчання проходив строкову службу в Житомирі зв’язківцем, де отримав досвід організації та забезпечення безперебійної координації - навичок, критично важливих для подальшої професійної та військової діяльності.

Повернувшись додому, працював за спеціальністю - ходив на прогулянковому катері по Дніпру. Рідний дядько Дмитра, капітан суховантажного судна, неодноразово кликав племінника до себе в екіпаж на великі рейси, проте ці плани так і не реалізувалися.

Коли річкову компанію, де працював Дмитро, розформували, він влаштувався на роботу в газову службу. Пізніше почав займатися ремонтами: швидко зарекомендував себе як майстер своєї справи - чимало мешканців зверталися до нього по допомогу.

«У Вишневому, мабуть, багато хто пам’ятає Дмитра. Він робив ремонти в квартирах: у когось балкон лагодив, у когось - кухню. Люди зверталися до нього, і він завжди виконував роботу акуратно та відповідально», - розповідає мама Захисника Неля Михайлівна.

Початок великої війни

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Дмитро не вагався ні хвилини. В перший же день намагався вступити до місцевої територіальної оборони, але набір уже був закритий. Тоді вони з товаришами взялися допомагали готувати суміші «коктейлів Молотова» для оборони міста. А через два дні звернулися до військкомату, звідки їх направили до військової частини в Києві, яка займалася забезпеченням бойових підрозділів.

Згодом Дмитро пройшов навчання та відповідав за роботу мобільного лазневого комплексу: спеціальна машина курсувaла між підрозділами на Київщині, забезпечуючи бійців умовами для гігієни та відновлення сил у польових умовах.

Служба під Кураховим

А через пів року служби, в серпні 2022 року, Дмитро написав рапорт на переведення у бойову частину. Його прохання задовольнили, і згодом він приєднався до лав 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Бойове хрещення у складі славетної бригади пройшов на одному з найгарячіших напрямків фронту - під Кураховим. Тут, в умовах постійних обстрілів та напружених боїв, Дмитро залишався до кінця 2022 року. За цей час змінив кілька посад: спершу був зв’язківцем, пізніше - помічником командира мінометної батареї.

Бахмут та Авдіївка

На початку 2023 року підрозділ Дмитра перекинули на Бахмутський напрямок, який на той час став епіцентром найжорстокішого протистояння. Під цілодобовими обстрілами та в безперервних контактних боях, «Кузьміч» (позивний Дмитра) разом із побратимами тримали оборону, виявляючи надзвичайну стійкість. А навесні їх вивели на ротацію до Черкас для відновлення сил та доукомплектування. Проте перепочинок був недовгим. Уже невдовзі Дмитро разом із товаришами знову повернулися на «нуль». Цього разу місцем їхньої дислокації стала Авдіївка.

Зв’язок із рідними

Навіть у найпекельніших точках фронту Дмитро намагався не залишати рідних без звістки. Писав практично щодня, а телефонував щойно з’являлася бодай найменша можливість.

«Розповідав про побратимів, про службу, про небезпеки на передовій. Пригадую, як під Бахмутом вони з хлопцями ледь не потрапили в оточення, коли пішли на розвідку і по воду в сусіднє село. А в жовтні, на моє 55-річчя, син зробив мені найкращий подарунок - неочікувано приїхав на кілька днів додому. Це були найщасливіші дні за останній період», - ділиться спогадами Неля Михайлівна.

Останнє завдання

Наприкінці листопада ситуація на фронті загострилася, і Дмитра направили на підсилення піхотних підрозділів у районі населеного пункту Водяне. Це була одна з найскладніших ділянок Авдіївського напрямку, де ворог не припиняв штурмів.

Востаннє голос Дмитра рідні чули ввечері 12 грудня. Той дзвінок був особливим - він готувався до чергового бойового завдання і, за словами матері, ніби щось передчував. Довго розмовляв із братом, прощався так, ніби знав, що цей вихід стане для нього останнім. Материнське серце відчуло біду миттєво.

«16-17 грудня я була сама не своя, просто лилися сльози. Чоловік запитує, що сталося, а я не можу нічого з собою вдіяти. Кажу: «Давай шукати Діму, щось не так, щось сталося...», - ледь стримуючи сльози розповідає Неля Михайлівна.

Пошуки Дмитра рідні почали ще до офіційного сповіщення. Телефонували командиру, той не відповідав, на «гарячій лінії» частини заспокоювали, що з бійцем просто немає зв’язку. Проте родина продовжувала пошуки. Лише через побратима Ігоря, який пройшов полон і на той момент був комісований, вдалося дізнатися страшну звістку: Дмитро з побратимом потрапили під масований обстріл «градів». Товариш отримав поранення, а Дмитро загинув на місці.

17 грудня 2023 року серце воїна зупинилося. Йому назавжди залишилося 35.

Оптимізм, гумор та нездійснені мрії

Навіть у самому пеклі війни, серед небезпеки та виснаження, Дмитро залишався життєрадісним і позитивним. Попри суворі будні на «нулі», він зумів зберегти дитячу безпосередність і почуття гумору, які ставали розрадою для побратимів та промінчиком надії для рідних.

«Кумедний хлопець він був у мене. Якось під час відпустки ми пішли купити йому рушник - Діма вибрав такий яскраво-помаранчевий. Є навіть фото, як вони з побратимами після лазні: син накинув той рушник на плечі - як справжній Супермен. А ще був дуже романтичним. Міг кульбабку зачепити за вухо... Отаким він був - добрим і чуйним», - усміхається крізь сльози Неля Михайлівна.

З хлопців, які служили з Дмитром в одному взводі, нині в живих лишилися двоє. Неля Михайлівна й досі підтримує з ними зв’язок. Коли дозволяє служба, вони приїжджають до Вишневого, щоб побувати на могилі товариша, вшанувати його пам’ять.
Дмитро мав багато планів, які відкладав на час після Перемоги. Мріяв про власну родину, про дім, сповнений дитячого сміху. А ще хотів поїхати в Карпати, вдихнути на повні груди чисте гірське повітря та відпочити від гуркоту гармат.