Валерій Гомановський - відомий краєзнавець, автор першого герба Вишневого (1989 рік), лауреат міської краєзнавчої премії імені Вікентія Хвойки (2020 рік). Дослідженню історії становлення Вишневого він присвятив багато років.Особливе місце в його працях та спогадах посідає «Мостопоїзд №415» - залізнична будівельна організація, що влітку 1953 року прибула з Білорусі для відбудови зруйнованого війною господарства Києва, а потім - і Донбасу. Валерій Маркович був безпосереднім свідком тих подій і зберіг важливіспогади про його значення для розвитку нашої громади.
У попередніх публікаціях ми розповідали про «Мостопоїзд №415» та його роль у розвиткунашого міста. Сьогодні продовжуємо цю розмову. В ній - спогади про клуб, який був центром культурного й громадського життя селища.
Валерію Марковичу, у попередньому інтерв’ю Ви згадували, що важливим центром життя селища був клуб. Розкажіть про нього детальніше.
Це був справжній осередок культури й дозвілля, єдиний у селищі. Тут проходили кінопокази, танці, вистави, всі збиралися разом -ділилися враженнями, сміялися, просто проводили час. Тут вирувало життя, кожна подія залишала теплі спогади.
Нагадаю, що бараки «Мостопоїзда №415» розташовувалися неподалік залізничної станції «Жуляни», на захід від неї. Клуб знаходився на одній лінії зі школою, але ближче до станції, а школа знаходилася навпроти сучасного центру науково-технічної творчості «Шанс»(вул. В. Чорновола, 3) з боку залізниці.
З торця клубу, з боку станції, була прибудована цегляна кінобудка з дерев’яними сходами і перилом під ліву руку, а поруч - акуратно оформлений стенд для афіш, намальованих пензликом, з назвою фільму та, як правило, позначкою: вітчизняний чи іноземний.
Клуб, як і всі бараки, був дерев’яний: оббитий дранкою, обмазаний глиною та побілений, дах накритий толем. Ззовніперед входом в кінозалу бувприбудованийневеликий коридор.Ліворуч від входу розташовувалося віконце каси, де продавали квитки.Для безпеки існував запасний вихід.
Зала мала вікна лише з одного боку -вони закривалисяважкимишторамитемно-синього кольору. З протилежного боку, що виходив на залізницю, вікон не було.
Невеликий тамбур, прибудований до торця клубу зі сторони школи, вів у більярдну кімнату. Там стояв хороший більярдний стіл, привезений «Мостопоїздом», за яким із задоволенням грали всі охочі. У кутку праворуч на табуретці стояло відро з питною водою таметалевийкухлик (кружка) на блюдці.
Поряд із більярдною розташовуваласягримерна, в клубі активно діяла художня самодіяльність. Також приїздили творчі колективи з інших міст, додаючи життя та різноманіття цьому культурному осередку селища. Особливо добре пам’ятаю виставу «Сватання на Гончарівці» – і костюми, і грим були на високомурівні.
Пригадую один цікавий епізод: у клубі зберігалися струнні інструменти, вже непотрібні для виступів. Але вони не пропадали марно: часом у сусідній продуктовий магазин привозили замерзле вершкове масло, яке продавчиня не могла порізати ножем. Тоді вона запитувала, чи є у когось струна -і саме нею нарізалимасло.Маленькі побутові хитрощі, що демонструють винахідливість і кмітливість громади.
Як організовували покази фільмів?
У кінобудці стояв один кіноапарат. Тож коли закінчувалася одначастина фільму, вмикали світло, перезаряджали плівку -і показ тривав далі. Коли світла не було, кіно все однопоказували. На балкончику біля входу в кінобудку встановлювали «движок»і продовжували сеанс. Працював він гучно, але в глядацькій залі його не було чути - дивитися кіно не заважав. «Движком»називали електрогенератор з бензиновим двигуном, який був призначений для вироблення електроенергії.
Стільці були звичайні дерев’яні, збиті дерев’яними рейками в ряди. Посередині зали бувпрохід.Ні місця, ні ряди не мали нумерації -кожен сідав, де хотів. Коли зала була переповнена, діти вмощувалися просто на підлозі біля сцени. Наприкінці зали, під вікнами кінобудки, стояв ще один ряд стільців. Дивитися звідти було далеченько, зате зручно: кілька сидінь розташовувалися навпроти проходу, і ніщо не затулялоекран.Підлога була рівна, без нахилу, але жодних незручностей це не створювало.
Вечорами біля клубу збиралися люди -одні йшли в кіно, інші приходили просто поспілкуватися чи зустрітися з кимось. Тут завжди було людно, та коли починався сеанс -всі розходилися.
Кіно показували в будні, а на вихідних-влаштовували танці.
У спекотні літні вечори, коли темніло, запасний вихід залишали широко відчиненим -і тоді кожен охочий міг зайти та безкоштовно подивитися фільм.
Які фільми користувалися найбільшою популярністю?
В ті часи покази були справжньою подією. Майже завжди зала була повною. Особливо запам’яталися фільми з Чарлі Чапліним. Пригадую, як одного разу після фінальних кадрів ніхто не поспішав виходити: всі сиділи мовчки, очікуючи продовження, адже на екрані не з’явився напис «кінець фільму». Лише коли вийшов кіномеханік і переконав, що показ завершено, глядачі неохоче покидали свої місця.
Популярністю користувалися різні стрічки. Але найбільше - «Плата за страх» змолодимІвом Монтаному головній ролі, польська комедія «Шляпа пана Анатоля». Особливо любили індійські фільми, як-от «Бродяга», «Пан 420», «Кабулієць»та «Недоторканна».
Перед сеансом завжди показували кіножурнал, який коротко висвітлював новини та найцікавіші події.
Якою була атмосфера танців у клубі?
Перед початком танців стільці в залі розставляли по периметру вздовж стін, звільняючи простір. Перед кіносеансом навпаки - їх розташовували рядами. Іноді це дозволяли робити дітям -і тоді їх безкоштовно пропускали на сеанс,для якого вони потрудилися. Так ми, діти, вчилися чесною працею заробляти на життя.
На танці до клубу приїжджаламолодь із Боярки, Тарасівки, Плесецького. Вечори тут завжди були живими та енергійними. Влітку поруч із клубом працювавтанцмайданчик. Люди збиралися під відкритим небом, танцювалиабо просто спостерігали, насолоджуючись вечірньою прохолодою.
Інколи траплялися й більш урочисті моменти: до селища приїжджав військовий духовий оркестр. Тоді з клубу виносили стільці і музиканти хвилин 20-30 грали просто на вулиці перед клубом, оповіщаючи жителів селища, що танці сьогодні будуть під духовий оркестр. Згодом оркестр заходив усередину, і музика лунала вже в залі.Бажаючі потанцювати проходили за квитками.
Молодь того часу розважалася інтелектуально: на відомі мелодії талановито вигадувалапародії. Але не всі пародії, які співали, були придумані у нас - частину привозили з інших міст.
Іноді хотілося співати іноземну популярну пісню, хоча слів не знали. Тоді намагалися відтворити її за звучанням або придумували власні слова. Так було з піснею«Маленька дівчинка» («Девойко мала») з югославського фільму «Любов і мода». П’ятнадцятирічні підлітки ходили вечірніми вулицями Вишневого, голосно співаючи її мовою оригіналу, старанно копіюючиманеру кращого виконавця цієї пісні Предрага Гойковича.
Скільки років проіснувавклуб?
Клуб побудували 1953 року, а розбирати почали після 1963-го.
Як би Ви охарактеризували значенняклубу для громади?
Один із мешканців Вишневого якось сказав: «Клуб тоді - це більше, ніж Будинок культуризараз».І я повністю погоджуюся: це дійсно було щось особливе. Велика подяка «Мостопоїзду №415» -він залишив по собі слід і теплі спогади, які ми бережемо й сьогодні.Пам’ять про минуле і знання історії допомагають нам краще розуміти своє місто, а також більше любити свою малу, а значить і велику Батьківщину - Україну. Минуле - це фундамент майбутнього.
І насамкінець - Ваше побажання Вишневому та його мешканцям.
Нехай у Вишневому завжди буде весна, і цвітуть вишні.
Це третя розповідь Валерія Гомановського із циклу «Мостопоїзд №415». Попередні матеріали можна переглянути на сайтіВишневої міської ради та в попередніх номерах газети.
Наше місто серед інших унікальних реліквій має свою власну реліквію, пов’язану з національною символікою - саморобний національний прапор – символ свободи. 
Влітку 1953 року до Києва з Білорусі, для відбудови зруйнованого війною господарства, прибула залізнична будівельна організація - „Мостопоїзд № 415”. Остання сім’я прибула 5-го серпня. Сам Мостопоїзд розташовувався у Києві, а робітники проживали на ст. „Жуляни”. Тут, на вул. Щорса (зараз - Г. Сковороди), білоруси побудували цілий масив дерев’яних бараків, де вони і мешкали.
Валерій Гомановський — відомий краєзнавець, автор першого герба Вишневого (1989 рік), лауреат міської краєзнавчої премії імені Вікентія Хвойки (2020 рік). Він багато років досліджує історію становлення Вишневого як міста. Особливе місце в його спогадах і працях посідає «Мостопоїзд №415» — Валерій Маркович був безпосереднім свідком тих подій і зберіг важливі спогади про його значення для розвитку нашої громади.