ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ
Увага! Сайт оновлюється. Деякі розділи можуть бути недоступні.
Back Про Вишневе і Крюківщину

Про Вишневе

Олександр Шишко

Олександр Михайлович Шишко народився 1 квітня 1942 року в селі Іллінецьке Іллінецького району Вінницької області в селянській родині.
Батько, беручи участь у двох війнах, фінській і Великій Вітчизняній, повернувся до родини на одній нозі, а мама весь час гнула спину на колгоспному полі. Тож Сашкові змалку довелося допомагати батькам у нелегкій селянській праці.
Закінчивши в 1959-му середню школу, Олександр рік провчився в Теплицькій школі механізаторів сільського господарства, пішов до армії, служба в якій тривала протягом 1961-1964 рр.
Саме в армії закінчив школу авіаційних механіків з обслуговування літаків з реактивними двигунами. Під час служби в лавах армії брав участь у конкурсах солдатської творчості.
Після демобілізації Олександр Шишко влаштувався на роботу до об’єднання імені Артема, де спершу працював токарем, а потім – слюсарем-складальником.
Без відриву від виробництва 1989 року закінчив Київський технікум міського електротранспорту.
Та куди б не закинула доля Олександра Михайловича і як би не змінювалося його життя, завжди писав вірші і складав пісні, до яких тягнулася душа ще з дитинства.
Любов до краси рідного Поділля переливалася в поетичні рядки – лірика стала супутником життя Олександра Шишка.
Вийшовши на пенсію й маючи тепер більше вільного часу, Олександр Михайлович почав писати картини олійними фарбами і в цьому вже має певні успіхи.
Валентин Лямічев
 
 
 
Краю отчий
Як лебеді в ранковій позолоті,
Майнула юнь в примарну далину.
Моя любов, роки безповоротні
Лиш смутком збуджують струну.
 
Вже не жартують мої сни,
Смішні, веселі, кучеряві,
Відлунням першої весни
В моїй стривоженій уяві.
 
Краю Отчий, тобі вірність,
Життя моє, час молодий.
Цвіте до тебе моя ніжність,
Та сам неначе вже чужий.
 
Ще струменить осіння ватра,
Вже відцвіло, лише печаль
Була сьогодні, буде завтра
За тебе серцю чорна шаль!
 
Дочекалась
Листопадом по землі
В моїй рідній стороні
Засмутили журавлі –
Іде осінь по стерні.
 
Іду, сторожко ступаю –
Шкода скатерть золоту.
Як привітно в ріднім краї
Воля вільна на версту!
 
Вже минула літня спека,
Нива тихо спочиває,
Як забачила здалека,
Гостя радісно вітає.
 
Та забилося серденько,
Наче дзвони стоголосі:
Мамо, ластівко рідненька,
Які білі стали коси!
 
Дивний сон не розгадала,
Заточилась на поріг:
-       Я ж не знала, виглядала –
Серед літа випав сніг!
 
Земле моя
Поглянь на долю крізь літа,
Всміхнися, серце моє миле:
Твоя дорога не проста –
Палило сонце чорне й біле.
 
Земле моя,  єдина мати,
Жива, багата і убога,
Радій, зійшлася привітати
Тебе рідня і славить Бога.
 
Через Майдан прийшов весною
Щасливий день, життя посвята.
Ти йдеш ходою молодою,
Хоч покосилась стара хата.
 
У хаті мир, то слава Богу,
Доволі плакать, марнославить!
Зведем світлицю дня нового,
Засієм лан – і хлібом вродить!
 
Від роду-віку гречкосії,
У крові пам’ять в даль глибоку,
Коли біда одному не по силі,
Всім миром йдемо на толоку.
 
Мамо, прилинь
Омамо-зоре, глянь у душу,
Перемайни безмежну далечінь:
Я ж за тобою серце сушу,
Хоч на хвилиночку прилинь!
 
Тобі зроню я листя жалю –
Роки летять у сутінь, зореграй,
Мов журавлями в сині далі,
Несе на бистрину Дунай.
 
Твій день вчорашній за горами,
Та спів луна, на щастя, не замовк,
Бо вірність наша поміж нами:
Ти – суть усіх моїх думок!
 
Життя моє лиш клин від твого,
Ти світлий хрест добра мені несеш.
Воно доточить ще до мого –
На скільки ти своє пройдеш!
 
Пам'ять
Прислужна пам’ять зазирає
В стару хатину на Покутті,
Де материнська ласка сяє,
Літа дитинства незабутні
 
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
 
І я на крилах підіймаюсь
Пташиним серцем у тривозі,
Спішу, хоч смутком переймаюсь,
Тебе обняти на порозі.
 
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
 
Там серце зіркою палає,
Любов – мов квіти голубії,
Блакить небесну нахиляє
До мого щастя і надії.
 
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
 
Ромашка
Казала мати: «Сину мій,
Не рви ромашки на зорі,
Загубиш серце, спокій свій,
Бо чари бродять в цій порі.
 
Не рви ромашки – то кохання,
Бо то дівчина така біла.
Завжди цвіте і пахне зрання,
До сонця тягнеться несміла».
 
В пелюстках срібно-білих вій
Очей безмежна глибина –
Красуні дика голубінь,
Усмішка чиста і ясна.
 
І не послухав тебе, мати,
З її чола пив сиві роси,
А серцем вірно, без посвяти,
Кохав ті білі дивні коси.
 
Чи більше щастя, чи печалі
В твоїх очах – і рай, і плаха, –
І звуть мене мов сині далі,
Як зве весна додому птаха.
 
Цвіти ж моя, ромашко мила,
І усміхайся на весь світ.
Нехай ні буря і ні злива
Не обламає білий цвіт!
 
Лист матері
Мамо, матусю, голубко,
Почуй ці далекі слова –
Зойк мого серця і смутку –
Чи здужаєш ще, чи жива?
 
Вишневого цвіту срібло на косах
Рано, незвано чомусь полягло.
Холод розлуки, як зболений посаг,
Вічні тривоги життя нарекло.
 
Плаче пташина у лісі:
Коли ще прийде та весна?
Журиться птаха за сина –
В гнізді залишилась одна.
 
Мамо, матусю, я знаю,
Що роки – нестримна вода,
У вирій летять, не вертають,
А ти все мені молода.
 
Рвуся до тебе я, ненько,
Низенький уклін до землі.
Обнімуть нехай же, рідненька,
За мене тебе журавлі!
 
Воля в неволі
Спливала воля кров’ю Жовтих Вод –
Піднявсь на крила змучений народ.
О Хмелю, Хмелю, невже не знав,
Кому ту воленьку продав?!
 
По живому серцю тіло розірвали
В Переяславі з москалями
І зле втішалися над нами
З «пше проше пана» королями.
 
І стала воля лихо у неволі,
І стало горе в сивім горі,
Скарала правду чорная неправда,
Бо ти краса усякому принада.
 
Нехай тоді, нехай неправда та була,
А то ж тепер ця воля у неволі!
Забута рана болем ожила,
Та правда не покориться сваволі.
 
І випікає сонце, морозить місяць
Шляхетні кості, кості білі,
А твою вроду, земле, місять
Вишкварки, нікчеми знахабнілі.
 
Хоч і від волі тільки болі,
А за спиною десь батіг –
Вершителі людської долі
Собачу миску кинули до ніг.
 
Дорогу правди ми освітим,
Візьмемсь за руки, браття,
А вам, неситі, ще не биті,
Народний осуд і прокляття!
 
Моє село
Колише перший сон
Любисток мамин за вікном.
За видоколом облягло
Туманом ріднеє село.
 
Воно так щемно мліє
На хвилі серед ночі –
Мого життя надія
Голубкою туркоче.
 
Тут своє щастя я знайшов
І моя першая любов,
Коли земля цвіла,
Косу весняну розплела.
 
Бувало, батько брав косу,
Водив Поділлям на росу.
Малий ще був, а пам’ятаю
Я рук порепаних красу.
 
Моє село, бентежиш знов –
І закипа вирує кров.
Звучить Бетховен– плаче п’ята
Симфонія, Аппасіоната!
 
Чого серце просить
Догорає в небі свічкою
Літо тополине серед снів,
Гук зимовий понад річкою,
Затиха пташиний спів.
 
Спалахнуло жите-пережите,
Вже ні в чім не доріка,
Сіє на дрібненьке сито,
Позирає з темного кутка.
 
Осінь, осінь, чого ж серце просить?
Ліг вечірній, та недовгий шлях .
Болю чи жалю йому не досить?
Рветься птахою в сільцях.
 
Де високе небо, де шовкові трави,
Де добро і радість просять до стола,
Де високі дзвони золотої слави, -
Хочеться притулку, щирого тепла!
 
Осінь
З косою ходить серпень по полях,
Важкі снопи складає в копи.
І плаче сталь в міцних руках,
А золота стерня цілує стопи.
 
Призивні сурми срібляться по ниві,
Сія нове барвисте плаття,
Свої пісні в краї журливі
Несе мій жаль пернате браття.
 
А я лишаюсь тут на муки,
Не долечу вже в край надій.
Обпалить серце лід розлуки
До гроз весняних сніговій.
 
Прийде пора у довгому чеканні,
Оновлення життя – розквітчані гаї.
Чи втішать серце на останнє
Літа спокутні – молитви мої?
 
Сумне свято
Сумне моє сьогодні свято
Вогняним проліском цвіте.
Не в силі біль погамувати
У серці сонце золоте.
 
Прощаюсь я, прощаюсь я
З тобою, дивна квітко,
Хоч не моя, хоч не моя,
Моя ясна лебідко!
 
Болючим маревом очей
Ще сміх твій не погас.
Серед здивованих ночей
Вузька стежина поміж нас.
 
Очей не бачу, голос чую –
Спада на дно криниці.
Без тебе гірко засумую,
Коли залишусь наодинці.
 
Зоря над обрієм низенько
Ім’ям твоїм засяє.
Тріпнеться серце соловейком,
Коли тебе згадаю.
 
Слова останні
Течія життя стрімка
Від берега знесла.
І ти вже стала не така,
Якою вчора ще була.
 
Бо ми на кресах долі –
Невільники гріха,
Благаєм серцю волі –
Вона ж до сліз глуха.
 
Весло зламалося нараз,
Розводдя пролягло.
Невже ні болю, ні образ,
Невже кохання не було?!
 
Холодна хвиля і гірка –
Чужого берега жура.
Біліє ще твоя рука
Примарним світлом ліхтаря.
 
Між нами чорная вода,
А берег твій в тумані.
Не чуєш ти, шкода,
Мої слова останні!
 
Дарма
Затихни, вірний соловейку,
Хоч на хвилиноньку одну,
А я заплачу і тихенько
Самотність білу обніму.
 
Серед веселого дозвілля
Ти не тривож піснями рай,
Чому життя – сумне весілля,
Пташино сіра не питай.
 
Лети, співай в зеленім лузі,
Спіши в золочені ліси,
Якщо живі ще наші друзі,
Всіх на гостину запроси.
 
Нехай розквітне стіл піснями,
Лунають тости за єдину,
Дарма, та щирими словами
Востаннє душу я зігрію!
 
На все життя
Солов’їна гірка
Перша гроза.
По личку, як зірка,
Скотилась сльоза.
 
Перша краплина
Дівочих страждань –
Любові перлина
І збурений жаль.
 
Вона не пропала,
Трояндою тільки
Розквітла і стала
У серці навіки.
 
Час невблаганний
Життя стереже.
Скарб цей останній
Душа береже.
 
Споимин
Стежок забутих самота
Збентежено сльозу ховає,
Мене нічого не пита,
Докором лагідним вітає.
 
Веде за руку крізь жита
Забутий біль, далека мрія.
В очах, де вицвіли літа
Завмерли подив і надія.
 
Як жаль тебе, тобі – мене
За що, ніхто тепер не знає.
І це побачення німе,
Що через шибку зазирає.
 
В степу, де небо без межі,
Прощались ми востаннє
І розлучились, як чужі,
Та спомин досі серце крає.
 
Тобі, земле подільська
Юні ранки багряні –
Струни серця живого –
Квітнуть садом,
Як врода подільська.
Переливи весняні
Солов’я запального
Грають сяйвом
Очей матерських.
 
І я поринаю
У сонях веселий,
Зринаю, топлюся
У квіт запашний.
Забутий, стрічаю
Привіт довгожданий,
На тебе молюся,
Мій край золотий!
 
Тож з першої миті,
Трояндо черовона,
Ніжністю тихо
Дитя окропила.
Єдиній на світі –
Вірність до скону,
Тобі, моя втіхо,
Земле моя мила!
 
Краю подільський
Моє миле Поділля,
Дитя яснооке,
Люблю, як умію,
Люблю аж допоки
 
Світитись ти будеш
Моїми очами,
Бо завжди сумуєш,
Коли поміж нами
 
Розлука незвана
На груди лягає,
Паморозь рання
Косу заплітає.
 
І що то за диво,
Яка таїна:
Жалка кропива
І та, як рідня?!
 
Моя ти хатино
І вишні старі,
Батьків пережили –
Все снитеся мені.
 
Всі дороги до Риму
Ведуь не мене –
Ведуть до хатини,
До цвіту калини.
 
Тут тихий мій рай,
Що за тином цвіте, –
Подільський мій край,
Де любисток росте.
 
Серце забуло
Вже наше літо промайнуло,
Плече стомилось і коса…
Любити серце не забуло,
П’янить осінняя краса.
 
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
 
Бентежний смуток йде до серця –
Ти ще солодка, полум’яна.
Душа весною озоветься
На поклик твій, кохана.
 
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
 
Згора дощами золото осіннє,
Вітри холодні морозно гудуть.
Очей твоїх ясне проміння
На крилах журавлі несуть.
 
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
 
Засніжені квіти
Красень вересень став біля двору
У маніжці, що осінь дала.
Наче квіти в засніжену пору,
Моя перша любов зацвіла.
 
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
 
Срібна музика – падає листя,
Ронить радість і тиху печаль.
Зачарованим дивом приснився
Погляд ніжний, розквітчана шаль.
 
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
 
На шляху вередливої долі
Я зустрів цей дарунок весни,
Ці страждання солодкі, і болі,
І сумління святої вини.
 
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
 
А я кохаю
На віях ночі нескорений сон,
Вітри думок, пекучих ран,
Тиран душі – сумління, як полон,
Як кара і розплата за обман.
 
Йду добровільно на Голгофу,
Бо сам себе я засудив.
Не жаль мені вже анітрохи
Того, що було, що згубив.
 
А жаль того, що не збулось.
Як міражі, тумани сині,
Клубком гарячим все сплелось,
Як тіні ночі нероздільні.
 
О серце моє, камінь гордий,
Невільник, кинутий за грати!
Що діяти, бо першородний
Твій гріх не можу подолати?
 
Які ж холодні твої руки!
Уста цілунками вітаю.
Мені приносиш лише муки,
А я тебе палкіш кохаю!
 
Вітрогон
Снується нічка поміж зорі –
Стежина нашого життя,
А молодик на осокорі
Повис і плаче, мов дитя.
 
Склав білі крила вітрогон,
Розкинувсь на безросі трави,
Зборов його солодкий сон,
Розбудить дзвонами заграва.
 
Спочине тут, неподалік.
З якої зірветься ноги,
Порушить вічний мандрівник
Стрімкі потоки і сніги.
 
А я не спатиму до ранку.
Коштовні перли з неба
На подарунок до світанку
Зберу, коханая, для тебе.
 
Німотна велич грає морем –
Вінець небесного Творця.
І пахне гаєм білокорим…
Тобі – по серцю, до лиця!
 
Квіт осінній
Квіт осінній – цілунок прощання
Вітром холодним остуджених губ,
Погляд тривоги, німого благання:
Щирим серцем своїм приголуб.
 
Небо високе крилом покриває,
А сонце не гріє, лише променить.
Як мати нерідна діток обнімає,
Та серце холодне не може боліть.
 
Іній перший ляга на світанні
Твоїх милих, збентежених вій.
Я цілую ці квіти останні,
Що хова заметіль – перемет золотий.
 
Квіт заручин – надія вінчання.
Де той день, що пройшов без смеркання?
А життя, що не знало кохання, –
Це та ніч, що прийшла без світання!
 
Квіт осінній полонить і крає,
Вічним гімном звучить його спів.
Приворотний напій вже чекає
На погості твоїх чорних брів.
 
Останній клич
Осипається літняя врода –
Літургія осіннього сну,
Багряниться плач хороводу,
Дзвоном летить в далину.
 
Останній клич журавлиний
Десь у хмарах згубився.
Задумався явір журливий,
Бо вересень літа напився.
 
Запряжу непокірні я думи
Та й полину у безвість сумну,
Де зозуля ховає громи,
Може, літо своє дожену.
 
Я ж не напивсь того літа,
Що біло цвіте на калині.
Що пахне тобою і житом
У тиху вечірню годину.
 
Вклоняюсь тобі, мудре літо,
Незборена сила і спрага,
За те, що лунає трембіта
І славить тебе є наснага!

Василь Заєць

Василь ЗаєцьВасиль Васильович Заєць народився 13 листопада 1939 року в селі Шпиченці на Житомирщині.
Перед Великою Вітчизняною війною родина переселилася на хутір Загайпіль Турбівського району Вінницької області. Тут, а потім у селі Турбові минули його дитячі літа.
Закінчив Турбівську десятирічку, а потім Львівський лісотехнічний інститут. Три роки працював у лісопроектній експедиції в м. Ірпінь, після чого став журналістом. Працюючи в районній газеті, закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.
Перед національною революцією 1991 року випускав газету «Київський час» Київської обласної організації Української республіканської партії. Потім працював у газеті «Хрещатик». Нині Василь Васильовичредактор відділу газети Міністерства культури і туризму «Культура і життя».
Василь Заєцьавтор збірок віршів для дітей «Боброве новосілля» (1970), «Льон посіяла зозуля» (1973), «Голубий дзвоник» (1976), «А ти, жабко, не сиди» (1986), «Шипшинові ліхтарі» (1988), «Семибарвний килимок» (1993), «Пелюстинки пахнуть медом» (2006), «Вальс кленової крилатки» (2006), «Сонячні ковалі» (2006), «Скрипка на сінокосі» (2008), «Посланець від сонечка» (2008).
З-під пера В. Зайця вийшла низка ліричних та публіцистичних поезій: «Громова криниця» (2004), «Пісня помаранчевого містечка» (2004), «Стрічка помаранчева, оранжевий цвіт» (2005), «Повстанські вишні» (2005), «Катруся» (2006), «Розмова з донею» (2007).
Основні мотиви поезії члена Національної спілки письменників України Василя Зайця – доброта, щирість, ніжність, любов до життя, людини, рідної Батьківщини.
 
 
 
Новорічне
Знову землю осяває
Зір проміння новорічне,
Дріб’язковість відкидає,
Сіє думи про одвічне.
 
І морози, і завії –
То лиш свідчення пророчі,
Що прехитрі лиходії
Зникнуть, наче поторочі.
 
Чарівні вогні засяють
Та й розтоплять гори льоду,
Диво-повінню заграють
Сили рідного народу.
 
Нездоланні і невпинні,
Бруд знесуть вони і сміття –
І під знаком України
Розцвітуть нові століття.
 
Пам’ятай про це, кохана!
Вір у це, моя хороша!
І тоді відразу стане
Легшою життєва ноша,
 
Не страшитимуть морози,
Не лякатимуть завії,
Переможуть гамір прози
Кобзаря великі мрії!
 
Як переживу?
Зацвітає сад вишневий
Під моїм вікном.
Давні друзі, де ви, де ви?
Чом не чуть вас, чом?
 
То на вітах не пелюстки
Вітер напина,
А в коханої з-під хустки –
Ніжна сивина.
 
То не свіжою травою
Обросли кущі,
А прощаються зі мною
Молоді дощі.
 
Люди мого покоління,
Як переживу
Я без вас оце цвітіння,
Всю оцю траву?
 
Обрій
За обрієм село далеке,
Хатина добра і проста.
Із саду смуток приліта
На крилах мудрого лелеки.
 
Верхи тополь, немов папахи
Моїх дідів і прадідів.
З тополь гукають віщі птахи,
Щоб я до матері спішив.
 
Повернення
Встигає за день пережити
Стільки душа моя,
Що ніби із іншого світу
Вертаюсь додому я.
 
Немов проросли крізь мене
Всі трави моєї землі,
Тривоги її щоденні
За щастя, за хліб на столі.
 
Надією однією
Живу із весною в лад.
І стала немов моєю
Замріяна тиша кімнат.
 
І хоч дуже рідне все це –
Цей подих, ці крила брів,
Та тільки чомусь здається,
Що милу я вперше зустрів.
 
А де ж конвалій прохолода?
У дні тривоги, дні печалі
Цей дім я часто уявляв,
І прохолодою конвалій
Мені він душу сповивав.
Та от прийшов, немов з походу,
Усі тут рідні, всі свої.
А де ж конвалій прохолода?
Нема її!
 
Аргонавти
Наречених покидаєм
І під дзвін гітарних струн
Спішимо у дальнім краї
Золотих шукати рун.
 
В многоденному поході
Слабнуть наші кораблі.
З потемнілих рук не сходять
Ні рубці, ні мозолі.
 
Все різкішає на серці
Незгладимий туги карб.
І, добутий в довгім герці,
Вже його не тішить скарб.
 
Плач від щастя, аргонавте:
 - Ось і батьківський поріг!
Ось коли нарешті взнав ти,
Що дорожче рун усіх –
 
Батьків дім, тини похилі,
Спориші в дворі руді.
Тільки де ж це наші милі,
Де вуста їх молоді?
 
Ось вони уже з синами,
Плачучи, розлуки ждуть.
Під новими парусами
Кораблі нові пливуть.
 
Візернуки
Від гри химерних візерунків
Не можна відвести очей.
І радує мене, і мучить
В’юнкий повтор вітражний цей.
 
Чи то подружжя ластовине
Шукає рідного гнізда,
Але ніде не видно хати, -
Морська над хатниськом вода?
 
Чи то на сцену вертикальну
Заїхав зопалу циркач,
А от спуститися на землю
Ніяк не може – хоч заплач?
 
Наші оселі
То що ж таке людська оселя?
Перетини шести площин,
Підлога, двері, вікна, стеля,
Пухова білизна перин?
 
Звичайно, й це. Але, буває,
Заступлять стіни небеса,
І вже душі не зачіпає
Далеких обріїв краса.
 
І так воліє будувати
Свої оселі мій народ,
Щоб світло линуло в кімнати
З усіх широт, з усіх довгот.
 
Біля криниці
Мамина стежка, мамин город,
Яблуні і калина,
Світле віконце, в якому блищить
Вся Україна…
 
Тиша казкова панує вночі,
Сняться дитячі кислиці,
Вранці стрічають мене земляки
Біля криниці.
 
Заспані лиця, байдужі серця –
Літопис наш оживає,
Але так легко вади їх всі
Серце прощає.
 
Хочеться міцно усіх їх обнять,
Мовити ніжно: - Братове! –
Тільки тому, що в них звуки живуть
Рідної мови…
 
Значить, не все ще розтринькали ми
В клопотах наших буденних,
Ще не погасли в надрах земних
Нації гени!
 
Вічна тема
Як бувало завше,
Так воно й сьогодні:
Знов заворушились
Гнані і голодні.
 
Слухали промовців
Не одну годину
І в пікети стали
Та й коло Кабміну.
 
Ждуть, що міністерський
Туз підійде, може,
То вони попросять –
І він допоможе…
 
А з пікету того
Горобці сміються:
Ворогів не просять –
З ворогами б’ються!
 
Пяне дівча
В капцях рваних, в платтячку благенькім,
П’яне вже в п’ятнадцяту весну,
Йшло воно, мов Україна-ненька,
В темряву непевну і страшну.
 
Погляд сумовитий проводжає
Постать несміливу і хитку,
Хто сміється, а хто владу лає,
Що розпусту розвела таку.
 
Пригасає світло вечорове,
А розмови про одне і те ж…
Якщо вас послухаєш, панове,
Мимоволі й сам отак підеш…
 
Мамин голос
У моєї мами
Голос аж дзвенів –
Дивними піснями
Брать за душу вмів.
 
Як тепер згадаю, -
Боляче мені:
Раю, ти мій раю,
Мамині пісні!
 
Розкошів не знала,
Змалку сирота,
Людей дивувала
Її доброта.
 
Чи поспівчувати,
Чи допомогти, -
Мамо, все могла ти,
Все уміла ти.
 
Як про Катерину
Пісенька лилась,
Міг у ту хвилину
Завітать Тарас
 
І сказати: - Любо,
Серце, ти співай,
Піснею від згуби
Бережи наш край!
 
У розмові з сином
Щира будь завжди,
Співом солов’їним
Його розбуди!
 
Щоб душа у нього
Моєю була,
До свого народу
Любов’ю цвіла!
 
І почула, мамо,
Ти слова святі,
Чесними шляхами
Йдучи у житті.
 
Як не було тяжко
В години біди,
Мов казкова пташка
Співала завжди.
 
І, відмивши скверну,
Всі оті пісні,
Мов добірні зерна,
Проросли в мені.
 
Твоє чоло в яснім вінку
Як дзвоном віршиків пустих
Хтось ницих бевзів розважає,
Знов серце до садів сільських,
До верб далеких поспішає.
 
Хай пустодзвонам не дано
Святому образу молитись,
Моя душа в твоє вікно
Летить, щоб знову поклонитись.
 
Твоє чоло в яснім вінку,
Немов чоло Мадонни, сяє
І всю нечистоту людську,
Як підлу зраду, відкидає.
 
Ніхто так не зуміє
Уже нема тієї хати,
Що нас вітала, молодих,
Нових збудовано багато,
Та мало радості від них.
 
По перехрестю мчать машини
В туманом оповиту даль,
Народжуються безупинно
Любов нова, нова печаль.
 
Та вітер, що над ними віє,
Чомусь таким холодним став...
Ніхто, здається, не зуміє
Кохати так, як я кохав!
 
Ще усміхнеться мила
Як тільки сонечко ясне
Сховається в хмарини,
Тоді щось думають сумне
І гори, і долини.
 
Так і мені перенести
Доводиться тривогу,
Коли подумаю, що ти
Не чуєш мого слова.
 
Та раптом бачу: небокрай
Проміння освітило!
І я кажу собі: чекай –
Ще усміхнеться мила!
 
«Водинник»
Кажуть люди:
-        Йде годинник!
-        Я жартую:
-        Це водинник
 
Він нікому ж бо
Не годить,
Лиш по колу
Стрілки водить!
 
З доброї руки
Теплу воду на квітки
Ллю я з доброї руки.
 
Скоро квіти розцвітуть,
В душу всім тепла наллють.
 
Сік для гостей
В смузі лісовій берізки
Розпустили довгі кіски.
Пильним поглядом сестрички
Проводжають електрички,
Кожен день гостей чекають,
Що з дороги завітають
В лісосмугу ненароком,
І тоді солодким соком
Пригостять їх, як годиться,
Берізоньки білолиці.
 
Та й на всіх мостах
Через Десенку мости
В гронах верховіть.
До якого мені йти,
Щоб тебе зустріть?
 
Таємниць таких не зна
На землі ніхто:
В мене стежечка одна,
А в тебе їх сто!
 
Сяє небо голубе,
А душа, мов птах,
Зустрічатиме тебе
Та й на всіх мостах. 
 
Біля греблі
Біля греблі, де ставкова
Виграє вода,
Дівчинонька чорноброва
Хлопця вигляда.
 
По стежині походжає,
Біля верб стає –
І солодко завмирає
Серденько моє.
 
Обмиває чорний камінь
Біла течія...
Струменить між лотоками
Молодість моя. 
 
 
Сміливий абрикос
Абрикосу молодець
Радив:
-       Друже,
Май терпець –
Розцвітать не поспішай,
Ще ж так холодно, зважай!
 
Та, не чуючи погроз,
Вкрився цвітом абрикос.
І на пишний рясноцвіт
Задивився цілий світ,
Морозенкові на зло
Все навколо розцвіло.
 
На троянді перша квітка
На троянді перша квітка
Розпустилась.
Біля греблі дві лебідки
Опустились.
 
За машиною машина
Пробігає,
А тебе, моя єдина,
Все немає.
 
Ой, як швидко цвіт пахучий
Відцвітає!
Ой, як легко пух летючий
Пропадає!
 
На ставок верба духмяна
Хилить листя...
Прилітай, моя кохана,
Не барися!
 
Скоро свято
То не срібні хвильки в морі,
Не пір’їночок узори,
І не з неба линуть зорі
У простори неозорі, -
 
То на ниви і будинки,
На тополі і ялинки,
На автобусні зупинки
Все летять, летять сніжинки.
 
Ой, до чого ж їх багато!
Як їм любо кружеляти,
Всіх навколо звеселяти:
-       Скоро свято!
-       Скоро свято!
 
Сумно дивляться зірки
В голові снують думки,
Я не сплю давно...
Заглядають зірочки
У моє вікно.
 
Всі вони такі ж, як ти,
Гарні, молоді,
І могли б допомогти
У моїй біді.
 
Так привітно миготять,
Та споконвіків
Не судилось їм сказать
Заповітних слів.
 
Ти ж, красуне чарівна,
Все б сказать могла,
Але досі мовчазна,
Мов нічна імла.
 
Я закоханий такий,
Тобі ж все одно.
Сумно дивляться зірки
У моє вікно...
 
Білі бджоли
Загадка
 
Над осінніми лугами,
Над притихлими садами
Білі бджоли пролітають,
Та нектару не збирають,
Ні пилочку золотого,
А розвідують дорогу
Для сестричок-чарівничок,
Срібнокрилих танцівничок,
Що прилинуть табунами,
Землю вкриють килимами.
(Перші сніжинки)
 
Чистий бісер
Загадка
 
Чарівниці
Ніч не спали –
Чистий бісер
Все низали.
 
І на ранок
Білі-білі
Скрізь прикраси
Заясніли:
 
На ялинці –
Сто мережок,
На вербичці –
Рій сережок.
 
Де горбочок –
Килимочок,
Де долинка –
Скатертинка.
 
Засміявся
Вітер синій:
-       Ой, до чого ж
Гарний .......
              (іній)
 
По перехрестю ти пройшла
В канікулярну пору знов
Приїхавши додому,
Я прогулятися пішов
По вулицях знайомих.
 
Минув базар, що вже затих
І ніби засмутився,
Та й на сплетінні трьох доріг
Я раптом зупинився:
 
По перехрестю ти пройшла
Видінням неповторним.
Червона стрічечка цвіла
В твоїм волоссі чорнім.
 
Зайшла ти в двір, де пишний цвіт
Жасминовий хилився,
А я тобі ще довго вслід
Збентежено дивився.
 
І супроводжує мене
Уже багато років
Пелюсток марево ясне
І легкість дивних кроків.
 
Сонячний трунок
Наша річка, народившись
Там, де сонце сходить,
До селища привітного
Дорогу знаходить.
 
І ліси, і ниви, й луки
Десенка минає,
До Турбова до любого
Лине, поспішає.
 
А в Турбові, біля греблі,
Вода ставом стала,
Щоб у хвилях далі й далі
Мила запливала.
 
Дуже схожою кохана
Стає на лілею,
І ніяк намилуватись
Я не можу нею.
 
Ніжне серце завмирає
У палкім цілунку,
Мов припав я до п’янкого
Сонячного трунку.
 
Казочка старого листя
Не опало
Листячко дубове,
Зустрічало
Довгі дні зимові –
 
Заметілі
І морози люті –
Все зуміло
Якось перебути.
 
А весною
Дуже звеселилось,
Як з новою
Зеленню зустрілось –
 
Пригадало
Стужу і хуртечу,
Здивувало
Казкою малечу.
 
Ой люлі…
Весняний свіжий вітер
У голубій імлі
Вербові пестить віти:
-       Ой люлі, ой люлі...
 
На гілочках тендітних
Вже котики малі
Усміхнені привітно:
-       Ой люлі, ой люлі...
 
Гуртами прилітають
І бджоли, і джмелі.
Їх гілочки гойдають:
-       Ой люлі, ой люлі... 
 
Сніговій по лісі ходить
Сніговій по лісі ходить,
Білим пензлем всюди водить,
Берізоньці пропонує:
-       Хочеш, миттю замалюю
Цяточки твої чорненькі?
Станеш ти уся біленька,
Дивовижно симпатична,
Мов снігурка новорічна!
А берізка сніговію
Відказала: - Та ж тоді я
Бути схожою не можу
На свою матусю гожу!
Краще буду я рябенька,
Як моя кохана ненька!

Микола Чичкан

Микола ЧичканЧичкан Микола Семенович народився 10 липня 1937 року в селі Гуровка Долинського району Кіровоградської області.
Після закінчення гірничого технікуму працював гірничим майстром на рудниках Кривого Рогу.
Маючи покликання до музики й поезії, продовжив навчання спочатку в Москві, а потім у Дніпропетровську.
1982 року доля привела його до міста Чорнобиль, де вчителював у місцевій школі. Усією душею полюбив це старовинне місто й навколишню мальовничу природу.
У трагічні дні квітня 1986 року разом з іншими патріотами міста Микола Семенович вантажив пісок, щоби приборкати атомний смерч.
З часом отримані дози радіації далися взнаки – він став інвалідом після тяжкої хвороби.
Вірші, які публікуються в цьому альманасі, Микола Семенович написав у місті Вишневе, куди переселився разом із родиною.
Працював викладачем російської мови і літератури у Вишнівській загальноосвітній школі №3.
Публікувався в газетах. Його творами зацікавились композитори, а відомий кобзар Павло Супрун написав кілька хвилюючих дум.
12 січня 1995 року життя Миколи Семеновича обірвалося.
 
 
 
Дума про Україну
Чому сумуєш, Україно?
Гіркі сльози чому ллєш?
Терпіти злидні набридло?
Чи барство вже остогидло?
Чи долі кращої все ждеш?
 
Приспів:
Гей, українці, брати мої,
Милостині ждете ви від панів?
Тому й жупани на вас бідні,
Як воші, вас заїли злидні
Ви ж онуки славних козаків!
 
Сльозами горю не поможеш,
Щастя на них не припливло,
Зле зілля тільки ними зросиш
Та будяків ще більш розмножиш
Не зійде ними зрошене зерно.
 
Приспів.
 
Де ж позникали твої Гонти?
Кармелюки поділись де?
Вкраїно, підіймайся проти
Тих, хто жеруть ікру та шпроти,
А то зжеруть вони й тебе.
 
Приспів.
Пора сталить обух Шевченка
Та косу добре нагострить,
Постати за Вкраїну-неньку,
«Хиренну волю розбудить»,
Та бур’яни ущент скосить!
 
Дума про Чорнобиль
Ой насувалась та чорна хмара
На древній Чорнобиль,
Як монголів дика мара,
Сила лихоробів.
Та й почали з Чорнобиля
Сивий волос рвати,
Ніби зграя гайвороння,
Ліси оскверняти.
Гризли землю, Прип’ять гнали,
Вона ж не хотіла
Береги її стогнали,
Від жаху тремтіли.
Ой чим же ми завинили?
Не було ж ніколи,
Нас так навіть не ганьбили
Татаро-монголи.
Зажурився батько сивий
Та й упав додолу:
«Пробач, доню, я безсилий! »-
Заплакав в долоні.
Руйнувала, будувала
Тереми для чорта,
Україну забрудняла
Нелюдів когорта.
Не козацькі то могили
Там за височіли –
У реакторах злі сили
До пори засіли.
Все чекали, бісенята,
Квітневої ночі,
Коли ворон вороняті
Не виклює й очі.
Дощ холодний накрапував,
Темно, як в могилі.
Спав Чорнобиль, «похропував»
На крутому схилі.
Спав він, тишею повитий,
Та не знав ось тільки,
Що проснеться знаменитим
Й нещасним навіки.
Дочекались злії сили –
Чортяка рвонувся,
Навіть Кий в своїй могилі
Тричі повернувся.
Та й вилетів Змій-Горинич
З чотирма главами,
Почав вогнем усе нищить-
Його ж не чекали.
Ті, що кинулись на Змія,
У вогні згоріли,
Інші ж,як від дурман-зілля,
Наче подуріли.
Розбіглися по Вкраїні
Притулку шукати,
Ніби в смертних гріхах винні,
Й себе рятувати.
Полетіла, покотилась
За ними примара –
Україну полонила
Та чорная хмара.
 
Чорнобильці, брати мої,
Що ж ви наробили?
Загубили міста свої,
Землю отруїли!
Українці мої милі,
Як нам далі жити?
Невже дамо Україну
Та й занапастити?!
 
 
Поэту
Не радуйся минувшей славе,
Хвале друзей не верь, поэт.
Судить потомки только вправе:
Поэтом был ты или нет.
Не знаю, будешь ли известным,
Но лишь тебе и суждено
От шелухи пустой, словесной
Отсеять нужное зерно.
Не собирай в букет цветочки
Пустой банальной болтовни,
А напиши четыре строчки –
Молитвой станут пусть они.
 
Ностальгия
Вернулся снова в старенький наш дом:
Никто меня не встретил у порога…
Отец и мать когда-то жили в нем –
Отправились в небесную дорогу.
 
Дом разнотравием давно порос,
Согнувшись, как старуха в страшном горе.
Горчит полынью запах ранних рос,
И слезный ком стоит, застрявши в горле.
 
Но вновь и вновь влечет меня сюда,
Как приступ неутешной ностальгии,
Березка белая у чистого пруда,
Земля и дом, что в муках нас родили.
 
Кто из вас роднее?
Полесье Украины:
Сосны, тополя,
Снежные равнины –
Родина моя.
 
Что может быть мощнее
Этой красоты?
Что может быть милее?
Разьве только ты.
 
Но кто из вас роднее?
Кого спасу в пугру?
Кого люблю сильнее?
Выбрать не могу.
 
Снежные равнины,
Любя иль не любя?
Нет, без Украины
Не будет и тебя.
 
Гуси-журавли
Улетают птицы
В теплые края,
Я же остаюся –
Не берут меня.
 
По ночам я слышу
Их печальный крик –
Он, как боль утраты,
В душу мне проник.
 
Доброй вам дороги,
Гуси-журавли,
Возвращайтесь снова
В рай родной земли.
 
По ночам тоскуют
Гуси-журавли…
Что их ждет?
Что ищут на краю земли?
 
Стыдно мне
Мне стыдно перед новым поколеньем,
Оно обязано,и в праве обвинять
За то, что жил в трусливой лени,
А в оправданье стал хвостом вилять.
 
Я говорю: что было – все запомни.
Советую: в душе зажги огонь,
С сознанья вышвирни гнилые корни
И устоявшуюся слишком долго вонь.
 
Что оставляю я своим потомкам?
Дыру озонную? Виновен, мол, фреон…
Преступный мир, что пауками соткан,
И перевернутую землю кверху дном?
 
Нет! Не простят меня, не возвеличат!
И не надейся управленья рать!
Они в преступности скорее нас уличат
И будут повседневно проклинать.  
 
Дума про афганців
Ніч тривожна, наче постріл,
І свинцеве небо...
З літаків вас викидали,
Говорили: «Треба!»
 
Ви падали в чужі гори,
Як в іншу планету.
Часто в полон потрапляли –
в жорстокі тенета.
 
Вас різали, з вас знущались,
Потім убивали...
Мужньо, стійко ви гинули,
А за що не знали.
 
Ой афганці, діти мої,
Чого ж ви зазнали!..
Ніби телят нерозумних,
Вас на бійню гнали.
 
Гнали та ще й говорили,
Що для вас пошана –
Захищати чужу землю,
Племена незнані.
 
А тепер ще й докоряють:
 - Вас не посилали!
Ніби й справді добровільно
Ви там умирали.
 
А скільки вас загинуло!
Може, й Бог не знає…
Знає тільки кожна мати,
Що сина не має,
 
Що не діжде, не зустріне
Своєї дитини, -
В горі буде й не забуде
Аж до свого згину.
 
Не діждуться наречені
Коханих ніколи –
Нишком від людей поплачуть
Десь біля стодоли,
 
Не повернуть, не виплачуть
В долі свого друга...
І нікого не бентежить
Ця дівоча туга,
 
Що дівчина не колише
На руках дитину,
Яка змогла б захистити,
Нас в лиху годину.
 
Хіба знайдеш тепер винних –
Вони тепер судді:
Треба зрадників карати!
І б’ють себе в груди.
 
Та не тих судити треба,
Що в полон попали,
А тих нелюдів, що хлопців
До Афгану гнали.
 
Ой Вітчизна, мати рідна,
Як ти допустила,
Що найкращих синів твоїх
Там занапастили?!
 
Очі твої сині
Сніг злітає іскрами,
Золотими бризками.
Лижі твої швидкісні –
Ну-мо, дожени.
Очі твої синії,
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні.
 
Пролетіли птицею,
Казкою-синицею,
Сяйнувши зірницею,
Зникли вдалині.
Очі твої синії,
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні.
 
Де ж це ви поділися,
Чи, може, приснилися
Наяву мені?
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні...
 
Балада про матір
Сидить мати на помості –
Сина виглядає.
Чужі діти їдуть в гості,
А його немає.
 - Де ж ти, сину мій єдиний,
Де ж ти забарився?
Чи наш дім тобі не милий,
Чи вже одружився?
Та й забув, що твоя мати
Одна, як билина,
І встає й лягає спати –
Думає про сина.
Чи я ж тебе не пестила,
Сину мій рідненький?
Чи я ж тебе не жаліла,
Як ти був маленький?
…І поплаче, й пожуриться,
І подорікає...
Вийде з хати, прижмуриться,
Й знову виглядає.
Коли бачить: їдуть двоє –
Молоді, красиві...
Повертають в двір обоє,
Придивилась...Сину!
Відірвалась від одвірка,
Побігла, упала...
А до неї син, невістка –
Обох обіймала.
І ні словом не жалілась,
 І не дорікала.
Потім враз вся зашарілась:
-   Ото ж бо, яка я.
Ходіть, діти, в рідну хату
Та сядем до столу,
Почастую, чим багата,
Ви ж прийшли додому.
-                 Пробач, мамо, за відстрочку,
Я б раніш повинен...
 - Що ти, що ти, мій синочку,
Приїхав, ще й винен?
-             Якщо люди не осудять
Мені гріх й казати,
Яка ж мати дітей гудить –
На те вона й мати.
 
Ідуть у світ молодії,
Гріх їх не пускати.
 
Та, здійснивши свої мрії,
Пам’ятайте: мати
Не спить дні і ночі
Вас жде, виглядає,
Заплакані очі
З шляху не спускає.