Олександр Михайлович Шишко народився 1 квітня 1942 року в селі Іллінецьке Іллінецького району Вінницької області в селянській родині.
Батько, беручи участь у двох війнах, фінській і Великій Вітчизняній, повернувся до родини на одній нозі, а мама весь час гнула спину на колгоспному полі. Тож Сашкові змалку довелося допомагати батькам у нелегкій селянській праці.
Закінчивши в 1959-му середню школу, Олександр рік провчився в Теплицькій школі механізаторів сільського господарства, пішов до армії, служба в якій тривала протягом 1961-1964 рр.
Саме в армії закінчив школу авіаційних механіків з обслуговування літаків з реактивними двигунами. Під час служби в лавах армії брав участь у конкурсах солдатської творчості.
Після демобілізації Олександр Шишко влаштувався на роботу до об’єднання імені Артема, де спершу працював токарем, а потім – слюсарем-складальником.
Без відриву від виробництва 1989 року закінчив Київський технікум міського електротранспорту.
Та куди б не закинула доля Олександра Михайловича і як би не змінювалося його життя, завжди писав вірші і складав пісні, до яких тягнулася душа ще з дитинства.
Любов до краси рідного Поділля переливалася в поетичні рядки – лірика стала супутником життя Олександра Шишка.
Вийшовши на пенсію й маючи тепер більше вільного часу, Олександр Михайлович почав писати картини олійними фарбами і в цьому вже має певні успіхи.
Валентин Лямічев
Краю отчий
Як лебеді в ранковій позолоті,
Майнула юнь в примарну далину.
Моя любов, роки безповоротні
Лиш смутком збуджують струну.
Вже не жартують мої сни,
Смішні, веселі, кучеряві,
Відлунням першої весни
В моїй стривоженій уяві.
Краю Отчий, тобі вірність,
Життя моє, час молодий.
Цвіте до тебе моя ніжність,
Та сам неначе вже чужий.
Ще струменить осіння ватра,
Вже відцвіло, лише печаль
Була сьогодні, буде завтра
За тебе серцю чорна шаль!
Дочекалась
Листопадом по землі
В моїй рідній стороні
Засмутили журавлі –
Іде осінь по стерні.
Іду, сторожко ступаю –
Шкода скатерть золоту.
Як привітно в ріднім краї
Воля вільна на версту!
Вже минула літня спека,
Нива тихо спочиває,
Як забачила здалека,
Гостя радісно вітає.
Та забилося серденько,
Наче дзвони стоголосі:
Мамо, ластівко рідненька,
Які білі стали коси!
Дивний сон не розгадала,
Заточилась на поріг:
- Я ж не знала, виглядала –
Серед літа випав сніг!
Земле моя
Поглянь на долю крізь літа,
Всміхнися, серце моє миле:
Твоя дорога не проста –
Палило сонце чорне й біле.
Земле моя, єдина мати,
Жива, багата і убога,
Радій, зійшлася привітати
Тебе рідня і славить Бога.
Через Майдан прийшов весною
Щасливий день, життя посвята.
Ти йдеш ходою молодою,
Хоч покосилась стара хата.
У хаті мир, то слава Богу,
Доволі плакать, марнославить!
Зведем світлицю дня нового,
Засієм лан – і хлібом вродить!
Від роду-віку гречкосії,
У крові пам’ять в даль глибоку,
Коли біда одному не по силі,
Всім миром йдемо на толоку.
Мамо, прилинь
Омамо-зоре, глянь у душу,
Перемайни безмежну далечінь:
Я ж за тобою серце сушу,
Хоч на хвилиночку прилинь!
Тобі зроню я листя жалю –
Роки летять у сутінь, зореграй,
Мов журавлями в сині далі,
Несе на бистрину Дунай.
Твій день вчорашній за горами,
Та спів луна, на щастя, не замовк,
Бо вірність наша поміж нами:
Ти – суть усіх моїх думок!
Життя моє лиш клин від твого,
Ти світлий хрест добра мені несеш.
Воно доточить ще до мого –
На скільки ти своє пройдеш!
Пам'ять
Прислужна пам’ять зазирає
В стару хатину на Покутті,
Де материнська ласка сяє,
Літа дитинства незабутні
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
І я на крилах підіймаюсь
Пташиним серцем у тривозі,
Спішу, хоч смутком переймаюсь,
Тебе обняти на порозі.
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
Там серце зіркою палає,
Любов – мов квіти голубії,
Блакить небесну нахиляє
До мого щастя і надії.
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
Ромашка
Казала мати: «Сину мій,
Не рви ромашки на зорі,
Загубиш серце, спокій свій,
Бо чари бродять в цій порі.
Не рви ромашки – то кохання,
Бо то дівчина така біла.
Завжди цвіте і пахне зрання,
До сонця тягнеться несміла».
В пелюстках срібно-білих вій
Очей безмежна глибина –
Красуні дика голубінь,
Усмішка чиста і ясна.
І не послухав тебе, мати,
З її чола пив сиві роси,
А серцем вірно, без посвяти,
Кохав ті білі дивні коси.
Чи більше щастя, чи печалі
В твоїх очах – і рай, і плаха, –
І звуть мене мов сині далі,
Як зве весна додому птаха.
Цвіти ж моя, ромашко мила,
І усміхайся на весь світ.
Нехай ні буря і ні злива
Не обламає білий цвіт!
Лист матері
Мамо, матусю, голубко,
Почуй ці далекі слова –
Зойк мого серця і смутку –
Чи здужаєш ще, чи жива?
Вишневого цвіту срібло на косах
Рано, незвано чомусь полягло.
Холод розлуки, як зболений посаг,
Вічні тривоги життя нарекло.
Плаче пташина у лісі:
Коли ще прийде та весна?
Журиться птаха за сина –
В гнізді залишилась одна.
Мамо, матусю, я знаю,
Що роки – нестримна вода,
У вирій летять, не вертають,
А ти все мені молода.
Рвуся до тебе я, ненько,
Низенький уклін до землі.
Обнімуть нехай же, рідненька,
За мене тебе журавлі!
Воля в неволі
Спливала воля кров’ю Жовтих Вод –
Піднявсь на крила змучений народ.
О Хмелю, Хмелю, невже не знав,
Кому ту воленьку продав?!
По живому серцю тіло розірвали
В Переяславі з москалями
І зле втішалися над нами
З «пше проше пана» королями.
І стала воля лихо у неволі,
І стало горе в сивім горі,
Скарала правду чорная неправда,
Бо ти краса усякому принада.
Нехай тоді, нехай неправда та була,
А то ж тепер ця воля у неволі!
Забута рана болем ожила,
Та правда не покориться сваволі.
І випікає сонце, морозить місяць
Шляхетні кості, кості білі,
А твою вроду, земле, місять
Вишкварки, нікчеми знахабнілі.
Хоч і від волі тільки болі,
А за спиною десь батіг –
Вершителі людської долі
Собачу миску кинули до ніг.
Дорогу правди ми освітим,
Візьмемсь за руки, браття,
А вам, неситі, ще не биті,
Народний осуд і прокляття!
Моє село
Колише перший сон
Любисток мамин за вікном.
За видоколом облягло
Туманом ріднеє село.
Воно так щемно мліє
На хвилі серед ночі –
Мого життя надія
Голубкою туркоче.
Тут своє щастя я знайшов
І моя першая любов,
Коли земля цвіла,
Косу весняну розплела.
Бувало, батько брав косу,
Водив Поділлям на росу.
Малий ще був, а пам’ятаю
Я рук порепаних красу.
Моє село, бентежиш знов –
І закипа вирує кров.
Звучить Бетховен– плаче п’ята
Симфонія, Аппасіоната!
Чого серце просить
Догорає в небі свічкою
Літо тополине серед снів,
Гук зимовий понад річкою,
Затиха пташиний спів.
Спалахнуло жите-пережите,
Вже ні в чім не доріка,
Сіє на дрібненьке сито,
Позирає з темного кутка.
Осінь, осінь, чого ж серце просить?
Ліг вечірній, та недовгий шлях .
Болю чи жалю йому не досить?
Рветься птахою в сільцях.
Де високе небо, де шовкові трави,
Де добро і радість просять до стола,
Де високі дзвони золотої слави, -
Хочеться притулку, щирого тепла!
Осінь
З косою ходить серпень по полях,
Важкі снопи складає в копи.
І плаче сталь в міцних руках,
А золота стерня цілує стопи.
Призивні сурми срібляться по ниві,
Сія нове барвисте плаття,
Свої пісні в краї журливі
Несе мій жаль пернате браття.
А я лишаюсь тут на муки,
Не долечу вже в край надій.
Обпалить серце лід розлуки
До гроз весняних сніговій.
Прийде пора у довгому чеканні,
Оновлення життя – розквітчані гаї.
Чи втішать серце на останнє
Літа спокутні – молитви мої?
Сумне свято
Сумне моє сьогодні свято
Вогняним проліском цвіте.
Не в силі біль погамувати
У серці сонце золоте.
Прощаюсь я, прощаюсь я
З тобою, дивна квітко,
Хоч не моя, хоч не моя,
Моя ясна лебідко!
Болючим маревом очей
Ще сміх твій не погас.
Серед здивованих ночей
Вузька стежина поміж нас.
Очей не бачу, голос чую –
Спада на дно криниці.
Без тебе гірко засумую,
Коли залишусь наодинці.
Зоря над обрієм низенько
Ім’ям твоїм засяє.
Тріпнеться серце соловейком,
Коли тебе згадаю.
Слова останні
Течія життя стрімка
Від берега знесла.
І ти вже стала не така,
Якою вчора ще була.
Бо ми на кресах долі –
Невільники гріха,
Благаєм серцю волі –
Вона ж до сліз глуха.
Весло зламалося нараз,
Розводдя пролягло.
Невже ні болю, ні образ,
Невже кохання не було?!
Холодна хвиля і гірка –
Чужого берега жура.
Біліє ще твоя рука
Примарним світлом ліхтаря.
Між нами чорная вода,
А берег твій в тумані.
Не чуєш ти, шкода,
Мої слова останні!
Дарма
Затихни, вірний соловейку,
Хоч на хвилиноньку одну,
А я заплачу і тихенько
Самотність білу обніму.
Серед веселого дозвілля
Ти не тривож піснями рай,
Чому життя – сумне весілля,
Пташино сіра не питай.
Лети, співай в зеленім лузі,
Спіши в золочені ліси,
Якщо живі ще наші друзі,
Всіх на гостину запроси.
Нехай розквітне стіл піснями,
Лунають тости за єдину,
Дарма, та щирими словами
Востаннє душу я зігрію!
На все життя
Солов’їна гірка
Перша гроза.
По личку, як зірка,
Скотилась сльоза.
Перша краплина
Дівочих страждань –
Любові перлина
І збурений жаль.
Вона не пропала,
Трояндою тільки
Розквітла і стала
У серці навіки.
Час невблаганний
Життя стереже.
Скарб цей останній
Душа береже.
Споимин
Стежок забутих самота
Збентежено сльозу ховає,
Мене нічого не пита,
Докором лагідним вітає.
Веде за руку крізь жита
Забутий біль, далека мрія.
В очах, де вицвіли літа
Завмерли подив і надія.
Як жаль тебе, тобі – мене
За що, ніхто тепер не знає.
І це побачення німе,
Що через шибку зазирає.
В степу, де небо без межі,
Прощались ми востаннє
І розлучились, як чужі,
Та спомин досі серце крає.
Тобі, земле подільська
Юні ранки багряні –
Струни серця живого –
Квітнуть садом,
Як врода подільська.
Переливи весняні
Солов’я запального
Грають сяйвом
Очей матерських.
І я поринаю
У сонях веселий,
Зринаю, топлюся
У квіт запашний.
Забутий, стрічаю
Привіт довгожданий,
На тебе молюся,
Мій край золотий!
Тож з першої миті,
Трояндо черовона,
Ніжністю тихо
Дитя окропила.
Єдиній на світі –
Вірність до скону,
Тобі, моя втіхо,
Земле моя мила!
Краю подільський
Моє миле Поділля,
Дитя яснооке,
Люблю, як умію,
Люблю аж допоки
Світитись ти будеш
Моїми очами,
Бо завжди сумуєш,
Коли поміж нами
Розлука незвана
На груди лягає,
Паморозь рання
Косу заплітає.
І що то за диво,
Яка таїна:
Жалка кропива
І та, як рідня?!
Моя ти хатино
І вишні старі,
Батьків пережили –
Все снитеся мені.
Всі дороги до Риму
Ведуь не мене –
Ведуть до хатини,
До цвіту калини.
Тут тихий мій рай,
Що за тином цвіте, –
Подільський мій край,
Де любисток росте.
Серце забуло
Вже наше літо промайнуло,
Плече стомилось і коса…
Любити серце не забуло,
П’янить осінняя краса.
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
Бентежний смуток йде до серця –
Ти ще солодка, полум’яна.
Душа весною озоветься
На поклик твій, кохана.
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
Згора дощами золото осіннє,
Вітри холодні морозно гудуть.
Очей твоїх ясне проміння
На крилах журавлі несуть.
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
Засніжені квіти
Красень вересень став біля двору
У маніжці, що осінь дала.
Наче квіти в засніжену пору,
Моя перша любов зацвіла.
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
Срібна музика – падає листя,
Ронить радість і тиху печаль.
Зачарованим дивом приснився
Погляд ніжний, розквітчана шаль.
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
На шляху вередливої долі
Я зустрів цей дарунок весни,
Ці страждання солодкі, і болі,
І сумління святої вини.
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
А я кохаю
На віях ночі нескорений сон,
Вітри думок, пекучих ран,
Тиран душі – сумління, як полон,
Як кара і розплата за обман.
Йду добровільно на Голгофу,
Бо сам себе я засудив.
Не жаль мені вже анітрохи
Того, що було, що згубив.
А жаль того, що не збулось.
Як міражі, тумани сині,
Клубком гарячим все сплелось,
Як тіні ночі нероздільні.
О серце моє, камінь гордий,
Невільник, кинутий за грати!
Що діяти, бо першородний
Твій гріх не можу подолати?
Які ж холодні твої руки!
Уста цілунками вітаю.
Мені приносиш лише муки,
А я тебе палкіш кохаю!
Вітрогон
Снується нічка поміж зорі –
Стежина нашого життя,
А молодик на осокорі
Повис і плаче, мов дитя.
Склав білі крила вітрогон,
Розкинувсь на безросі трави,
Зборов його солодкий сон,
Розбудить дзвонами заграва.
Спочине тут, неподалік.
З якої зірветься ноги,
Порушить вічний мандрівник
Стрімкі потоки і сніги.
А я не спатиму до ранку.
Коштовні перли з неба
На подарунок до світанку
Зберу, коханая, для тебе.
Німотна велич грає морем –
Вінець небесного Творця.
І пахне гаєм білокорим…
Тобі – по серцю, до лиця!
Квіт осінній
Квіт осінній – цілунок прощання
Вітром холодним остуджених губ,
Погляд тривоги, німого благання:
Щирим серцем своїм приголуб.
Небо високе крилом покриває,
А сонце не гріє, лише променить.
Як мати нерідна діток обнімає,
Та серце холодне не може боліть.
Іній перший ляга на світанні
Твоїх милих, збентежених вій.
Я цілую ці квіти останні,
Що хова заметіль – перемет золотий.
Квіт заручин – надія вінчання.
Де той день, що пройшов без смеркання?
А життя, що не знало кохання, –
Це та ніч, що прийшла без світання!
Квіт осінній полонить і крає,
Вічним гімном звучить його спів.
Приворотний напій вже чекає
На погості твоїх чорних брів.
Останній клич
Осипається літняя врода –
Літургія осіннього сну,
Багряниться плач хороводу,
Дзвоном летить в далину.
Останній клич журавлиний
Десь у хмарах згубився.
Задумався явір журливий,
Бо вересень літа напився.
Запряжу непокірні я думи
Та й полину у безвість сумну,
Де зозуля ховає громи,
Може, літо своє дожену.
Я ж не напивсь того літа,
Що біло цвіте на калині.
Що пахне тобою і житом
У тиху вечірню годину.
Вклоняюсь тобі, мудре літо,
Незборена сила і спрага,
За те, що лунає трембіта
І славить тебе є наснага!
Василь
Чичкан