Вишнів Петрович (Кукуруза Володимир Петрович) народився 24 квітня 1929 року в Києві, виріс на Чернігівщині біля Нової Басані, де з дитинства пізнав радість праці на землі – ходив за плугом, з косою збирав урожай і сіно, а також бував на межі життя і смерті під час каральних дій есесівців у селах Піски, Рокитне, Мочалище, Новоселиця, Дєдов, спалених до тла разом із жителями осені 1942 року.
Середньотехнічну освіту здобув у Києві, вищу 1953 року в Московському електро-механічному інституті залізничного транспорту за професією «Інженер-енергетик залізниць». Працював за фахом на залізницях Сибіру й України.
Аматор поезії, фотомистецтва, різьблення по дереву, захоплюється лижним і велоспортом.
З 1990 року на пенсії. Учасник літературно-мистецького клубу «Вишнівська осінь» у м. Вишневе Київської області.
Панно Україно!
Зачаруюсь, закохаюсь
В твої очі-голубінь,
Золотаво-жовтий пояс,
Український щирий голос
І Дніпрових вод глибінь.
Край твій предки боронили
Від навали ворогів,
З Ярославових часів
Всім сусідам роздавали
І князівень, і князів.
Ти від щирої душі
Не могла протистояти,
Як в офшори потекло
Все: добро і твої шати –
Це тому, що молода ти.
Скоро з’явиться господар
В недолугім нашім краї –
Він рішуче із народом
Волю й розум об’єднає.
Наречений ось-ось буде,
Він розрусі скаже: «Годі!
Ми і так вже у руїні –
Наведемо лад в господі,
Юна панно Україно!»
На вулиці Братів Гавришів
Багнет і полум’я в трояндах,
Неначе закипіла кров із ран, -
Там двадцять вісім у граніті
Героїв-вишнівчан.
Було в Параски п’ятеро синів,
П’ятьох синочків-соколів плекала –
В купіль любистку додавала,
Вітчизну шанувати научала.
Первісток Іваночко матір поважав –
Домашню роботу всю на плечі брав.
Принесли журавлики
Ще синочка Павлика –
Той все майстрував.
- Буде будівничим, - батечко казав.
Третій же Федірко
Стасика і Толю – меншеньких братів –
В возику катав,
Гусенят і каченят
До ставка ганяв.
Було колись…
Та володарям у світі тісно стало –
Усміхались, пригощали хлібом-салом
І ножі одне на одного точили, поки ворог
Підкрадався вдарити підступно і зухвало.
Важка доля материнська
Для Параски стала:
- Ідіть, діти, на війну, силу покажіте,
Неньку свою й Україну не дайте скорити!
Першим пішов Іваночко
Край свій боронити –
В Севастополі матросом
Голову зложити.
На плацдармах Білорусі
З сталінської волі
Гинули дивізії – від ран у болотах
Впав в безсмертя Анатолій.
Третій синок Анастасій
На польськім кладовищі
Спочиває з тисячами
Земляків-звитяжців.
Параскева жде листів
Дорогеньких діток –
Не почує більше слів,
Не отрима звісток.
А четвертий син Павло
Став Герой Союзу –
Зводив під вогнем мости,
Вмер на руках друзів.
Та фашистам Федора
Не вдалось здолали –
Повернувсь він додому
Матір доглядати
Про героїв пам'ять
Вірно зберігати.
Там під вітами ялин
У граніт вкарбована печаль –
Зупинися, перехожий,
Хвильку почекай,
Ти схились в задумі:
Чи підеш у бій
За свій рідний край?
Аромат епохи
В.К. Троянському, воїну і поету
Зайшов надвечір не чай попити
Й не під баян потупцювати,
Співця-поета хочу чути –
Він вміє душу рокривати.
Ішов поет по магаданах
І крізь тодішній лютий час –
Життям «Сибір неісходиму»
Він міряв, як писав Тарас.
Ми вірили, що «батько» наш колись
Не дасть нас Волоху в поталу –
Його слова «Лаврентій, разберісь»
Тоді синонімами стали.
Та ось везли в вагонах до Сибіру
Тих, що самі в полон здали,
І хлопчиків, які без брої і мундиру
На штурм Дніпра пішли.
Поезія – це, кажуть, сплеск емоцій,
Їх так багато! Та треба лише трохи
Поету, щоби хвилями-рядками
Вписати в вірш жорстокий аромат епохи.
1998
***
К.Ф. Скляру, воїну, полковнику ВМФ
Тут щось не так: як же це так
Серед нас – залізничний моряк.
Дзвенять медалі, блищать якорі –
Комусь дуже дивно, як тій дітворі.
Та це вже давно і не дивина –
Приходить на свято свята сивина,
Кортик морський, якраз до мундиру,
І друзів вітає посмішка щира.
Край озера ми на дубових пеньках…
Згадався війського медика фах:
Як лікував моряків ветеран,
Скільки вдалось врятувати від ран.
Прощався із берегом стрій на кормі,
І мчав міноносець у даль в буруні,
А месери палубу «мили» свинцем –
Чи вдасться із пекла вийти живцем?
Розгорнуто госпіталь в Альпах, в лісах,
Згодився й на транспорті лікарський фах…
У нас у самих вже була сивина,
Та серце вражала ота дивина.
Серпанок синів у сосновім бору…
І озеро нам навівало тугу́́
За тим, що так швидко пройшло мимо нас,
За тим, що розтанув наш юності час.
Обеліски
І.Д. Кацану, воїну
Старенький Митричу, війни солдате,
Той обеліск на станції «Жуляни»
Ти ставив, ветеране, боїв брату –
Його ти гоїв незабуті рани.
Я знаю, що ти, друже, не поет,
Але згадав кривавий і нерівний бій –
І написав солдатам твій багнет:
«Вам вічна слава і вічний покій».
Ти танком ворога тіснив аж жо Берліна,
Вони ж за небо над Вишневим,
За синє небо нашої Вкраїни
Упали ниць під тягарем свинцевим.
Старенький Митричу, ти чуєш двін підков
Тих коней, що везли важкі гармати,
Ти бачиш: лейтенант крокує Балуков,
За ним Вишневим йдуть його солдати…
Давнина
Ой одна ти, одна…
Та упав мені в око,
Коли брів ти краєм Дніпра,
Милувався плесом широким.
Випада із руки олівець,
Коли бачу твою сивину.
Підіймався з доріг вітерець –
Відлітав в далину.
В ту далеку країну
Через біль і війну
Всі думки мої линуть
В гірку давнину.
Коли шаньку книжок
Закидав за плече,
Набирав до кишень гниличо́к
І ховав від ситих очей.
Відгриміла війна –
Позростав на подвір’ях бур’ян,
Виглядали з-за яблунь хрести,
І стогнала Вкраїна від ран.
Попіл трьохсот пісківчан
В церкві на майдані
Стукотить у серце – там чабан
Колись був отаманом.
До «нових висот» та й не доросла
І до «чуття єдиної родини»
Твоя й моя – наша земля,
Земля Шевченка і Павла Тичини.
Треба нам громадою її підіймать,
Хоч і забувають народу сини,
Треба їй борги всі наші віддать,
Які зосталися з далекої давнини.
07.2001
Тепло матері
Ще хочеться посидіти
У матінки в ногах –
Перегорнути пам’яті кожнісіньку сторінку,
Вдивлятися у зморшки на руках –
Сягати доленьки старесенької жінки.
До неї ближче прихилитись,
Тепло відчути і таїнство,
Що в матері буває тільки
І про яке ми знаємо з дитинства.
А скільки гіркоти їй залишаєм
Впродовж пройдешніх літ,
Яку ніколи не відкупим
І каяттям не виправимо бід!
1999
Втрата
Дівча біжить, спотикається,
Знову падає, підіймається
І сльозами заливається:
- Мамо, мамочко ріднесенька,
Куди пішов татусь дорогесенький?
Чом валізку він взяв
І тебе не обняв
На прощаннячко,
На моє не всміхнувся вітаннячко?
Хто метелика спійма
В гаю зеленесенькому
І мене приголубить, малесеньку?
Поверни татуся, ріднесенька,
Звари йому їстоньки ранесенько,
Випери сорочку білесеньку –
Може, знов зацвіте
Наш райочок малесенький…
Плаче гірко дівча,
Не здогадується –
Те, що втрачено,
Не вертається.
2009
Сибірські весілля
- Ой Степане, Степаночку,
Де возив ти свою Клавочку –
Чепурненьку трудівницю-
Красноярочку?
- Ой возив я туди свою Клавочку, -
Все життя мені була до парочки, -
Де колись ми рвали зрання зіллячко,
Де справляли ми своє весіллячко.
Там я і зустрів свою уралочку –
Срібним сміхом заливалась Клавочка,
Там стрічали своє перше сонечко,
Там навік зв’язали свої долечки.
2000
Плай
І.П. Науменку
Ми разом, друже, не були на морі
І пам’ятаємо лише Карпати й сніг,
Смереки, полони й гори, гори
Та лиж стрімкий, як молодості, біг.
Блищало сонце, сніг іскрився,
Синів грізь гори небокрай,
А ми в штормівках і на лижах
Уперто вгору йшли на плай.
Ліс закінчився. І о диво!
Десять дівчат – стрункі естонки –
Вмить колом оточили нас,
Як з «Одіссеї» амазонки.
Ми катались, залицялись
На крутому плаї –
І спускатись не хотілось
Нам із того раю.
Трохи згодом наші лиця
Спохмурніли зразу,
Як сказав інструктор: «Хлопці,
Час йти до турбази!»
І дівчата засмутились –
Розставатись жаль…
Тільки в мареві лишилась
Смерекова даль.
1980
Теремок
Каті Науменко
З Вишняків через лісок
Чи з Півнів через байрак
Я прямую в теремок,
Де Унави береги,
Море квітів, море неба,
Море сонця навкруги.
В тому теремі дівчина –
Стан стрункий, як у берізки…
Катю, Катре, Катерино,
Як танцюють твої ніжки!
О, якби це мені скинуть
З моїх років дві третини,
Як би став я залицятись
До чорнявої дівчини!
Я б із квітів їй вінок
Покладав на чорні коси
І од пахощів п’янів
На лугу серед покосів.
03.2002
Танго
Де Ви взялись, як молодості згук,
На схилі моїх літ –
Цей вогненебезпечний доторк рук,
Ця умішка, мов пурпуровий цвіт.
Вогонь зорі й простягнута рука…
Мене Ви запросили у танок –
І Ви були така легка
У кожнім па отого білого танго´.
Щезала сивина моїх думок,
І серце моє билось часто-часто –
І падали до Ваших ніг літа,
«Мої літа – моє багатство».
Було так хороше і дивно,
Як в пам’ятні далекі дні,
А час летів так швидко і нестримно –
Те танго залишилося в мені.
2000
В долине Надсона
Эллочке Д.
В долине Надсона сосна
Задумчиво зимой и летом
Роняет хвою, как слезу,
На камень – памятник поэту.
Лес птичьей жизнью пел
И восхвалял природы чудо,
Зелёный луг травопестрел
Голубизною незабудок.
Вдруг закачался луг и лес
И сердце вздрогнуло так смело –
Через ручей девчонку перенёс,
Душа смущалась, но и что-то пела.
На землю бережно поставил,
Не удержав букет цветов,
А кто уронит незабудки –
То для него прощай любовь…
«Облетели цветы,
Догорели огни» у поэта,
Лишь голубеют незабудки на лугу
Его несбывшейся мечты в начале лета.
1999 – 2001
***
Медсестра Красного Креста
Меня выносила из боя –
Тогда и потом везде и всегда
Не дорожила собою.
Из ложки кормила сетрёнка меня,
Ко сну иногда напевала,
В бою не сгореть – уцелеть,
Врага победить провожала…
И годы спустя
В больничной палате
Водою поила меня
Та женщина в белом халате…
Готовя меня на электровоз,
Давление мне измеряла,
Ждала: может, несколько роз
Станут поздним началом…
…Печально гляжу я в дверной глазок –
Всё жду сестру милосердия:
Она навестит и вручит пайок,
Я – ландыши ей за усердие.
07.2001
Василь
Юні 
