ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ
Увага! Сайт оновлюється. Деякі розділи можуть бути недоступні.
Back Про Вишневе і Крюківщину

Про Вишневе

Віктор Бабич

Віктор Феодосійович Бабич, наш земляк, талановитий поет, прекрасна людина. Народився він 26 січня 1942 року в сусідньому селі Крюківщина, Києво-Святошинського району.

На його долю випало нелегке повоєнне дитинство. Залишившись без батька, який загинув на фронті, Віктор рано пізнав ціну тяжкої праці. Після закін¬чення школи майбутній поет пішов працювати на завод учнем токаря. Здобувши професію, він вирішив навчатися далі і вступає до Київського педагогічного інституту імені Горького на літературний факультет російського відділення денної форми навчання. А згодом починає працювати і вчиться заочно. За час навчання в інституті Віктор працює завідуючим клубом в рідному селі Крюківщина, ван¬тажником в аптекоуправлінні і навіть старшим інженером сектора НТП ОНТІ інституту „УКРСІЛЬХОЗТЕХПРОЕКТ”.

Після закінчення інституту Віктор працює в редакції районної газети «Шлях до комунізму» (нині «Новий день»), згодом стає завідуючим відділом сільського господарства. Навіть звільнившись, він ніколи не поривав зв'язків з рідним виданням, до кінця свого життя друкував в ньому свої матеріали. Деякий час В. Бабич працював редактором газети «Трибуна енергетика» Управ¬ління будівництва Чорнобильської АЕС.

Особливе місце в житті Віктора Феодосійовича завжди займала поезія. Римувати він почав рано, ще в школі. У п'ятому класі Віктор писав вже досить непогані вірші про школу, вчителів тощо. У десятому класі (1959 р.), в районній газеті «Шлях до комунізму» була опублікована його замітка «Молодь у боротьбі за п'ятирічки» про доярок місцевого колгоспу «Червоний партизан». А невдовзі, там же з'явився його вірш «Разоружение». Це був початок його журналістської і поетичної діяльності. Вірші він писав російською та українською мовами.

Захоплення поезією привело Бабича в літературну студію «Мрія» при згаданій районній газеті. Займаючись в студії, поет вдосконалював деякі свої вірші. Так, доопрацьований вірш «Поезда» він вводить як окрему другу частину в триптих «Памяти отца». На жаль, творчість нашого земляка не досліджена, його вірші розпо¬рошені у періодичних виданнях, не зберігся і його архів. Крім вже згаданого видання, відомі публікації його поезій в газетах «Трибуна енергетика», «Рабочее слово», «Вечірній Київ» та ін.

Основні мотиви його поезій - спогади про війну, ветеранів, босоноге дитинство, про страшну чорнобильську трагедію, христи¬янські цінності. В них - біль, сум, печаль. В них - радість з приводу повернення людей до Бога, любов до Батьківщини.

Окрема тема - це туга за загиблим батьком, померлою матір'ю. У віршах - вся душа поета, його сподівання, думки, надії. У своїх віршах поет з особливою теплотою згадує своє рідне село Крюківщину, місто Вишневе, де прожив багато років.

Саме Вишневому поет присвятив вірш «Квітуче місто», сповнений глибокої відданості і синовньої любові. Ось лише кілька рядків з нього:

"У думках й на душі стає світло і чисто,
Коли серце сповна полонить пишний цвіт.
Ой, Вишневе, Вишневе, квітучеє місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ".

Сам автор називав цей твір піснею. Ми бачимо зрілого поета, справжнього майстра слова. Вишневе у нього і квітуче, і квітуєче, і квітучеє. Скільки барв, скільки відтінків лише одного слова! Скільки любові, ніжності до рідного міста!

Віктор Бабич залишив помітний слід в літературному житті нашого міста. Його поетичні твори не забудуться. Сподіваюся, що настане такий час, коли у школах міста діти будуть вивчати творчість нашого земляка поета Віктора Бабича.

Навесні (7 березня ) 1998 року поет Віктор Бабич відійшов у вічність.
Він дуже любив життя, але своє місто він любив, мабуть, більше.

То ж недарма міську літературно-мистецьку премію названо іменем поета Віктора Феодосійовича Бабича.

 

Валерій Гомановський,
краєзнавець

ВИШИТИЙ РУКАВ
 
Я твій навічно, Україно, моя навкіл земля й Дніпро.
В мені нуртує щохвилинно твоя любов, твоє добро.
Степи гудуть од яничарів, та не убити їм під свист
Ні Роксолани мудрість й чари, ані козацькі міць і хист.
 
Я завжди чую, завжди бачу: стоїш немов іконостас,
А коло ніг у тебе плаче твій закайдований Тарас!
Віки пливуть на полі брані - там не один життя віддав...
Ще не просох від сліз прощання твій любо вишитий рукав.
 
Хай пропаде лиха година, що хоче твій зігнути стан.
Я покладу на плечі сина тягар усіх твоїх страждань.
І я життя віддати згоден, чи то в бою, чи то в ділах,
Щоб між народами свободи ти невмирущою була,
 
Щоб квітував барвінок синій, народ лише добро плекав,
В дніпровській вимитий бистрині білів твій вишитий рукав!

 

ЦВЕТЕНИЕ

...А в городе моем все вишни расцвели.
Ион Вишневым называется по праву.
Куда ни погляжу — налево иль на право —
Цветение разбуженной земли.
 
И слыша пенье голосистых птиц
Ивидя зеленеющее лоно,
Мы все, мы все, кто в жизнь влюбленный,
Уверены: цветенью нет границ!
 
КВІТУЧЕ МІСТО
 
У думках й на душі стає світло І чисто,
Коли серце сповна полонить пишний цвіт.
Ой, Вишневе, Вишневе, квітуєче місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ.
 
Навкруги усе любо, куди не погляну:
Потопають будинки у вишневий садах,
І чарують ялинки на вокзалі «Жуляни»,
І милує малюк на жіночих руках.
 
Ці дитинства шляхи, земляків гарні лиця
Гомінливий перон, перестуки коліс.
І в далеких краях, і в розкішних столицях.
Як молитву святу, я крізь роки проніс.
 
Виростають будови на яснім видноколі,
Пахнуть щедрим врожаєм поля вдалині.
Не віддам я цю землю ніколи й нікому —
Все тут рідне, бентежне й сердечне мені.
   
У думках й на душі стає світло і чисто,
Коли серце сповна полонить пишний цвіт.
Ой, Вишневе, Вишневе, квітучеє місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ.
 

ПАМ’ЯТІ МАТЕРІ

1 ДОЛЯ
 
Важкою була, мамо, Ваша доля.
Тільки промінчик сонця із-за хмар.
Ця Крюківщина та колгоспне поле – Святі місця...
Ваш вічний Божий дар.
 
Війни смертельна і свинцева злива –
І з фронту похоронка...Й нема кого ховать.
При місяці й зірках Ви жали ниву,
Щоб четверо дітей прогодувать.
 
Як птиці восени летіли роки.
Ви не носили і мене вже на руках...
Я образ Ваш зберіг, я чую Ваші кроки...я
Пшеничне поле...Ви з серпом...І при зірках...
 
2 МАМИНА МОВА
 
Є така благодать – чути мамину мову,
Коли в ній мерехтять зорі в синь вечорову.
Коли в ній крізь літа ллється музика слова,
Малиніють вуста і пливе колискова.
 
Коли в ній крізь життя, розвіваючи хмари,
Колосяться жита, гинуть війни і чвари.
Коли хлюпають в ній сплески жартів та сміху
І дитині малій і бабусі на втіху.
 
  
 МОЁ ДЕТСТВО
 
Ко мне приходит детство по ночам
В заплаканной, заплатанной одежде
И вспоминает долго, по часам,
Что было с ним, верней, со мною прежде.
 
Родился я в тот самый грозный год,
В тот самый год, когда у самой колыбели
Взрывались бомбы сутки напролёт
И пули ошалелые звенели.
 
Потом раздалось громкое «Ура-а-а»
И я с надеждой улыбнулся маме…
Она же радостно шептала всё:
«Пора, пора сквитаться с клятыми врагами».
 
А позже, помнится как за столом
Склонилась мать и жалобно рыдала…
А солнце «зайчиков» пускало за окном,
И яблоня так пышно расцветала.
 
Я рос, крепчал, уверенней был шаг,
Не зная городов и их гостиниц,
Я бегал часто-часто на большак,
Чтоб поскорее получить гостинец.
 
Мать стряхивала пыльный пот с лица:
Ведь как- никак – до Киева далече.
Шептала тихо: «Весь в отца…»
И опускала руки мне на плечи.
 
Я помогал ей… Вижу, как вчера,
Серпы рогов…копыт стук равномерный…
Вокруг растут густые клевера,
Коровы дружно тянутся на фермы.
 
Стада колхозные тогда я пас,
И, сдав металлолом, был рад необычайно,
И говорю об этом я, гордясь,
И говорю об этом не случайно.
 
Хоть век и не бросал в суровый бой,
Мы, дети грозной той войны, ведь тоже
Несём в себе печаль и боль,
Она, война, нас горестно тревожит.
 
И не напрасно детство по ночам
В заплаканной, заплатанной одежде
Приходит… то напоминанье нам
О нашей давней вере и надежде.

   

 ПОЕЗДА
 
 
                                        О, как я ждал прихода поездов!..
                                        Я убегал на станцию Жуляны.
                                        Колёсный стук, гудков манящий зов
                                        Мне с детства был заветным
                                                                                  и желанным.
                                        Потом возненавидел поезда,
                                        Я был уверен и твердил упрямо:
                                        Они отца умчали навсегда,
                                        Оставив нас одних скорбящей маме.
 
                                        Душа моя иных тревог полна…
                                        Забыл давно мальчишескую злобу,
                                        И лишь при слове горестном «война»
                                        Я вздрагиваю, словно от озноба.
 
                                        Ведь сын растёт. Он любит поезда.
                                        И страшно думать, что его однажды
                                        Они умчат от станции туда,
                                        Откуда возвращается не каждый.
     
 
 
ЖИВУ Я ПО ЗАКОНАХ ДОБРОТИ
 
Живу я по законах доброти,
Як Бог велів й батьки дали поради.
Ідучи без вагань до світлої мети,
Не зрадив людям і собі не зрадив.
 
Я злети знав, що декому і в снах
Такого не привидиться на свято,
Я знав такі падіння, що весна
Від них могла б за мить одну зів'яти.
 
Прожити можна тихо, як слимак,
М'які до сонця виставивши ріжки,
Мені ж ніколи спокою нема —
Я мчусь галопом, буревий і грішний.
 
Одному — тліть, а іншому —горіть...
Ця істина залишиться новою.
І хай не можу я зігріть весь світ,
Але я прагну гріть його собою.

 

У моему рідному селі Крюківщина не повернулися з ратно­го походу 104 учасники Великої  Вітчизняної війни. І в мирний час їх стає все менше і менше. Ось і в цьому, 1996 році нещодавно пішов від нас ще один-фронтовик— бойовий розвідник М.Т.Василенко. 

А нині, корінних крюківщинців, ветеранів війни — всього 11.

 

          ВЕТЕРАНИ
 
   Їх раз у раз знов непокоять рани,
   Одержані в жорстоких тих боях.
   Вмирають і вмирають ветерани
   В своїх дітей і внуків на очах.
 
 
   Роки летять, мов легкокрилі птиці,
     Йдуть в забуття, неначе в білі сни
     В моїм селі лишились одиниці
   Тих, хто пройшов крізь дим й вогонь                                  
                                                      війни...                                            
                                                                    
   Шануєм ветеранів ми сьогодні,
   Хоч і нелегкий час для них настав...
   Навік залишаться у пам'яті народній
   Всі ті, хто людство боронив                                  
                                                  і рятував.

                                  

 
ПРОЗРЕНИЕ
 
На  жизненных  наших  дорогах ,
Где  царствуют  Добро  и Зло ,
Так  поздно  для  меня  и  многих
Прозренье  светлое  пришло .
 
А  как  ещё - ведь  школьных  классах
Мы , комсомольские  юнцы ,
Твердили , спорили  о  классах
Как  пролетарские  бойцы .
 
А  как , мужая  без  печали ,
Зато  усердно , даже  всласть  
На  поле , в  цехе  защищали
Своих  вождей , Союз  и  власть .
 
А  как  заткнувши  себе  уши ,
Не  различая  свет  от  тьмы ,
Травили  праведные  души ,
Морили  голодом  умы .
 
А  как  же  грешными  глазами
Взирали  на  приход  святой ,
И  если  не  сносили  храмы ,
Так  обходили  стороной .
 
Спешили  поклонясь  дороге ,
Не  видя  благодать  небес ...
Но ,слава  Богу , что  для  многих
Христос  воистину  воскрес !
 
ОБЕЛІСКИ
 
Обеліски, обеліски, обеліски...
Ви, мов живі, нам дорогі і близькі.
Ви мовите до всіх нас: ”Пам’ятай!
Ми стали вічними в борні за рідний край.
Щоб завжди люди знали світло,
Щоб вся земля на щастя людям квітла!”

 

ЧОРНОБИЛЬЦІ
 
Ми — птахи одного гнізда,
Та враз по світу розлетілись.
(Хоч як же цього не­
хотілось!)   —
На сполох вдарила біда.
 
Не зберегла нас од біди
Зоря надії, що світила
Над Прип’яттю щасливо
й мило —
Вона   погасла   назавжди.
 
Ми розлетілись.., В серці —
щем,
До себе кличуть рідні
стіни,
І один одного постійно
По смутку всюди
пізнаєм.
 
А діти навіть уві сні
Додому просяться  незвично,
Де їх, полишені  навічно.
Ляльки чекають на вікні.
 
  ЧТОБЫ ВЫЖИТЬ
Хоть бы эту зиму выжить, пережить хотя бы год.
Под наркозом,что ли выждать завихренье непогод?
А очнуться от наркоза, когда всё вокруг в цвету,
Воздух свежий в первых грозах, трели птичьи налету…
 
И в саду, в селе родимом, как и в юности, опять
Мне до слёз необходимо подышать и помечтать.
А когда замрут навеки оба бьющихся виска, -
Положите мне на веки два смородинных листка.

Яна Калініченко

Яна КалініченкоЯна Ігорівна Калініченко народилася 8 січня 1987 року в місті Боярка.
Початкову освіту отримала в Боярській ЗОШ №3.
Коли Яні виповнилося 10 років, родина переїхала до міста Вишневе. Приблизно в цей час дівчинка напише свій перший вірш.
Навчання продовжила у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, яку закінчила 2004 року.
Пошуки себе привели Яну до Національного державного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, куди вступила на філологічний факультет.
Здобувши 2009 року вищу освіту й отримавши диплом педагога, пішла працювати вчителем української мови і літератури Києво-Святошинської районної класичної гімназії, що в рідній Боярці.
 
 
 
 
 
 
Закута у листя осінь,
Дивує і тугою тисне.
Я просто подумала: «Досить
Життя обірвалосьце все…
 
Грається вітер зі мною,
Так дивно і легко… повір,
Ніби хтось поруч з тобою
Й разом ви торкаєтесь зір.
 
Чарує феєрія барв,
Бо світло тече крізь мене,
І смак неземний й аромат,
І музикащастя безмежне.
 
Спинилась я біля воріт.
Що ж далі? Та Я не знаю.
Лиш голос: «Залишила світ
Тепер ти не варта раю!»
 
Закута у листя осінь,
Давно не дивує мене.
І плаче душа, і просить,
Бо хоче назадта вже все …
22.10.2009
 
***
Натиснувши щосили на курок,
Твоя душа підпише собі вирок,
Такий маленький для людини крок,
Але безглуздий це для Бога вчинок..."
 
***
Стоїть зима розгублена й розкрита,
Чорніє сніг давно після коліс,
В її очах лежить любов розбита
І тугу цю тепер ховає ліс.
 
Я ніби гість, я ніби емігрант,
Вриваюсь в душу глибоко й сердито,
І, може, вона крикнула б ще : ґвалт!
Та серцю байдуже – воно було розбите.
 
І тільки крихти падають з небес,
Вона ж їх перетворює в сніжинки.
Й так хочеться, щоб хтось із них воскрес,
Але без серця сльози лиш крижинки.
 
Тому не плачу й не кричу – мовчу…
І тиша ця мене чимдуж лякає.
Я вимикаю світло і не сплю,
Невже моя душа з зимою помирає?
 
Оди чи помідори?
Оди чи помідори?
Серце чи кропиву?
Може, нарешті рішучу розмову
Я все ж з тобою почну.
 
Ні меча, ні зірок, ні крил за спиною –
Повелася…ну що ж – це життя…
Та тепер Я ходжу за Тобою,
Ніби блазень чи ніби дитя.
 
Я воюю – рішуче тримаюсь,
Та ніяк не помруть почуття,
Бо, мов Сфінкс, вони оживають,
Ну, а з ними Моя боротьба.
 
***
Я гортаю сторінки совісті –
Папірці по декілька віршів,
Видавати їх Мені не хочеться,
Бо душа оголена на них.
 
Скаже хтось: «Банально і плаксиво!
Ми таке вже чули і не раз!»
А для когось просто гарно, мило,
Хтось не пошкодує на них час.
 
Хай мені далеко до поета –
Катували і не за такі думки.
Та, проте, один промінчик з неба
Вразив в серце, вирісши в вірші…
4.VІІІ.2009
 
***
Я гратися з Тобою не збираюся
Я гратися з Тобою не збираюся,
Але і правду всю не розповім,
Про те, що Ми зустрілись,
Я не каюся…Не каюсь Я.
…Та краще б не зустрів.
 
Ти думаєш : слабка й тому ховаюся,
Ти думаєш: легкий шукаю шлях.
Я ж гратися з Тобою не збираюся,
Бо просто закохалась – шах і мат!
 
Неплатонічний вертеп
Я тримаю двадцять сантиметрів
Щастя у своїх долонях…
Тихо…Тільки не кажи нікому…
Краще пошепки про зорі розкажи.
 
Ти мовчиш…Не треба вже про зорі,
Краще чути подих Твій – зумій дуже ніжно,
Може, більш ніколи
Щастя не відчуємо в житті.
 
Як жорстоко поспішає час,
Деформуючи кохання силу:
Вся симпатія перетворилася у фарс,
Ну, а дружба стала неможлива.
 
Мабуть, не судилася Нам доля,
Бо світанок розгубив стежки.
Я ж тримала двадцять сантиметрів горя
Та приниження дівочої душі.
 
***
Закатали асфальтом душу,
Промили «теликом» мізки
І тепер Я шукати мушу
Не кохання – тілесної втіхи!
 
***
Я не кричатиму, що вся твоя,
Хоча з Тобою вже давно,
Бо на вечерю піца або суші,
А на сніданок чашка кави.
І, як заведено, колись я змушу
Під Мендельсона пишний вальс
Поклястися – закласти душу,
Що ми єдине – ми сім̓я,
Бо через місяць або два
У нас народиться дитя –
Твоє чи моє маля?
 
***
Земля кругла, трава зелена,
А істина зовсім проста,
Ми дивимось вгору – у небо,
Де сотні світил-чудеса!
 
Хтось бавиться сильним напоєм –
Вино – в ньому істина є.
А хтось під магічним сувоєм
Нових наркотичних джерел.
 
Хтось мріє, хтось діє,
Хтось плани складає.
Та є у нас спільна ознака одна –
Апатія серце іржею з’їдає…
 
***
Ты утверждал: тебе никто не нужен,
Любовь – обман, был пыл и больше его нет,
Что среди всех вещей и чувств ненужных
Лишь деньги дарят жизнь и жизни темп.
Ты говорил, а я, застыв, молчала,
Ты уходил – я плакала таясь…
Моя любовь мне сердце так сжимала,
Что воздуха для жизни было мало
И я без чувств боялась низко пасть.
Когда-нибудь поймешь, что ошибался,
И влюбишься однажды, ну и пусть.
На свете будешь Ты искать иное счастье,
А я себе оставлю свою грусть.
9.І.2003

Катерина Охріменко

Охріменко КатКатерина Охріменкоерина Вікторівна народилася 11 лютого 1982 року в Києві.
1989-1997 – роки навчання в середній школі №3 міста Вишневе, у якому проживала. Одинадцятий клас закінчувала у Вишнівській середній школі №4.
З 1999 до 2001 року навчалася в Київському авіаційному технікумі за спеціальністю «Економіст».
Нині має свою родину і двох доньок. Є автором пісенних творів, віршів українською і російською мовами. 2009 року стала лауреатом районного фестивалю «Кленові журавлі» в номінації «Літературна творчість».
 
 
 
 
 
 
 
***
До мене в місто завітала осінь,
Розсипалася листям по землі,
Охолодила вранішнії роси
І дощиком осіла на вікні.
 
Червоно-жовте листя вередливе
Шалений вітер до небес жене,
І плаче, як дитя, осіння злива,
А місто як жило, так і живе.
 
І назва в нього лагідна - Вишневе,
Молю тебе, даруй свою красу.
Я краплі щастя заберу у неба
І їх тобі в долонях принесу.
 
Живи для нас, будь вічним, сильним, добрим,
Нехай завжди цвітуть твої сади,
Нехай усі омріяні дороги
Ведуть людей крізь труднощі сюди.
 
І хай твоє ім'я завжди лунає,
І хай лише добро дарує нам,
Такого міста більш ніде немає,
Вишневе ріднемого серця храм.
10.10.2003
 
 
***
Матусю, як ти там на небі?
Чому не шлеш привіт мені?
Мені ж так сумно тут без тебе,
Приходиш ти лиш уві сні.
 
Я вже не можу більш без тебе,
Коли ж зустрінемося знов?
Коли ж я зможу обійняти
Й відчути знов твоюлюбов?
 
Мені тебе не вистачає,
Сумую по твоїх руках.
Я, рідна, так тебе кохаю,
Приходь частіше в моїх снах.
 
Щоб ти приходила щоночі,
У церкві свічку запалю...
Біля ікони прошепочу:
«Люблю тебе...Люблю...Люблю...»            
 
***
Несу я для мами квіти,
У мене є одна мета,
Отримати аж з того світу,
Від тебе, рідна, листа.
 
Ти напиши, що пробачаєш,
Що добре там у тебе все,
І лист твій вітер у печалі
До мене в руки принесе.
 
Ти напиши, як там бабуся,
Як там хрещена, як там рай:
Я вже померти не боюся
Ти тільки трохи почекай.
 
Все те, що за життя не встигла
Колись сказать, колись прийти,
Я все для тебе, моя мила,
Зроблю в наступному житті.
 
І потім час колись настане
Зустрінемось з тобою там...
А поки я не перестану
З надією чекать листа.
 
***
Яке напрочуд гарне слово Мати
Повік до нього ніжність не мине!
Я намагаюсь в серці зберігати
Тебе, яка не зраджує мене.
 
Як ти терпляче, нехтуючи болем,
В цей світ мене з собою провела,
Як ти мене тримала на долонях,
Коли я ще маленькою була.
 
У пам'яті горять великі очі,
Як зіроньки на небі уночі, –
В дитинство повернутися я хочу,
В твоїх обіймах знову відпочить,
 
І через посмішку твою побачить,
Все те, що ти для мене бережеш, -
Свою палку любов і вірну вдачу
Ти з кожним поглядом мені даєш.
 
Я вже доросла, є у мене діти,
І я звернусь з проханням до Небес,
Щоб і вони змогли мене любити
Так само, як і я люблю тебе.
2004
 
***
Місяць в гості завітав
У відкритеє вікно,
Тихо пісню заспівав,
Яку чула я давно.
 
Колискову ту тихеньку
Місяць заспівав мені,
Що співала лише ненька
У дитинстві, уві сні.
 
Навкруги вже всі заснули,
Тихий вітер завива,
А мені крізь вітер чулись
Матінки прості слова:
 
«Люлі-люлі, моя люба,
Спи, дитинко, засинай,
Хай тобі все краще буде,
Горя і біди не знай.
Люлі-люлі, моя кицю,
Закривай маленькі очі,
Доню, хай тобі насниться
Сон казковий серед ночі».
 
Я прокинулась раптово:
Сон наснився такий гарний –
Я вві сні почула знову
Тихий спів моєї мами.
 
***
Облиш розмови, вже настала осінь,
А ти ще влітку спокій мій забрав,
Коханий мій, ніхто тебе не просить,
Щоб ти для мене зірочку дістав.
 
Збери мені червоно-жовте листя
І замість квітів зранку принеси,
І я скажу, що я ніколи в світі
Не бачила подібної краси.
 
І потім я колись тебе згадаю,
Коли знайду серед своїх книжок
Старий, тобою зібраний гербарій,
Переберу за листячком листок.
 
Згадаю як тоді, у сильну зливу,
Щоб довести, що ти мене кохав,
Ти, трохи змоклий, але дуже милий,
Це листя під вікном моїм збирав.
 
 
***
Ледве чутно шелест під ногами –
Жовту ковдру осінь розіслала,
Щось сьогодні трапилось між нами –
Ти пішов, а я і не тримала.
 
Не просила, щоб ти залишився,
Не кидалася тобі у ноги,
Просто в різні боки розійшлися
Наші із тобою дві дороги.
 
Ти підеш в своє нове майбутнє,
Називаючи кохання грою,
Сподіваючись усе забути,
Що було пов’язане зі мною.                                
 
Що з любов’ю трапилось насправді?
Опустились за спиною крила –
І вона, як листя в листопаді,
Разом з вітром в небо відлетіла.
 
***
Оце життя! Хай йому грець!
Приходь до мене, будем грати:
Бери з собою олівець,
Щоб настрій мій розфарбувати.
 
Бери з собою пензлик, фарби –
Ти будеш тільки мій маляр.
Такі погані в мене справи –
Все чорно-біле, як рояль.
 
Ти намалюй мені віконце,
За ним малюй зелений гай,
Ще синє небо, жовте сонце
І мій вишневий рідний край,
 
Щоб настрій різнокольоровий
Ніколи не зникав в житті,
Щоб кожен день я знову й знову
Раділа, що зі мною ти.
 
***
Печаль в очах, волосся сиве,
І зморшки втоми на лиці,
Та, сподіваючись на диво,
Вони ідуть – рука в руці.
 
Міцніше руку взяв рідненьку,
Обвести щоб зимовий лід,
Вони ідуть – вона старенька
І він вже сивий-сивий дід.
 
Усе життя прожили разом,
Війну страшну пережили,
Пережили усі образи,
Тримались в світі як могли.
 
Тепер, з роками за плечима,
Вони ідуть – рука в руці,
І сніг іде, немов за ними,
І тане на ії лиці...
 
***
Пухнастий сніг з небес злітає,
Під ноги стелеться, танцює,
Той, хто не має – не втрачає,
Хто не втрачає – не сумує.
 
Він не з тобою – і не треба,
І, намагаючись забути,
Ти більше не благай те небо
Його до тебе повернути.
 
Можливо, все на краще сталось,
Не будеш більше сльози лити,
Дарма на щастя сподівалась,
Так вчись тепер без нього жити.
 
Сніг на долонях сріблом грає,
Йому тебе не обійняти...
Хто не втрачає – не страждає,
Так, може, краще б і не мати?
 
***
Червоне листя клен скидає,
Щоб взимку іній одягнути.
Під шепіт вітру він співає
Старі мелодії забуті.
 
Гілки поламані схиляє
Біля берези і верби,
Їх вітер диханням гойдає –
То раз сюди, то раз туди.
 
Дощем залиті, мокрі й голі,
Тремтять гілки його малі.
А листя вітер рве додолу,
Вкриваючи лице землі...
 
***
Я пред тобой склоняюсь на колени –
Благослови меня на верный путь.
Свою судьбу ничем мы не изменим,
И со своей тропы нельзя свернуть.
 
Но с каждым годом больше восхищенья
Ты вызываешь смелостью своей –
На годы продлевая те мгновенья,
Которые тебе сейчас нужней.
 
В глазах твоих нельзя найти печали,
Усталости в улыбке не сыскать,
И годы тебя слишком обогнали –
Ты выглядишь всего на двадцать пять.
 
Не перельётся сединою локон,
И нету на твоём лице морщин,
Да и у ног твоих пропало сколько
Ничем не выдающихся мужчин.
 
И ты сама свою судьбу меняешь
И управляешь жизненной тропой,
Захочешь – влево повернёшь, захочешь – вправо,
И остаёшься вечно молодой.
 
Ты королева в жизни и судьбе –
И целый мир принадлежит тебе.
2005
 
***
Вчера луна в моём бокале
Опять купалась перед сном,
Потом по крышам пробежала,
И кот толкнул её хвостом.
 
Она по веткам пробиралась,
Пытаясь до небес достать,
В окошко долго улыбалась,
Мешая моим детям спать.
 
Я одеялом их укрыла
И рядом даже не дышу,
А чтобы им спокойней было –
Я в небе звёзды погашу.
 
Поглажу нежно своих дочек,
И чмокну их обеих в нос,
И попрошу у Бога очень,
Чтоб он им сладкий сон принёс.
2003
 
***
На лице как будто дождик…
Ничего не говори.
Нарисуй меня, художник,
Так, как чувствуешь внутри.
 
Нарисуй меня, как видишь,
Правда лишь в глазах твоих,
Да не бойся, не обидишь –
Видела и не таких.
 
Нарисуй меня, художник,
Чтоб влюбиться каждый мог,
Это для тебя не сложно –
В рисовании ты бог.
 
На лице ошибок нету –
Я их все внутри ношу,
С нетерпеньем жду ответа,
Нарисуй меня, прошу,
 
Чтобы вечно сердце билось,
Чтобы вся моя душа
Навсегда переселилась
В черный мир карандаша.
 
***
Когда надежды мало
И рушится мечта,
Меня согреет мамина
Любовь и доброта.
 
Когда вокруг ненастья
И хуже день за днём,
Я в маминых объятьях
Забуду обо всём.
 
Припев:
Склонюсь я к тебе на родное плечо
И руки твои поцелую.
От слёз на щеках горячо-горячо,
Но это меня не волнует.
Я очень прошу: долго-долго живи
И радуй меня своим взглядом,
Ведь мне без твоей материнской любви
Ни счастья, ни жизни не надо.
 
Прости за все печали,
Что ты пережила,
За то, что ты ночами,
Бывало, не спала.
 
Прости за все проблемы,
Что приношу порой,
Надеюсь все пробелы
Заполню я собой.
 
Припев.
 
***
У подъезда голуби семечки клюют,
Серым воробьям не оставят и грамма.
Вот моё окно – в комнатах уют,
Здесь живёт моя ласковая мама.
 
Тихий тёплый двор, детвора в песке,
Хриплые качели мчатся без оглядки,
И на низкой лавке, спрятавшись в тени,
Обсуждают слухи старенькие бабки.
 
Ветер пыль гоняет, сушится бельё,
Где-то у соседей жарятся котлеты…
Всё вокруг родное и почти моё –
В каждом переулке есть свои секреты.
 
Где-то в старых клёнах заблудилось детство,
Где-то оно бродит с ночи до утра.
И порой сюда прихожу погреться
Под крылом родного тёплого двора.
2003
 
***
Потеплее закутаюсь в свитер –
Зимний вечер укутал дома.
Ты мне снегом ресницы обсыпал,
Потому что ты сам как зима.
 
Ты холодный, жестокий, надменный,
Ты не любишь цветов и огня,
Но тебе я всегда буду верить,
Потому что ты выбрал меня.
 
Ты высокий, красивый и ...грубый,
У тебя голубые глаза,
Очень нежные, тёплые губы,
Только к ним прикоснуться нельзя.
 
Ты как дождь - то придешь, то исчезнешь.
Ты как ветер - то буйный, то спишь.
Никогда никому не поверишь
И обиду в душе утаишь.
 
Я, как чуда, жду каждого взгляда,
Но наверно я просто не та,
Ведь тебя никогда нету рядом,
Потому что ты просто мечта...
2002
 
***
Разлука, самолёт, пустое небо,
Надежда, что увидимся мы вновь.
Обидно, что заканчивает лето
Осенний дождь, поющий про любовь.
 
Разлука, самолёт, замолкли птицы,
И старый клён бросается листвой,
Посмотрим в эти солнечные листья
И в них увидим будто нас с тобой.
 
Разлука, самолёт взлетает в небо,
Крылом касаясь белых облаков,
Я вижу: одиноко и несмело
Проходит дождик – не хватает слов.
 
Я вижу сквозь стекло аэродрома,
Что ты спокойно принял этот взлёт.
Навеки улетел от злого дома
Твой белый одинокий самолёт.
1998
 
***
Ты на руках её по жизни нёс,
И в холод губы твои её грели,
Она была одной из ярких роз,
А я была простой ромашкой белой.
 
Ты слушал, замолкая, её смех,
Она всегда была слегка игрива,
Она была как астра – ярче всех,
А я была как ландыш – молчалива.
 
И ты в конце концов теперь один,
Но всё ещё пылаешь к ней надеждой –
Она была горда, как георгин,
Но не была влюблённой, доброй, нежной.
3.02.2004
 
***
Я хочу быть небом – синим-синим,
Я хочу, чтоб ты поднял глаза
И увидел: я с тобой, любимый,
Просто по-другому мне нельзя.
 
Я хочу быть снегом – белым-белым,
Под твоей ногой слегка хрустеть,
Под окном тихонько и несмело
Вьюгой колыбельную запеть.
 
Я хочу быть солнцем – ярким-ярким,
Греть тебя, ласкать своим лучом,
По утрам заглядывать в окошко
И будить,чтоб радовать потом.
 
Я хочу быть морем – буйным-буйным,
Брызгами солёными ласкать,
Каплями жемчужными на теле
Под палящим солнцем высыхать.
 
Я хочу быть тёплым одеялом,
Кутать тебя нежной теплотой,
Пусть лишь по ночам, пусть это мало –
Просто я хочу быть лишь с тобой.
 
Я хочу быть ночкой – тёмной-тёмной,
Мучать сном усталые глаза,
Зажигать твои на небе звёзды...
Просто по-другому мне нельзя.
1999
 
***
Луна как будто на ладони,
И небо чёрное, как боль.
По закоулкам ветер стонет.
Я жду. Одиннадцать ноль-ноль.
 
Я жду, когда за поворотом
Опять послышатся шаги
И тихо прикоснется кто-то
Простым движением руки.
 
Я подарю тебе в ладошках
Крик одинокой тишины,
Весь мир и млечную дорожку,
Чтоб дотянуться до луны.
 
Я одолжу у неба звёзды
И освещу твой долгий путь,
Чтоб жизнь текла легко и просто,
Чтоб знал всегда, куда свернуть.
 
Я из лучей луны и тучек
Вокруг тебя рассыплю дождь,
Но только ты меня не мучай,
Не обещай, что вновь придешь.
 
И вот опять вокруг светает –
Растает ночь, уйдёт луна.
Ты не пришёл – я ждать устала
И ухожу домой одна.
 
Душа кричит, ей места мало,
В висках стучит, взбесившись, кровь,
И брошу там, где я стояла,
Свою несчастную любовь.
18.05.2003
 
***
Мы с тобою две капли одной реки,
Две песчинки прибрежных морских песков,
Мы с тобою, как север и юг, далеки –
Нам цепей не порвать и не сбросить оков.
 
В одном городе, времени, в жизни одной,
В одной осени с листьями в вальсе кружим,
Я уже не твоя – и ты тоже не мой,
Но я так не хочу, чтобы ты был чужим.
 
Мы с тобою две стрелки на старых часах,
Мы с тобою две грани в стакане одном,
Я пожар – ты потоп, я обида – ты страх,
Я снежинка – ты ветер, я небо – ты гром.
 
Просто мы никогда не найдём верный путь,
Чтобы смело друг другу навстречу идти,
Мы с тобою не знаем, куда повернуть,
Чтоб друг друга опять навсегда обрести.
2003
 
***
Ну вот и всё, родной, я уезжаю –
Ты даже не помашешь мне рукой,
Я половинку сердца оставляю,
А половинку заберу с собой.
 
Я увезу с собой воспоминанья –
Твой голос, руки, нежный взгляд,
И буду в письмах слать в любви признанья,
А ты, надеюсь, будешь письмам рад.
 
Наступит осень – ты меня услышишь:
Я листиком под ноги упаду,
Дождём холодным застучу по крыше
И шумом ветра сон твой украду.
 
Придет зима – я маленькой снежинкой
Растаю на твоей родной щеке,
Скачусь к губам прохладною слезинкой,
Чтобы опять напомнить о себе.
 
Придет весна – я зацвету сиренью
И разгоню твою тоску и грусть.
Я буду целый год твоею тенью,
А летом я опять к тебе вернусь.
2003
 
***
Опять одна, опять грущу,
В душе горит костёр –
Воспоминания ищу,
Но память кто-то стёр.
 
Я наливаю в чашку чай,
Опять дрожит рука –
И я умею лишь скучать
И ждать опять звонка.
 
Огонь в камине языком
Съедает письма тех,
С кем ты знаком и не знаком –
Обиды, горечь, смех.
 
Всё то, что было до тебя –
Нелепый, глупый вздор…
Бросаю мысли, как дрова,
В оранжевый костёр.
7.10.2003                
 
***
Я слушаю твоё дыханье,
Вдыхаю каждый выдох твой
И уменьшаю расстоянье,
Обняв тебя своей рукой.
 
Уткнувшись носом в твою шею,
Изображу скупую грусть,
Найду пульсирующую вену
И к ней губами прикоснусь.
 
Ты кажешься совсем невинным,
С улыбкой смотришь на меня,
И от горящего камина
Твои глаза как два огня.
 
А от твоей улыбки веет
Уютом, лаской и теплом –
Я так хочу тебе поверить
И не раскаяться потом.
 
Мы смотрим с твоего балкона
На длинную дорогу крыш –
До боли всё вокруг знакомо,
Ты просто куришь и молчишь.
 
Голубоватые колечки
Соединяет ветер в дым,
И твоё тихое сердечко
Зачем-то бьётся в такт с моим…
 
***
Сумерки густые, как варенье,
Тихо опустились на дома.
У меня плохое настроенье,
Потому что я опять одна.
 
Дождь прошёл, и ветер засмеялся,
Нарушая мой ночной покой.
Я просила, чтобы он остался,
Но он просто мне махнул рукой.
 
Я спешила в сторону вокзала,
Шлёпая по лужам на пути,
Я его никак не удержала,
Я ему позволила уйти.
 
Электричка мчится вдоль пригорка,
И одно мне не дано понять:
До него всего две остановки,
Но его так просто потерять.
2002
 
***
Как будто дым от сигареты,
Над городом навис туман,
И, уходя, рыдает лето,
А впереди опять зима.
 
Гуляет в небе непогода,
Дождём обрушится спешит,
Ведь осень – это время года
И состояние души.
 
Злой ветер бесится на крыше,
Листву гоняет по земле,
Свеча, огнём вздымаясь, дышит
На письменном моём столе.
 
Стихи рождаются от боли,
От грусти, страха и обид,
Рука напишет – сердце стонет
И до утра опять болит.
 
Дописан стих, тетрадь закрыта,
И кофе на окне остыл,
Обиды вроде бы забыты,
И ты, надеюсь, всё простил.
 
Мы вновь вдвоём в лучах рассвета
Опять надеемся и ждём…
А за окном рыдает лето,
Осенним проливным дождём.
 
***
Ударь по струнам – они очень ждут,
Когда коснётся их твоя рука.
Пусть пальцы полукругом пробегут
Со смелостью лихого игрока.
 
Пережимая новый свой аккорд,
Меняешь звук ты с легкостью дыханья,
Гитара под твоей рукой поёт
И изливает стон в своих страданьях.
 
Струна кричит – кричишь ты вместе с ней,
Она как чувствует, что с ней сегодня гений,
А пальцы всё бегут быстрей, быстрей,
И звук гитары слышно всё сильнее.
 
Ударь по струнам – пусть прольётся звук,
Пускай струна дрожит как в лихорадке,
Ты с помощью своих умелых рук
Споёшь всё то, что я пишу в тетрадке.
 
Я знаю всё про все твои грехи,
Начитана тобою аж до боли,
Я знаю наизусть твои стихи,
Которые пропитаны любовью.
 
Мне кажется, что я в тебе живу,
Как будто между нами нет разлуки
И будто не во сне, а наяву
Целую твои губы, твои руки.
 
Но что же сделать, если не дано
И все мечты разбиты на ветрах,
Я просто о тебе смотрю кино
И образ твой ищу в твоих стихах.