ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ
Увага! Сайт оновлюється. Деякі розділи можуть бути недоступні.
Back Про Вишневе і Крюківщину

Про Вишневе

Оксана Студецька

Оксана СтудецькаОксана Студецька (Степаненко Людмила Миколаївнаподружнє прізвище) – українка, народилася в часи повоєнних лихоліть на чужині в 1944 році.
Батьки були заслані до Німеччини, та, на щастя, війна закінчилася і дитинство Оксани почалося в рідній Україні, в місті Вінниці, де жила і вчилася в школі, яку закінчила 1961 року.
Людмила Миколаївна має вищу освіту, яку здобула 1969 року в Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті.
У місті Вишневому мешкає з 1974 року. Працювала в науково-дослідних інститутах міста Києва.
Мати трьох уже дорослих дітей і бабуся трьох онуків.
Оксанадочка відомого українського поета Миколи Миколайовича Студецького – теж перейняла хист до творчості, тому вірші почала писати ще в дитинстві. Але свій творчий потяг ніколи не рекламувала і поезій не друкувала, хоча за життя написано чимало не тільки віршів, а й оповідань, статей, філософських есе.
 - То минулий шлях життя, - так відповідає Оксана на запитання кореспондента, чому не друкувалася і чому творчість досі в шафі.
Та сьогодні Оксана Миколаївна зайнята не менш важливою і теж творчою справоюлікуванням людей методами фітотерапіЇ. Багато друкує статей в українських і російських газетах та журналах з народного лікування та захисту здоров’я.
Вірші, які пропонуються для друку в нашому альманасі, то минуле й молоде життя почуттів Оксани. Можливо, зворушливі їх рядки знайдуть відгук у серцях багатьох читачів.
 
 
Это я опоздала…
-            Здравствуй, я опоздал.
-            Нет! Это я опоздала.
Свиданья через двадцать лет
Совсем не ожидала.
 
Ты помнишь школьницу?
Девочку с толстою косой?
Матерью и бабушкой на эту улицу
Пришла увидеться с тобой.
 
-            Извини, я опоздал.
-            Нет! Это я опоздала.
Ты так долго был неженат,
А я тебя не искала.
октябрь 1986
 
***
Жизнь моя долгая
Судьбинушка донная,
Душа изболевшая,
Слеза не испитая.
 
Капелью росистою
Сердце измытое,
Снежинкою зимнею
Лицо, горем покрытое.
 
Запой, сердце, иволгой,
Озарись, лицо, песнею,
Над родною кровинкою
Напоися улыбкою.
ноябрь 1986
 
***
Разрыдаюсь ивою,
Зашумлю березою,
Зашепчу осиною,
Запою калиною.
 
Напоюся липою,
Охмелюсь сосною,
Заплетусь хвоиною,
Закручусь ольхою.
 
Раскраснясь рябиною,
Зацвету малиною,
Улыбнусь черемухой,
Запляшу кленовую.
 
Ранним утром ясенем
Обернусь непрошенным,
Прилечу голубкою
В мир твой брошенный.
ноябрь 1986
 
 
***
Как птицу ранишь неосторожной пулей,
Так друга ранить можешь дерзким словом,
И прежде, чем поток речей излить, подумай
И не спеши обзаводиться другом новым.
1977
 
 
***
Вернись к безумцу, разум,
Зло, превратись в добро,
А ненависть – любовью.
 
Приди к трусливым, смелость,
Лгунам воздайся, совесть,
А слабым – сила!
 
Сплотитесь, люди, дружбой,
А войны, вытеснитесь миром,
И лень – трудом!
 
Тогда восторжествует правда,
Все люди станут братья!
И мир – непобежден!
1977
 
***
Все в комнате впорядке:
Вымыты полы и окна.
Видится хозяйская сноровка –
Во дворе ухоженные грядки.
 
И сама хозяюшка чиста,
Фартук новый пошила.
Стены дома побелила.
Это было двадцать первого числа.
 
Жаркая была пора.
Июнь месяц. Лето.
Дождика не видно где-то?
Только на рассвете –
Началась война…
1978
 
***
Мы родились и выросли в тиши
Или в дворах под голос детворы,
Трудно заставить даже представить,
Что здесь когда-то были бои.
 
Что под моим зеленым окном,
Где в песочнице мальчик,
Был огромный ров
И стрелял автоматчик.
 
Где гладкий широкий асфальт,
А рядом цветочные клумбы,
Теперь шагает мирно солдат
По захороненным танковым зубьям.
 
Много сгубила война,
И если убрали следы,
Будь покрепче наша рука
И береги эти мирные дни!
1978
 
Стаи мира
Аплодируют чайки над морем
Свистный, безбрежный мотив…
Что-то шепчет мне синее море,
Колыбелью волну распустив.
 
И от брега к брегу бессчетно,
Столько раз пролетят журавли?
Неустанные путники неба
Хоть бы раз отдохнули в пути.
 
Только море белковой пучиной
Разъяренно рычит на волне,
Ничего не страшась и курлыча,
Стаи мира летят ко мне.
1985
 
***
Годы вдохновения –
Это безумное рвение
Вновь и вновь писать.
 
Все мои побуждения,
Как и дерзкие стремления,
Мир познавать.
 
От короткого мгновения
До бесконечного волнения
Счастья всем пожелать.
 
И пером пробуждения
До изнеможения
Жизнь свою отдавать.
1987
 
Литературному другу П.С.К.
Так хочется благодарить мне Вас,
Души прекрасной человек,
За Ваш открытый, страстный нрав,
Запечатлевшийся во мне навек.
 
За ветер тот, что бил в лицо
И нас швырял во тьме ночной,
Он распахнул мое окно –
И все вскружилось кутерьмой.
 
Мы с Вами много говорили
И спорили всерьез или шутя,
От этого всего мы пьяны были
И так кружилась голова!
 
Потом, потом я все трезвела
И разложила по местам,
Вот эти строки, что Вам спела,
Я тайно положила Вам в карман.
 
Со мною Вы, как с равною, дружили,
А я была пред Вами так глупа,
И Вы преклонных лет ведь были,
Благодарю – душа была так молода!
декабрь 1969
 
Судьба говорила: «Нет»
Мне бы только знать, что ты есть,
Мне бы только видеть тебя,
Пусть судьба говорит мне: «Нет»,
А жизнь скажет мне: «Да».
 
Ты пришле, и снова уйдешь,
И меня в свою жизнь не возьмешь.
Пусть судьба говорит мне: «Нет!» -
Все равно я отвечу ей: «Да!»
 
Солнце, неужели и ты запретишь,
Не согреешь своим теплом
Тайну, которая в плоти лежит,
Которую, новой жизнью зовешь?
 
Пусть вырастит новый бутон,
Под солнцем раскроется алый цветок,
И пусть где-то дрогнет сердце твое –
В новой жизни ты снова рожден.
 
Судьба все твердила: «Нет!»
Но я ответила ей: «Да!»
Тогда родился человек
И, может, родилась звезда.
февраль 1969
 
Я прилечу к тебе
(песня)
 
Ты скажи мне, где ждать тебя,
На каком краешке земли?
Я птицей прилечу туда
Лишь затем, чтоб сказал мне ты:
 
«Милая, я очень тебя люблю,
Милая, я жизнь свою тебе отдаю,
Милая, ну улыбнись и взгляни –
В небе летят, летят мои журавли…»
 
И я тоже сказать тебе хочу,
Что я тоже очень тебя люблю,
Только ввысь дорога нелегка,
Слишком высоко твои облака.
 
Все равно я хочу, чтоб ты был,
И хочу, чтоб всегда ты любил,
Пусть летят твои журавли,
Только ты мне всегда говори:
 
«Милая, я очень тебя люблю,
Милая, я жизнь свою тебе отдаю,
Милая, ну улыбнись и взгляни –
В небе летят, летят мои журавли…»
октябрь 1968
 
Люблю тебя
Люблю тебя всегда,
Люблю тебя сквозь все,
Люблю, когда сгустятся тучи
Зимой в холодные снега.
Когда и день темнее ночи
И солнце затмится навсегда.
 
Люблю всегда, везде,
Во сне и наяву,
В слезах и в радости.
Люби! И я приду!
Явлюсь перед тобою,
Сто тысяч солнц зажгу
Над доброю твоей душою.
 
Сто тысяч солнц зажгу
Всех радужных цветов,
Каких не знал еще никто,
Я подарю тебе лишь одному.
май 1978
 
***
Не веришь в любовь? И не надо!
Только не верит в любовь
Тот, кто в себя не верит,
У кого не пылает кровь.
 
Жить тихо и сонно – легко,
Плыть ветром гонимым.
Крылья поднять высоко
Под силу лишь птицам любимым.
 
Не надо быть птицей,
Не надо вздыматься ввысь,
Ты лишь в себя посмотри
И любовью земной пробудись.
июнь 1978
 
 
***
Если б дано предвидеть,
Я бы двери открыла пошире,
Я бы зорь напустила в дом свой,
Только б тебя увидеть в мире,
Только б сказать тебе: - Мой!
 
Если б дано предвидеть,
Я б оплошностью не сочла
Все минуты жизни – едино
Навек в душе сберегла.
 
Если б дано предвидеть,
Когда жизни наступит конец,
Я бы своих объятий
С твоих не снимала плеч.
 
Если б можно было увидеть
Тебя среди живых,
Никогда не смогла бы обидеть
Глаз твоих голубых.
 
Но из мертвых не воскресают,
И не сбывшихся дней не вернуть,
Прости меня, милый, слышишь,
Что любви моей не узнаешь,
Что, любя, не умела любить.
октябрь 1978
 
Мій відгорілий папір
 
***
Здрастуй, любе місто Київ,
Здрастуй, радість моя!
Знову з тобою зустрілись
На високім березі Дніпра.
серпень 1967
 
***
Здрастуй, Дніпре сивий!
Сьогодні я прийшла до тебе не одна.
Сьогодні над тобою забуяло літо,
А в мене забуяло почуття.
 
Ось знов летять лелеки,
Співають пісню заздалегідь,
Що швидко заіскриться світом
Всесильний твій потік.
 
І я з гори дивлюсь на тебе,
Зливаюсь з листям, шепочу…
Твій вільний чистий берег
Припав грудьми, і я молюсь.
 
Молюсь за сивину твою бурхливу,
За береги, що в сяєві горять.
Мені сьогодні, любий, дуже мило,
Бо кароокого кохаю я.
червень 1977
 
***
Боже, Боже!
Як же гарно жити!
Серед степу, серед лісу,
І в душі вірші носити.
 
Боже! Боже!
Нащо спати?
Коли квітнуть трави,
Треба землю обіймати.
 
Боже! Боже!
Як зелено!
В буйновітті літо.
Ти, житя, у мене одне,
Моє, заповітне.
травень 1987
 
***
Щось таке хороше,
Щось таке земне
Ще не раз у мене
У душі майне.
 
Заблищить криниченька
Зорями вночі.
І заб’ється серденько,
Як джерел ключі.
липень 1988
 
***
Вербо, вербонько,
Пожалій мене:
Розболілось серденько
За горе земне.
 
Вербо, вербонько,
Приголуб мене,
Прихисти листячком –
І душа зітхне.
червень 1988
 
***
-    Навіщо тобі вірші?
Навіщо вони здалися? –
Каже батько мені. –
Краще дітьми займися.
 
А якщо ті вірші,
Наче нестримний крик,
Рвуться з душі моєї
І не стуляють повік.
 
 - Навіщо тобі вірші?
Та облиш ти їх! –
А я знову за них беруся,
Щоб не вмовкнуть навік.
 
Може, й залишу колись,
Та в останню хвилину
Скажу: - Смерть, зупинись!
Я вірш написати не встигну.
січень 1988

Анатолій Конельський

Анатолій КонельськийКонельський Анатолій Володимирович народився 11 жовтня 1943 року в сімі’ї шахтарів у місті Сніжне на Донеччині.
Після закінчення місцевої середньої школи працював прохідником на шахті.
1964 року вступив до Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка на філологічний факультет.
Після закінчення університету працював у редакціях районних газет та в республіканській «Робітничій газеті». Крім журналістських матеріалів, у газетах і журналах друкував свої художні твори.
Конельський А. В. – автор книжки казок «Івасик-Дивасик», що побачила світ у видавництві «Веселка».1982 року.
 
 
 
 
 
 
 
Нев’янучий цвіт
(Вибране)
ЧАСТИНА ПЕРША
***
Світе мій, ти взяв мене на службу
Тим уже, що дав мені життя.
І нема в моєму серці тужби,
Що життєвий шлях – без вороття.
 
Людяно я зміг його почати
І кінець не згубиться в імлі.
Встигну, поки смерть одягне в шати,
Полюбитись небу і землі,
 
Загатити власними руками
З добрих справ хоча б маленьку гать,
Щоб і після смерті міг віками
Щось корисне людям віддавать.
 
***
Те, що бринить в душі моїй,
Дорожче благ усіх життєвих.
І цей бентежний буревій
Бринить, мабуть, з Адама й Єви.
 
Я хочу по Землі іти
Не випадковим перехожим,
А суть свого життя знайти:
У чім на інших я не схожий?
 
Усі їмо ми і п’ємо,
Себе продовжуємо в дітях
І на роботі горимо,
Але чи варт для цього жити?
 
Таж навіть дощовий черв’як
Своє потомство в світ пускає!
Живе в трудах він, як і я,
А світлої мети не має.
 
Якби я так зробити міг,
Щоб людям жити легше стало,
Щоб не було у них дрібних,
Нудних турбот про хліб і сало.
 
Щоб міг я спраглих напоїть,
Зневіреним додать надії…
Так що ж в душі моїй бринить?
Бажання пізнання і дії.
 
***
Коли дуби беруть на себе грози,
Щоб не зазнав ти жодної напасті,
Коли метуть дороги верболози,
Щоб ти не міг спіткнутись і упасти,
Коли за тебе червоніють вишні,
Бажаючи тобі в житті удачі,
То вже й тоді не заспіватигрішно,
І ти подумай, чим життю віддячиш?    
 
***
Все, що бачу, кохаю,
Бо в усьому є я.
Тільки я заспіваю
Заспівають поля.
 
Мов господар, дивлюся
Оком люблячим скрізь.
Я в танок припущуся
Затанцює весь ліс.
 
На безмежних просторах
Всюди радість знайду.
А зустрінеться море,
То по хвилях пройду.
 
У душі розцвітає
Мрій нев’янучий цвіт.
Хто живе й не кохає,
Той не вартий і жить.
 
***
Чи знаєш ти, друже, що значить кохати?
Це значить нітрохи для себе ні жить,
Це значить дощенту себе віддавати,
Себе ні краплинки собі не лишить.
 
Це так, як бджола мед із квітів збирає,
Хоч їсти його доведеться не їй.
Про Неї лиш думає той, що кохає,
Несе він всю душу коханій своїй.
 
Кохатице значить нести себе в жертву.
Життяна вівтар, а не день і не мить.
Це значить, як скаже вонато померти,
Це значить, як скаже вона – то ожить.
 
***
Я закохуюсь в неї все більше без міри,
Уявляю: вона – не така, як усі.
І уяві своїй більш, ніж розуму, вірю,
Тому й бачу її у чарівній красі.
 
Та в уяві своїй не лице її бачу,
Від якого очей мені не відвести,
Але вроду душі, ніжну, лагідну вдачу,
Поривання до світлої бачу мети.
 
Ще я бачу її у хвилини зневіри,
Як немилим стає їй життя і весь світ.
От тоді я й закохуюсь в неї без міри,
Щоб коханням їй вроду душі відродить.
 
***
Як легко бити себе в груди,
Клястись, що любиш цілий світ.
Але, ой як нелегко, люди,
Одного хоч когось любить.
 
Як просто – із газет – дізнатись,
Що йдуть десь в Африці дощі,
Але не просто розібратись,
Що діється в твоїй душі
 
Як чітко бачиш ти всі вади
В чиїмсь сторонньому житті,
Але собі самому ради
Чомусь не можеш дати ти.
 
То хочеться тобі співати,
А то, мов вовк голодний, вить…
Як легко в світі існувати,
Та як нелегко, люди, жить!
 
***
Снився сон мені про гори, про чарівні сині гори,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав в журбі і горі ті чарівні сині гори,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
Снився сон мені про квіти, про чарівні білі квіти,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав по всьому світі ті чарівні білі квіти,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
С нився сон мені про очі, про чарівні карі очі,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав крізь дні і ночі ті чарівні карі очі,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
Гори в - щасті, квіти – в щасті, очі весело іскряться,
Все, що їм потрібно, у них є.
Але чом тоді ночами сни тривожні мені сняться,
Ніби десь мене для щастя не стає?
 
На весіллі
Добрі тут вина, страви добрі
І в поздоровленнях добрий зміст.
Тільки одне у цім святі недобре:
Те, що тут я –непроханий гість.
 
***
Гірко мені, ой гірко!
Гучніше, люди, кричіть.
Вчився я на п’ятірки,
Та не навчився жить.
 
Виплекав я про щастя
Купу рожевих мрій,
Та не зумів я укласти
Мрій тих у серце їй.
 
Чарку за чаркою п’ю я.
«Гірко!» - кричать за столом.
От він її цілує,
Ну, а вона – його.
 
Гасне життя мого зірка
Під чарок весільний дзвін.
Гірко мені, ой гірко!
Солодко їм, молодим…
 
***
Ні, ні, людина – не черв’як!
Вона – вінець всьому живому.
Бо хто з нас вміє жити так,
Щоб суть знайти в собі самому?
 
Хай ти – найбільший егоїст,
Хай ти лише про себе дбаєш,
А в серці не своїм, чужім
Собі прихильності шукаєш.
 
І щастя не зазнаєш ти,
Поки тебе хтось не полюбить,
Не витягне із темноти
На білий світ, між добрі люди.
 
Туди, де сонце світить так,
Що путь освітлює й сліпому…
Так, так, людина – не черв’як!
Вона – вінець всьому живому.
 
***
Заглядає місяць
В хату-самоту.
Хочеться молитись,
Та нема кому.
 
***
Пісне, чом ти ллєшся так журливо,
Мовби чайка квилить в сизій млі?
- Я не пісня – сліз людських олива…
Як же вас багато на Землі!
 
Пісне, чом ти ллєшся так пестливо,
Мовби промінь сонця в сизій млі?
- Я не пісня, я – сльоза щаслива…
Як же вас бракує на Землі!
 
***
В мене сад у душі процвітав,
А тепер там ростуть бур’яни.
О, якби хтось туди завітав,
Сад поміг прополоти мені!
 
В мене вир у душі вирував,
А тепер там калюжі одні..
О, якби ж то хтось добрий узяв
Та прочистив джерела на дні!
 
В мене рай у душі панував,
А тепер там пекельні огні.
О, якби хтось умів і бажав
Рай душі повернути мені!
 
 
***
Ти така ж, як була учора.
Біле личко і стан стрункий.
Ти щаслива, ти серцем не хвора.
Тільки я не такий.
 
Ти така ж, як була раніше.
Ще не скривджена ти ніким,
І в тобі усе радістю дише.
Тільки я не такий.
Не такий.
 
***
Чи винна в тім скрипка, що, ще не зігравши й акорду,
В ній лопнули струни, хоч смійся ти з того, хоч плач?
Можливо, ті струни були не найкращого сорту,
А може, узявсь на них грати некращий скрипач?
 
Чи винне вітрило, що в першому пориві бурі
Воно розірвалось, висить, мов обшарпаний стяг?
Можливо, що місце йому – не ці води похмурі,
А сонячна гавань в далеких і теплих морях?
 
То що ж дивувати вразливому серцю людини,
Що часто воно без причини і плаче й болить?
Можливо, це плата за рідкісні щастя хвилини.
Не звідавши смутку, пізнали б ми радості мить?
 
ЧАСТИНА ДРУГА
***
Коли у мене сили не ставало
Крізь темну млу своїм шляхом іти,
То сонце мені здалеку сіяло,
А сонцем тим була для мене ти.
 
Коли надій лишалось дуже мало
На те, щоб віру втрачену знайти,
То пташка співчутливо щебетала,
А пташкою була для мене ти.
 
Коли душа боліла і страждала
І рвалася на простір з заперті,
Рожева квітка мрії розцвітала,
А квіткою була для мене ти.
 
Якщо і є божественне начало,
Що нас на світлі наставля путі,
То ти для мене божеством тим стала,
Бо смак життя мені відкрила ти.
 
***
Мила квітко, ти в мріях юнацьких
Екзотичною снилась мені,
А відкрив я тебе у ромашці,
Що під тином росла в кропиві.
 
Не впадала нікому ти в вічі.
Хто топтав тебе, хто обминав.
І я, грішний, не раз і не двічі –
Разів сто через тебе ступав.
 
Та, мабуть, в просвітління хвилину
Мені серце шепнуло: «Постій!
Місце квітці оцій не під тином –
В квітнику твоїх сонячних мрій».
 
І тепер в дні зимові чи літні,
Я тебе, диво-квітку, несу.
У тобі, хай комусь непримітній,
Я відкрив екзотичну красу.
 
І я вдячний тобі. Через тебе
Я не мріяти – жить полюбив.
В тім знаходжу я радість для себе,
Що я радість приношу тобі.
 
***
Багато чого я не вмію,
А може ,не буду й уміть.
Проте, що я вмію, то вмію:
Тебе, моя мила, любить.
 
Багато чого я не знаю,
А може, не буду і знать.
Однак, що я знаю, то знаю:
Тебе, моя мила, кохать.
 
***
Я – невеликий математик,
Та в особистому житті
Зумів успішно розв’язати
Складне рівняння: «Я» плюс «Ти».
 
Багато рішень воно має,
Але закономірність є:
Як «Я» лише про себе дбає,
То нещасливим «Ти» стає.
 
А якщо «Ти» занадто дуже
Собі уваги приділя,
То «Я» тоді страждає й тужить,
Як в спеку без дощу земля.
 
Це відкриття моє хай буде
Усім допомагать в житті:
Щоб жити, як належить людям,
Потрібна рівність «Я» і «Ти».
 
***
Коли я вмру, цвістимуть квіти,
А може, буде і зима.
Не зміниться нічого в світі
Від того, що мене нема.
 
Але якщо й тобі не здасться,
Що світ без мене спорожнів,
То значить, я не був тим щастям,
Яким для тебе стать хотів.
26. 10. 1983 р.
 
***
Хочеш знать, який я є насправді –
Не питай в моїх товаришів,
Бо вони тобі не скажуть правди
Про огріхи, що в моїй душі.
 
Хочеш знать, який я є насправді –
Не вичитуй в недругів на лобі,
Бо вони тобі розкажуть правду,
Збільшену до кривди через злобу.
 
Не розмотуй, мов сукна сувою,
Мою душу в пошуках вузлів.
Стань хоча на мить сама собою –
Все тоді відкриється без слів.
 
***
Колись тремтіло в мене серце щемно,
Аби тебе зустріти десь хоч раз.
Тепер щодня ми поруч, та даремно:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Те почуття, велике і прекрасне,
Що в світ казковий піднімало нас,
Неначе вогник серед поля згасло:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Ми розгубили Божий дар – кохати –
Серед дрібниць буденних та образ
І жебраками стали із багатих:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Без мрії серце – мов пусте подвір’я.
Під маркою вина хто випив квас,
Той етикеткам більше не повірить:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
***
Я хотів, щоб ти піснею стала для мене,
Щоб тобі завдяки на весь світ я співав.
О, який же був я молодий і зелений!
Через тебе я втратив той голос, що й мав.
 
Я хотів, щоб ти стала натхненням для мене,
Щоб тобі завдяки увесь світ я любив.
О, який же був я молодий і зелений!
Те натхнення, що й мав, через тебе згубив.
 
***
Я наче в світ якийсь казковий їхав,
Коли вслухавсь не раз в слова твої.
Ти мріяла про щастя тихе-тихе,
Щоб не втручалися до нього й солов’ї.
 
Я наче в світ якийсь казковий їхав,
Хоч не рости трава, аби ми – вдвох…
Зійшлися ми на щастя тихе-тихе.
Чому ж воно наповнене тривог?
 
***
Чи квітка сонцю щось заборгувала
За те тепло, якевоно дало?
І якщо квітка вдосвіта зав’яла,
Чи винне сонце, що не помогло?
 
Чи річка боржником своїм зробила
Те море, у яке вона впада?
І якщо річка раптом обміліла,
Чи з моря їй повернеться вода?
 
Та ж не для моря річка протікає,
Хоч в море течіюсвою несе,
І не для квітки ясне сонце сяє,
Воно собі, знай, світить – та й усе.
 
Так повелось під цим блакитним небом,
На цій землі, що в просторі пливе:
Все, що живе, живе само для себе,
А потім вже для іншого живе.
 
І коли з тебе я творив богиню,
На рівень ідеала піднімав,
То й сам душею за тобою линув,
Чистішим і врочистішим ставав.
 
Можливо, у тобі любив себе я,
Того, світлішого, з тобою був яким…
Що ж, прощавай, моя блакитна фея,
Ні ти, ні я не маємо боргів. 
 
***
Коли тебе зустріне темна ніч
І ясних зір за хмарами не видно,
А блискавки вогнем своїх паліч
Твій шлях перетинають непривітно,
То не лякайсь, що чорна мла навкруг
І що нема ясної далечіні,
А силою невиданих потуг
Змети з путі зневіри злі личини,
Розмай ті хмари, блискавки вгамуй,
Віддай всі сили пісні світла добрій
І в далечінь за мріями прямуй –
Туди, де знов рясніє в зорях обрій.
 
Дзвін життя
Колись в дні юності, в погожий, тихий ранок,
Коли я сходом сонця милувавсь,
Мені почувся дзвін, та так незвично,
Що змушував тремтіти все живе.
Пташки у піднебессі щебетали
І під той щебіт свій танок вели,
Билинка до билинки нахилялась
І шепотіла: «Чуєш дзвін життя?»
Лиш гул стояв від фабрик і заводів.
І ось теперчерез багато років
Я чую знову той незвичний дзвін.
Йду, милий дзвоне, йду! Дзвени гучніше!
Хай просинаються усі, хто серцем спить!

Валентин Лямічев

Валентин Лямічев
Валентин Лямічев народився 3 серпня 1943 року в селі Митниця Васильківського району на Київщині.
 
Його трудовий стаж розпочався, коли юнакові ледь виповнилося 16 років, а вже 1962 року Валентина призвали до лав радянської армії.
 
Під час солдатської служби закінчив короткострокове військове училище і став техніком-механіком гвинтокрилів МІ-4. Виконуючи черговий спеціальний політ, потрапив в аварію, у якій, на диво, вцілів, хоча й був покалічений. Коли пролікували Валентина у військовому шпиталі, його комісували з армії за станом здоров’я і зняли з військового обліку.
 
Йому, інваліду армії, другої групи,призначили пенсію, та таку мізерну, що юнак відмовився від неї і пішов працювати на виробництво, якому віддав 43 роки життя, 37 із якихЖулянському машинобудівному заводу, що в місті Вишневе Київської області.
 
Був там і художником-оформлювачем, і робітником кількох професій, й інструктором, і провідним інженером.
 
Протягом свого життя Валентин Лямічев активно брав участь у багатьох громадських організаціях, допомагав школам і дитячим установам міста Вишневе.
 
Нині, вийшовши на пенсію, Валентин Валентинович продовжує свою благородну громадську діяльність, як член Всеукраїнського товариства «Просвіта»імені Т. Г. Шевченка, генерал-майор Міжнародної Академії Козацтва, член ради ветеранів м. Вишневого, член Києво-Святошинського районного об’єднання митців «Світлиця».
 
Вірші почав писати ще в шкільні роки, старанно занотовуючи їх в учнівський зшиток. Проте перший друк вони пізнали тоді, коли Валентин Валентинович уже працював на заводівірші пішли поміж люди із заводської багатотиражки, районної газети. Лише 2007 року на прохання друзів і з їхньою допомогою пустив у світ свою першу ластівкупоетичну збірочку «Вибране». За чотири наступні роки прийшли до читача ще десять його книг, різноманітних за жанрами, – «Чорнобиль», «Валько», «Переклик душ», «Палітра життя», «Моє місто Вишневе», «Зоологічна абетка», «Борсукова хатка», «Я не роблю слова рабами», «Той час вкарбований в граніт», «Життя навколо нас», «В моєму серці калинова кров».
 
 
Я не роблю слова рабами
Я не роблю слова рабами
І слави ними не шукаю.
В своїй землі, а не світами
Зернята правди висіваю,
Бажаючи, щоб хоч частково
Вони у душах відгукнулись,
Щоб ожило Тараса слово
І ми з оман лихих проснулись,
Щоб Україну не ганьбили,
Не продавали у неволю,
Нещадні кризи не творили,
Дали народу світлу долю.
Гіркі слова! Я ними плачу,
У сумі душу розтинаю
Коли з екрана сором бачу,
Від влади розуму чекаю.
Свої кати над нами нині
(Чужі їм спадок залишили)…
Створили пекло в Батьківщині,
Яке ми, грішні, допустили.
Х. 2008 р.
 
Чи був у нас голодомор?
Нетоплена нужденна хата.
Лежить на лаві мертва мати,
Над нею – зірки-оченята,
Які вже почали згасати…
Жива ще мумія дитяти
Не в змозі вже із лави встати,
Лише продовжує шептати
І Бога просить хліба дати…
З документального кіно
На нас всіх дивиться воно
Ця хроніка далеких днів
Усе пояснює без слів.
Волаю: – Боже! Ти ж це чув!
Чому ж покараний не був
Той, хто в дітей останнє взяв
І в Україну смерть послав?
Відгомін цей про дні страшні
Живе не тільки у мені.
О Боже! Сумніви прости
Дітей від злого захисти,
За гріх чужий не покарай
І віру в душах зберігай,
Щоб і вони колись згадали,
Чому їх пращури вмирали.
Листопад 2006
 
Зникають київські каштани
Зрізають київські каштани,
Алеї нищать і сади,
Руйнують квітники, фонтани
Повсюди вже сліди біди...
Стискає місто смогом груди,
На місці парків скрізь авто...
Чому не розуміють люди,
Що не простить цей гріх ніхто?
Зростають вгору хмарочоси
Свічки каштанів не горять,
Не мерехтять ранкові роси,
Пташині співи не дзвенять.
Вже у Дніпрові крутосхили
Вростають руки загребущі
Сади Русанівські підрили,
Рубають просіки у Пущі.
У небезпеці всюди рідне
Над ним інвесторів паркани...
Призахідно і всебезслідно
Зникають київські каштани.
 
Про горе наше і своє
На сполох вже природа б’є!
2004
 
Плач душі
Полісся України оніміло
Там ні пісень, ні сміху дітвори.
Свята земля навік осиротіла
Стоять сумні, спустошені двори.
Смустілий край лелеки обминають,
Бо нікому приносить немовлят
Залишені колиски догнивають
У закутках навік вчорнілих хат.
Невидима страшна нечиста сила
Панує там, де був зелений рай, –
Спотворила його і поглумила,
Пославши смерть у ліс і водограй.
Там і веселка в чорнім ореолі
Його не видно, але він існує.
Природа опинилась у неволі
Нещадний атом світ її руйнує.
Шкодую, що ніколи не побачу
Чарівну Прип’ять, хвилі її синь.
За нею я сумую, гірко плачу
Прошу природу: «Відродись, не гинь
ІV. 2008
 
Летять по світу сірі журавлі
Летять по світу сірі журавлі,
Опалим листом десь у вітрі линуть,
Лишають гнізда в рідному селі,
У виріях нежданих часто гинуть.
Зникають села! Смуток у мені:
Вже журавлів додому не вернути
Шукають щастя десь у чужині
І журяться від вічної покути.
Їм не щебечуть наші солов’ї,
Не радують сади вишневі в цвіті...
У серці пісня рідної землі
Клекочуть у чужому далечсвіті.          
2004
 
Рідна мовадержави основа
Рідна мова ще з першого слова
Немовляті весь світ відкриває...
Вона в кожній державіоснова,
Бо без мови держави немає.
Сотні літ нашу мову ганьбили,
Заборони не раз накладали.
Хлібороби давали їй сили
Колорити її зберігали.
В установах чужа панувала
Циркуляри всі нею писали...
Українська лише гостювала
Матюки там частіше лунали.
Та пора лихоліття минула,
Наша нація з попелу встала
Рідна мова свободу відчула,
Бо нарешті державною стала.
Тільки є ще такі в Україні,
Що народної мови не знають, –
Народилися в нашій родині,
Та російську своєю вважають.
Я не ворог російському роду
Нас в єдине сплітали віками…
Тільки син я лиш того народу,
Що вважає себе козаками.
 
Війна насіяла зірок
Плакучі верби біля ставу
В жалобі віти опустили...
А серед них вінчає славу
Зоря, що з братської могили.
 
Приспів:
Війна насіяла зірок
В журі сплітаєм їм вінок.
Не в небесах, а на землі
Палахкотять вони в ці дні.
 
Роками верби, як вдовиці,
На зірку коси опускають
А воїнам, напевне, сниться,
Що їх кохані обіймають.
 
Приспів
 
Щороку у травневі днини
З горбочка квіти розквітають
То душі воїнів спочилих
Нас з Перемогою вітають.
 
Приспів
 
Страшна війна лишила рани,
Які з роками не втихають.
Летять у вирій ветерани
Нам братські зорі залишають.
 
 
Той час вкарбований в граніт
Минуло шістдесят п’ять літ,
Як канонади відлунали, -
І зупинився куль політ,
Що без жалю життя стинали.
 
Той час вкарбований в граніт
Під ним у вічнім сні спочили
Солдати, врятувавши світ,
Життям здобувши тишу миру.
 
А ті, хто переміг бої,
З руїн країну підіймали, -
Наш стрій лишають у ці дні,
Які для них лихими стали.
 
Пробачте гріх нам, вояки,
Пробачте, рідні ветерани,
За те, що в нинішні роки
Вам тяжко лікувати рани.
 
Та ви на зло всьому живіть,
Про подвиг свій розповідайте,
Побудьте з нами ще хоч мить,
У інший вимір не зникайте.
 
Шана всім героям Перемоги
Вся країна з краю і до краю
Піднялася на священий бій...
Упродовж життя подяку маю
Тим, хто переміг в війні страшній,
Хто не дав рабами нас зробити,
Знищити навік слов’янський рід,
Гинучи, заповідав нам жити,
Щоб і ми лишили в світі слід.
Шана всім героям Перемоги!
Незабутній мужній подвиг їх,
Бо вони пройшли війни дороги
І здолали нелюдів лихих.
V. 2008
 
«Афганці!» – з болем промовляю я
«Афганці!» – з болем промовляю я.
Це слово мою душу розтинає…
Когось не дочекалася сім’я,
А хтось життя калікою верстає.
 
Гірке й чуже ви маєте ім’я
Нестерпно гірко вам його носити,
Воно в серцях відлунює щодня
І не дає спокійно в світі жити.
 
Невиправдана і чужа війна
Вогнем тіла і душі спопеляла,
І смерть, собі відмірявши сповна,
У цинк невинних без жалю стинала.
 
Афганці! Ваш і свій єднаю біль
Він в цих рядках до пам’яті волає,
Набатом б’є, зібравши нас усіх,
Адже війна на світі не стихає.
 
Люблю Вкраїну з краю і до краю
Люблю Вкраїну з краю і до краю:
Ліси, Карпати й золоті лани,
І струмені швидкого водограю,
І цвіт калини кожної весни.
 
Приспів:
Україно, Україно,
Калиновая земля,
Над тобою пісня лине
В ній живе душа моя.
 
Люблю Вкраїну у садках вишневих,
В її Дніпрових луках і пісках,
В її веселках дощових, травневих,
В її веселих і дзвінких піснях.
 
Приспів.
 
Люблю Вкраїну в кольорі осіннім,
Заплетенім у золоту косу,
В вінці калиновім, червонім, ніжнім
І цю любов у серці я несу.
 
Приспів.
2008
 
Я знову бачу чарівне Поділля
Я знову бачу чарівне Поділля
Відпочиваю тут, як маю час.
Манить сюди мене краса довкілля,
Що очищає душу кожен раз.
 
Тече швидкий струмок попід горою
Його цілюще живить джерело.
Дзюрчить повз мене чистою водою
І у мені дитинство ожило...
 
В думках лечу до рідної оселі,
Де у джерелах спрагу тамував,
В роки ті повоєнні, невеселі,
Які колись безбатченком долав.
 
До друзів, що також осиротіли, –
Батьки й у них загинули в боях,
Дітей без годувальників лишили
У матерів невтішних на руках.
 
Їх, як рабинь, в колгоспне поле гнали,
З коровами впрягали до ярма...
Вони у ночах владу проклинали,
Бо працювали тяжко задарма.
 
А ми в’юнів по болотах ловили
У стравах часто лиш вони були...
Напруживши свої дитячі сили,
Ми матерям допомагали як могли.
 
Дитинства друзі... Багатьох немає...
Стинають їх безжалісні роки.
Мені ж Поділля сили повертає
Дзюрчать до серця пам’яті струмки.
 
Рідна школа нас завжди чекає
Боярській ЗОШ I – III ст. №2
(Колись залізнична школа № 18)
 
Школа, яка грамоти навчила,
Де я перші букви написав...
Слово «мама», у якому сила,
Без якої б світ не існував.
 
Зілізнична номер вісімнадцять
В пам’яті лишилась назавжди
Щоб з своїм дитинством зустрічатись,
З трепетом приходжу я сюди.
 
Вікові дуби мене вітають,
Рідні класи дихають теплом
Тим, що наші душі залишають,
Коли з рідних стін махнем крилом.
 
Вчителі усе, що в серці мають:
І знання, і досвід, і любов
Школярам щедротно висівають,
Щоб ніколи світ не прохолов.
 
Рідна школа нас завжди чекає
Все життя несем до неї звіт...
І вона оцінки виставляє
Тим, хто з неї починав політ.
 
Той час у спогадах моїх
Учителю Митницької семирічки
Катерині Терешківні присвячено
 
Колись, малими школярами,
До школи квіти ми несли…
Щоб їх нарвати, нас полями
І в болота стежки вели.
 
Такі чарівні і жадані
З’явились квіти навесні,
Розкрившись в росянім світанні,
Як в дощ веселки чарівні.
 
Конвалія, що всіх п’янила,
Чебрець, фіалка і нарцис...
Їх подих вчителька любила
Я знав про те й букета ніс.
 
Вона ті квіточки приймала,
Вдихала ніжний аромат
І світлим сонечком ставала,
А я світлішав у стократ.
 
Той час у спогадах я маю,
Ночами бачу в своїх снах...
Дитинство ними повертаю,
Де я школяриком в полях.
 
Миколайчики
Зі Львова тітонька прислала
Торбинку білої муки
Мука нечасто в нас бувала
В післявоєнні ті роки.
 
Тісто замішане стояло,
Щоб миколайчиків спекти,
Воно так пахло й спокушало,
Що слинка почала текти.
 
Морози лютії тріщали,
Двори снігами замело,
А ми на ковзанку тікали
Не в змозі витримать було.
 
В той час картопля виручала
Із неї деруни пекли,
Ми їх за шоколадку мали
Такі смачні вони були.
 
Гарбуз печений, мов цукати,
За мармеладку кожен мав –
Пекла його частенько мати,
Щоб трохи голод вгамував.
 
Храм Миколая ми чекали
Адже гостинці будем мати:
Завжди нас гості пригощали,
Коли заходили до хати.
 
І миколайчики в печі
Для нас бабуся випікала,
Смачні маленькі калачі
Із печі у пічурку клала.
 
Вони дражнилися з пічурки,
Де в вузлику завжди лежали,
Немовгуляли з нами в жмурки
Хотіли, щоб ми їх шукали.
 
Та ми бабусю поважали,
(Вона ж для нас їх там ховала),
І миколайчиків не брали
Чекали, щоб почастувала.
 
На все життя ті дні сумні
Закарбувалися в мені…
Подяка Богу й Миколаю
Я внукам шоколадку маю.
2006 р.
 
Я немовлям освячений в калині
Я немовлям освячений в калині
Лили в мою купіль цілющий вар,
Вона, як оберіг, була в моїй родині,
Даруючи усім смачний нектар. (2)
 
Приспів:
І в карпатській полонині,
І в полтавському садку
Соловейко на калині
Пісню тьохкає дзвінку.
 
Калина мене в шлюб благословляла,
На коровай покладена була
І неповторні чари з нього розсівала,
Щоб вірність шлюбу доля берегла. (2)
 
Приспів.
 
Люблю калину, як свою дитину,
Усе життя рощу її кущі.
В її красі я бачу милу Україну
Вона живе у кожного в душі. (2)
 
Приспів.
 
Рідна криниця
Мені часто сниться дитинства криниця,
Холодна і чиста водиця іскриста.
Вона умивала, вона напувала,
А йшов у дорогилилась на пороги. (2)
 
Родинна криниця у серці лишилась,
Бо кожна кровинка від неї живилась.
Куди б не закинули долі дороги,
Завжди нас чекають родинні пороги. (2)
 
Коли завітаю до рідного краю,
Згадаю криницю і йду по водицю.
Нап’юся з відерця – і зразу ж до серця
Моє журавлине дитинство прилине. (2)
 
Щовесни до серця лине
Щовесни до серця лине
Те дитинство голубине,
Де в небесну синю вись
Голубів ганяв колись.
 
Все життя я пам’ятаю
Сизокрилих друзів зграю
Мимохіть у ті роки
Повертаю всі думки…
 
Там лишилась рідна хата
Звідти сироти-хлоп’ята
Молодими голубами
Розлетілися світами…
 
А тепер на схилі літ
Кличе нас дитинства світ
Сиві голуби-думки
Повертають ті роки.
ІІ. 2008
 
Мамині руки
Мамині руки, як всіх матерів,
Пахли борщем і хлібами.
Голос її, немов щебет птахів,
Сіяв добро поміж нами.
            А.. Сіяв добро поміж нами.
 
Батька стоклята війна відняла,
Нас у сирітство заслала...
Мама на себе всю ношу взяла
В ночах вдовиних ридала.
            А.. В ночах вдовиних ридала.
 
Мамині руки чарівним теплом
Нас, дітлахів, зігрівали.
В скруті життя повоєнне було
Голоду ж ми не зазнали.
            А.. Голоду ж ми не зазнали.
 
Мамині руки в твердих мозолях
Стільки зуміли зробити:
Благословили наш праведний шлях
Піснею й хлібом, щоб жити...
            А.. Піснею й хлібом, щоб жити...
 
Материнське тепло
Багато слів про матерів
Віками у вірші складалось,
А в наших душах, окрім слів,
Тепло назавжди залишилось.
Воно із серця матерів
Приходить в серце немовляти,
Коли в тривогах і без снів
Нове життя чекає мати.
Тепло тих рук, що сповивали,
Оберігали від лихого,
Тих колискових, що співали,
До сну вкладаючи малого.
Шляхами доля понесе,
А мати спокою не знає:
Чекає звісточки про все –
В думках завжди дитину має.
Не забувайте матерів
Любов до них хай не згасає,
Знайдіть рядочок теплих слів
Їх ненька дорога чекає.
2007
 
Моє місто – моя доля.
Рідне місто Вишневе чарівне, молоде,
І такого немає в цілім світі ніде.
Нам добро і духовність - найсвітліша мета,
І дає допомогу Божа віра свята.
 
Приспів:
Моє місто – моя доля,
Мої сподівання
Появилось серед поля,
Як зіронька рання.
 
Наше місто прекрасне, як весна, розцвіло, –
Із малого містечка в світле місто зросло.
На новім небосхилі його зорі зійшли,
Щоб здорові й щасливі в ньому люди жили .
 
Приспів.
 
Києво-Святошинський район
Прадавня земля у короні лісів
Дитям пригорнулась до лона столиці,
У веснах чарує красою садів,
А влітку плодами і морем пшениці.
 
Приспів:
Києво-Святошинський район!
Стрічки річок вплелися в твої ниви.
Києво-Святошинський район!
З тобою разом шлях життя щасливий.
 
Край рук золотих, що у праці своїй
Новим поколінням шляхи прокладають,
Що сили знаходять у вірі святій
І рідний район до висот підіймають.
 
Приспів.
 
А «Заповіт» хіба здійснили?
Народе мій! Ми радість мали,
Коли з імперії звільнились, –
Для себе щастя всі чекали,
Та в ярмах знову опинились.
 
В чужих руках усе, а люди
Мільйонами в світах блукають…
І хліб рости уже не буде,
Де «царські» села виростають.
 
Шевченка хоч цитують всюди,
А «Заповіт» хіба здійснили?
І хто ж «обух сталити» буде,
Як знову душі полонили?
 
Не прилетів наш синій птах
Коли п’ятнадцять нам було,
Кохання перше розцвіло.
В одне зливалися серця,
А щастю не було кінця.
 
Вкривав фатою цвіт садів,
Благословляв пташиний спів,
Веселка барви віддала,
Щоб доля нам вінок сплела.
 
В п’ятнадцять неповторних літ
Нам відкривався щастя світ.
Та доля не сплела вінок
І соловейко наш замовк.
 
Ми загубилися в літах,
Не прилетів наш синій птах.
Я маю скроні в сивині
І ніжні спогади ясні.
 
Плаче осінь
Плаче осінь пожовтілим листом,
Проводжає в обрій журавлів.
Їхні зграї порваним намистом
Відлітають до чужих країв.
 
Приспів:
Сумно їй, що листя опадає,
Сумно, що стихає спів птахів.
Сумно їй, що вік короткий має,
Сумно, що настане час снігів.
 
Плаче осінь, барви розсіває,
Відправляє спогад у весну...
Плаче осінь, бо тебе немає
І кохання вже не поверну.
 
Приспів:
Плаче осінь, ставши поміж нами, -
Лист усі стежки від нас сховав,
Де ходили юними роками
І кохання вперше я пізнав.
 
Крила ночі
Крила ночі
        мене вкривають,
Серце тріпоче
        сум його крає.
Ти загубилась
        в далечі світу...
Нам не судилось
        весільних квітів.
У Божім храмі
        нас не вінчали
І рушничка нам
        не простилали.
З чужої волі
        ми розлучились,
Нам ясні зорі
        не засвітились.
Я серед ночі
        у зір питаю:
 – Де тії очі,
        що в серці маю?
Де тії коси,
        що розплітав?
Де ті покоси,
        в яких кохав?
Кожного ранку
        зорі згасають,
Моє кохання
        не повертають.
І на світанні
        сум не зникає,
А в серці рана
        не заживає.
1966
 
Кохання світла мить
Кохання світла мить
В нас полум’ям горить.
Для кожного в житті
Ці почуттясвяті.
 
Приспів:
Кохаєш ти,
Кохаю я –
Світи, світи,
Зоря моя.
 
Для нас дарунок – все,
Що доля принесе...
Продовжує життя
Чарівне відчуття.
 
Приспів.
 
І святом є для всіх
Дітей щасливий сміх
Кохання світла мить
Це чудо сотворить.
 
Приспів.
2009
 
В мені минає листопад
Осінній сад – як килим кольоровий,
Його зіткав тут місяць листопад.
Руйнує вітер витвір цей чудовий
Летить по світу листяний наряд.
Курликаюче небо наді мною
Летять у вирій клином журавлі,
Пишаються поля озиминою...
Минає осінь на моїй землі.
І я вже свою осінь проводжаю,
В мені також минає листопад...
Хоча зими собі ще не чекаю,
Та голова змінила свій наряд.
 
Нещадне срібло скроні прикрашає,
Зимові дні ступили на поріг,
Спішить пора, якої не чекаю,
Невпинний час я зупинить не зміг.
2004
 
 
 
 
Журавлі
Переклад з російської
Слова Расула Гамзатова
 
Мені здається часом: ті солдати,
Які не повернулися з боїв,
Не до землі лягли відпочивати,
А відлетіли в зграї журавлів.
 
Вони до нас у веснах прилітають
І голосно курличуть з-під небес...
Почувши їх, всі в сумі замовкають,
Згадавши тих, хто журавлем воскрес.
 
Летить у втомі зграя журавлина,
Летить туманом в надвечір’ї дня...
Можливо, і мене, як свого сина,
Чекає в небі воїнів сім’я.
 
Настане час – і в журавлиній зграї
Полину я в захмар’я по імлі,
Із-під небес мій голос залунає
До вас, кого залишу на землі.
 
Мені здається часом: ті солдати,
Які не повернулися з боїв,
Не до землі лягли відпочивати,
А відлетіли в зграї журавлів.
 
Мої роки
Переклад з російської
Слова Расула Гамзатова
 
Хай голова у сивині,-
Зима мене не налякає.
Рокине тільки тягарі,
Мої роки я скарбом маю.
Хай голова у сивині,
Рокине тільки тягарі,
Мої роки я скарбом маю.
 
Я часто час свій підганяв,
Ніяких справ не оминаю
Дарма, що скарбу не зібрав, –
Мої роки я скарбом маю.
Я часто час свій підганяв,
Дарма, що скарбу не зібрав, –
Мої роки я скарбом маю.
 
Я щиро дякую рокам,
Гіркі їх ліки випиваю.
Я їх нікому не віддам:
Мої роки я скарбом маю.
Я щиро дякую рокам
І їх нікому не віддам:
Мої роки я скарбом маю.
 
А час прийдескажуть віки,
Що вже зоря моя не сяє.
Дитя до чистої руки
Візьме роки, що скарбом маю.
Я впевнений: пройдуть роки...
Дитя до чистої руки
Візьме роки, що скарбом маю.
 
Не згасне зіронька моя
Не згасне зіронька моя,
Коли покину білий світ.
Нащадкам залишаю я
В моїх піснях калини цвіт.
 
Приспів:
Хай насолоду світлих мрій
Дарують кольори ясні
Моїй Вітчизні дорогій,
Як дарували їх мені.
 
Намисто кетягів рясних
Вкрашає рідні береги.
Віками не згасали їх
Мойого краю вороги.
 
Приспів:
 
Земля на славне майбуття
Відроджує мій чесний рід.
Не згасне зіронька життя,
Коли покину білий світ.
 
Приспів.