Це історія людини з великими мріями і щирим серцем. Він віддано захищав від ворога свою країну, родину, рятував побратимів на передовій. Його життя - приклад мужності, відповідальності та глибокої любові до близьких.

Валентин Іванович Твардовський народився 6 січня 1990 року в мальовничому селі Зеленотропинське Голопристанського району Херсонської області. Зростав  у звичайній робітничій родині, де батьки своїм прикладом навчали дітей простих, але важливих речей - цінувати працю, бути чесними, тримати слово.

Освіта, родина, захоплення

Навчався Валентин у Нововолодимирівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Був комунікабельним, мав багато друзів, вирізнявся щирістюта відкритістю. Особливо теплі стосунки в нього були з старшим братом та молодшою сестрою - вони були дружніми, завжди підтримували один одного.

Після завершення дев’яти класів хлопець вступив до Херсонського професійного суднобудівного ліцею. У 2008 році успішно його закінчив, здобувши спеціальність столяра та тесляра суднового. Певний час мешкав  у Херсоні, працював водієм на підприємстві.

«З чоловіком ми разом ще з дитинства — з далекого 2007 року, хоча нам тоді здавалось, що ми вже дорослі. Це було моє перше справжнє кохання.Ми одружилися і повінчалися 4 жовтня 2010 року, після чого переїхали спочатку до Києва, а згодом до Вишневого. Валентина дуже любила вся моя родина, особливо мама. Іноді я навіть трохи жартувала, що мама любить зятя більше, ніж мене, свою доньку, - розповідає   дружина захисника  пані Олеся.- Він був добрим, щирим, чуйним. Завжди готовий допомогти, навіть якщо не знав людину особисто. Для мене він був не просто чоловіком - а  надійною, незмінною підтримкою у будь-яких життєвих обставинах. Його віра в мене надихала рухатися вперед, долати труднощі, не здаватися. Він був моїм світлом і силою».

Спочатку Валентин працював у службі таксі, в потім влаштувався водієм на будівництво, керував вантажівкою МАН. Автомобілі були його справжньою пристрастю -він любив і водити, і ремонтувати машини, цікавився технікою, швидкістю, особливостями дорожнього руху.

Велика війна

Ранок 24 лютого 2022 року для родини Твардовських розпочався, як і для мільйонів українців -з тривоги, невідомості,  важкого вибору. Валентин без вагань у перші дні повномасштабного вторгнення долучився до місцевої територіальної оборони, а в квітні 2022 року  добровольцем вступив до Збройних Сил України.

«Як і кожна жінка, я відчувала страх і переживала, а чоловік був дивовижно спокійним, - згадує пані Олеся. -  Ми нікуди не виїжджали -  залишалися вдома. Я дуже просила його бути поряд, адже з рідних у нас тут нікого  не було - тільки він у мене, а я в нього. Наші батьки залишилися на окупованих територіях.  Але Валентин сказав, що не може вчинити інакше, що повинен йти захищати країну. Говорив: «Хто як не я». Мені залишалося лише прийняти це. Я дуже вірила в нього, дуже його любила», - продовжує розмову дружина захисника.

Після проходження базової підготовки в Житомирі, Валентина разом із побратимами направили на навчання до Великої Британії, де вони опановували  управління сучасною артилерійською системою HIMARS. А після навчання його було зараховано до лав 46-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ.

Найтяжчі моменти -жити в очікуванні та невідомості

Валентин брав безпосередню участь у звільненні рідного Херсона. За мужність і самовідданість був нагороджений медаллю «Незламним Героям російсько-української війни» та відзначений нагрудним знаком «Шлях Честі».

Згодом підрозділ, у якому служив Валентин, був перекинутий на один із найскладніших напрямків - Донеччину.

З Олесею вони постійно зідзвонювалися. Спілкувалися майже щодня, але коли Валентин був на нульових позиціях, зв’язок зникав на кілька днів або навіть тижнів. Для дружини це були найтяжчі моменти - жити в очікуванні та невідомості.

Про бойові будні  по телефону ніколи не розповідав - беріг дружину від зайвих тривог. Більше турбувався про неї, розпитував, як вона почувається, як у неї справи. А коли приїжджав додому вкороткі відрядження, біль втрат ставав відчутним у його словах і в очах. Найбільше йому боліла загибель побратимів. Особливо важко переживав втрату «Плюсика» і «Берика» — близьких бойових товаришів, з якими пройшов чимало.

Востаннє Валентин та Олеся бачилися  під час його відрядження в Житомир. Він заїхав додому та залишився на одну ніч - з 16 на 17 січня. Щоразу, коли приїжджав,  намагався побачити всіх -  похресників, друзів, знайомих. Поспішав обійти кожного, для нього було важливо розділити цей час із тими, хто для нього був дорогим.

22 січня Валентин зателефонував дружині та попередив, що найближчим часом буде поза зв’язком через нічний вихід на позиції. Дружина поцікавилася, чи вдалося йому хоч трохи відпочити, адже знала, що він провів минулу ніч на «нулі».Валентин відповів, що поспати не вдавалося - там було неспокійно.

«Можливо, варто помінятися з кимось і трішки перепочити, - казала я. Але Валік рішуче відповів: «Не можу, мала. Там дорослі чоловіки - вони  виснажені, їм потрібна допомога»», - згадує пані Олеся.

23 січня 2023 року під час інтенсивних боїв у районі населеного пункту Благодатне Валентин потрапив під мінометний обстріл ворога. Цей сектор фронту вважався одним із найнебезпечніших і найгарячіших. Внаслідок атаки він отримав смертельне поранення.

Наступного дня, 24 січня, дружина отримала дзвінок від побратима чоловіка, який повідомив їй про загибель Валентина.

Незламна віра вперемогу

Валентин Твардовський був не лише відмінним водієм, а й справжнім рятівником для своїх товаришів. Він неодноразово вивозив хлопців із найгарячіших точок фронту. Саме завдяки його рішучості та мужності багато побратимів залишилися живими.

«Якби не Валентин, багатьох із нас уже не було б ще під Херсоном», - неодноразово згадував близький побратим із позивним «Зелений».

Позивний Валентина - «Твердий» -ідеально відображав його характер: непохитний, надійний, стійкий у найскладніших обставинах.Його відвага та відповідальність стали прикладом для всіх, хто мав честь служити поруч із ним.

А в пам’яті рідних і близьких він на завжди залишиться людиною з великим серцем - рідним, щирим, чесним,  справедливим. Життєрадісний і вірний, він був найкращим чоловіком, сином,  братом,  другом.

«Не було такого дня, щоб ми не згадували нашого «Твердого». Спогади про чоловіка  - це все,чим я зараз живу», - говорить дружина захисника.

Указом Президента України від 11 травня 2023 року Валентин Твардовський посмертно нагороджений Орденом «За Мужність» III ступеня — за незламну відвагу і самопожертву в боротьбі за незалежність і свободу України.

До початку повномасштабного вторгнення Валентин мріяв збудувати власний дім і зібрати під одним дахом усю родину. Та з початком великої війни його головним прагненням була якомога швидша перемога України. Саме ця мрія надихала його на мужність і самовідданість у найтяжчі моменти. Вона й сьогодні додає сил нам усім - не здаватися й вірити в світле майбутнє, за яке він віддав своє життя.