У найважчі для країни часи наші захисники та захисниці стали на захист рідної землі, проявляючи незламну мужність і відданість. Вони - справжній приклад сили духу, відваги та любові до Батьківщини.

Це історія  про Олексія Олександровича Поночевного - справжнього патріота, люблячого сина,  надійного товариша. Він був цілеспрямованим і наполегливим у досягненні мети, добрим,чуйним, товариським. Мав природні лідерські якості - не любив багато говорити, проте його слова завжди мали вагу. Побратими поважали його за рішучість і спокій у найскладніших ситуаціях, йому довіряли, покладалися на нього, знаючи, що він завжди підтримає і не підведе.

Олексій народився 8 серпня 1986 року в місті Севастополь. Через аварію на Чорнобильській АЕС його мама тимчасово виїхала з Києва до Криму. Та вже через кілька місяців  вони повернулися додому - на столичну Оболонь, де їх чекав тато, Олександр Кузьмович.

У 1987 році родина Поночевних отримала квартиру та переїхала до Вишневого, яке стало для них рідним. 

Шкільні роки,  пошукові експедиції та захоплення

Навчався Олексійу Вишнівській загальноосвітній школі №4  (нині - ліцей «ІДЕАЛ»). Був допитливим, комунікабельним та дружелюбним хлопцем, мав добрий характер,  легко знаходив спільну мову з однолітками.

Особливо цікавився історією - зокрема подіями Другої світової війни. Відвідував  місцевий пошуковий клуб: його учасники проводили польові експедиції місцями бойових дій у межах рідного краю, зустрічалися з ветеранами та свідками подій.Також брали участьу розкопках, допомагали встановлювати імена загиблих воїнів. Ця справа була для Олексіяне просто захопленням, а глибоким внутрішнім покликанням - виявом шани до тих, хто віддав життя за Батьківщину.

Хлопець зростав у родині, де панували взаємна підтримка та розуміння. Особливо теплі та дружні стосунки в нього були зі старшою сестрою Олею — вони багато часу проводили разом, підтримували один одного. Літо часто проводили в бабусі й дідуся у Вишгороді. Саме тут Олексій захопився риболовлею: тиша, свіже повітря, вода,  відчуття спокою - те, що він цінував з дитинства.

Після закінчення школи Олексій пішов працювати. Обрав професію сантехніка: швидко здобув практичні навички, добре знав свою справу.

Початок великої війни

Вранці 24 лютого 2022 року, коли над Україною пролунали перші вибухи російських ракет, Олександр Кузьмович зателефонував синові. Олексій на той момент мешкав окремо.

«Їдь до мене. В цей складний час треба триматися разом», — сказав батько.

Олексій приїхав і відразу почав шукати, як долучитися до захисту країни. Він прагнув вступити до полку «Азов», але це не вдалося. 26 лютого разом із батьком вони звернулися до Вишневої міської ради. Олексій та Олександр Кузьмович були сповнені рішучості боронити Україну. Проте Олександру Кузьмовичу відмовили через вік - понад 60 років.

«Я теж просився бути поруч із сином або, щоб мене хоча б взяли до тероборони - хотів бути корисним у цей складний час. Але мені відмовили», - розповідає батько захисника.

Олексія направили до 30-ї окремої механізованої бригади. Вже 5 березня він був  на Світлодарській дузі - одному з найгарячіших напрямків. Там, серед безперервних обстрілів і жорстких боїв, він разом із побратимами відстоювали кожен метр рідної землі.

Поступово ворог посилював тиск, і наші захисники були відтіснені до села Відродження поблизу Бахмута. Саме там, на залізничній станції Роти, тримали оборону бійці, серед яких був і Олексій.

У жорстоких боях, що точилися в червні, Олексій Поночевний отримав тяжке поранення. Наступні місяці він провів у шпиталі - тривале лікування, а потім  реабілітація вимагали неабиякої сили волі, терпіння і стійкості.Та попри фізичну втому, він не втрачав головного - віри й внутрішньої рішучості. Олексій чекав на можливість знову стати до строю.

Повернення на фронт і новий виклик

Після одужання він повернувся до своєї військової частини на ротацію, де був переведений до іншого підрозділу. Там пройшов перенавчання - освоїв спеціальність оператора безпілотних літальних апаратів.

Навесні 2023 року його бригаду направили на Куп’янський напрямок - у район села Синьківка, де точилися запеклі бої. Саме тоді Олексій прийняв для себе важливе рішення: добровільно відмовився від служби оператором дронів і звернувся до командира з проханням перевести його до штурмового підрозділу. Вважав, його місце - там, де найважче.

«Ми нечасто зідзвонювалися - зв’язок був нестабільним. Напишу йому: «Як справи?» Коли син відповідав коротким навіть  «ок» - мені вже ставало легше. Головне було знати, що він живий. А коли минав тиждень без жодної звістки - серце не знаходило спокою. Та кожен дзвінок чи повідомлення приносили полегшення», — згадує Олександр Кузьмович.

Під час одного з боїв Олексій зазнав поранення - у його тіло влучило близько сорока уламків - як великих, так і дрібних. У шпиталі лікарі зробили все можливе, аби врятувати бійця. Після тривалого лікування  він знову повернувся на фронт.

Важкі наслідки війни

Під час однієї з атак Олексію раптово стало зле. Його знову доправили до шпиталю, медики підозрювали отруєння токсичними речовинами. Згодом у нього почалися серйозні ускладнення. Тож улютому 2024 року Олексія офіційно вивели зі складу бойового підрозділу - його було списано через стан здоров’я.

Він повернувся додому та продовжив лікування. Згодом спробував працювати, але стан здоров’я не дозволяв тримати звичний ритм. Багато часу проводив на дачі у Вишгороді. Часто ходив на рибалку, природа давала йому той спокій, якого так бракувало після пережитого на війні.

«Його списали, а він повторював: «Ось підлікуюся, і треба назад на фронт». Переживав як там побратими, цікавився як у них справи», - розповідає Олександр Кузьмович.

Олексій пішов із життя 29 червня 2025 року - раптово, внаслідок інфаркту. Це стало великою втратою для родини, друзів, всіх, хто його знав.

Поховали Олексія Поночевного в селі Ходосівка Обухівського району, де поруч спочивають його мама, дідусь та бабуся.

Віра, обов’язок та принциповість

«Я пишаюся сином. Як тільки почалася війна - він не чекав, не вагався, не відсиджувався. Сам пішов на фронт захищати країну, - говорить батько захисника. - Я виховав сина справжнім чоловіком. Патріотом. Він знав, що таке обов’язок. Ніколи не шукав легкого шляху».

Олексій щиро мріяв бачити Україну незалежною та вільною. У нього вдома на балконі та на дачі завжди майорів державний прапор.  «Там, де є прапор - там і є Україна», - казав він. Це був його тихий заклик не забувати, що боротьба триває. Навіть після повернення з війни Олексій залишався на своєму внутрішньому фронті - в щоденних дрібницях, у своїй принциповості та вірі.