Серед захисників України — люди різних професій і життєвих шляхів. До війни вони працювали в офісах і на заводах, навчали дітей, будували будинки, ремонтували дороги. Мали родини, мріяли, планували життя. Але коли країна опинилася в небезпеці, вони стали на захист рідної землі. 
Людина праці, сім’янин і друг
Олег Іванович Хоменко народився 7 листопада 1966 року в селі Шуляки на Чернігівщині. З дитинства вирізнявся спокійним характером, доброзичливістю та щирістю. З роками ці риси не змінилися, а навпаки — стали ще більш вираженими та глибшими.
Після закінчення восьмого класу Лемешівської школи вступив до Бобровицького технікуму. В 1984 році був призваний на строкову службу, яку проходив у Німеччині. По завершенні терміну залишився на понадстрокову службу ще на три роки. 
Повернувшись додому, закінчив  Чернігівське училище залізничного транспорту. Спершу працював провідником, а згодом переїхав до Вишневого. Влаштувався в Києві на залізницю, де понад п’ятнадцять років працював монтером колії. Ця робота була відповідальною та фізично важкою — вимагала не лише витривалості та сили, а й максимальної зосередженості, уважності до деталей, вміння швидко реагувати на будь-які непередбачувані ситуації.
На початку 1990-х він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Наталією. Це кохання переросло в міцну родину. Згодом у подружжя народилися донька Антоніна та син Вадим.  
«Олег був хорошим чоловіком, турботливим та люблячим батьком. Чесною, порядною, доброю людиною. Вмів підтримати та розрадити, був надійною опорою для нас», — розповідає дружина захисника Наталія.
А ще мав багато друзів, які цінували його за відкритість, спокійну вдачу, уміння вислухати, допомогти у важкі моменти. 
Військова служба та випробування
Через травму ноги чоловік змушений був залишити роботу на залізниці. Деякий час працював охоронцем у магазині. Але коли в 2014 році Росія розв’язала війну проти України,  не міг залишатися осторонь - добровольцем пішов на фронт, попри те, що  у військкоматі йому кілька разів відмовляли. Та він був впертим і наполегливим. 
В 2015 році Олег Хоменко приєднався до лав батальйону «Київська Русь» — підрозділу, створеного активістами Київської Самооборони та добровольцями, який згодом увійшов до складу Збройних Сил України. Служив у найгарячіших точках, зокрема в Бахмуті Донецької області, відстоюючи незалежність та територіальну цілісність своєї держави.
Він рідко розповідав про те, що доводилося переживати на війні — не хотів засмучувати близьких,  обтяжувати їх своїми переживаннями. Коли зідзвонювався з рідними, то розпитував, як у них справи,  про себе — майже нічого не розповідав.
«Батько був стриманим, спокійним, ніколи не сварив нас з братом — але ми його розуміли навіть з погляду, якщо щось не так. Цілеспрямований: як щось задумав, то відмовити його було не можливо. Завжди намагався нас підтримати — навіть тоді, коли був у пеклі війни, а вдома в нас ще було тихо. Якщо потрібна була порада чи просто добре слово — завжди можна було йому зателефонувати. Якщо не міг відповісти відразу, обов’язково передзвонював», - згадує про батька донька Антоніна. 
У листопаді 2020 року Олег Хоменко  отримав поранення під час виконання бойового завдання. Про це рідні дізналися лише згодом — коли він приїхав додому після проходження лікування.
«Після поранення тато довгий час перебував у шпиталі, переніс кілька операцій. Ми навіть не знали про це. Одного разу зателефонував і каже, що приїде. Ми хотіли його забрати, але він відповів, що сам доїде на маршрутці.  Коли ми вийшли його зустрічати до зупинки, то були шоковані побаченим: батько йшов на милицях. Наша бабуся, його мама, також не знала про поранення — він не розповідав їй ні про місце служби, ні про війну, мовчав, наче був просто на вахті на роботі. Розповів лише тоді, коли повернувся додому, - продовжує розмову Антоніна.
Після поранення - поверенння до строю
Попри те, що після поранення Олегу Хоменку необхідно було проходити тривалу реабілітацію, для нього це не було варіантом. Уже за короткий час він почав ходити з однією милицею, а потім — з паличкою. Про свій намір повернутися на службу, звісно, нікому не говорив. Рідні про це  дізналися буквально за декілька днів до його  від’їзду. 
«Відмовляли, просили, щоб залишився вдома. Повоював уже, досить. Є діти, онуки - будеш допомагати няньчити. Є старенька мама, брат. Але тато відповідав: «Там у мене також діти... Я не можу їх залишити..., - розповідає донька захисника.  
Наприкінці 2021 року Олег Хоменко знову стає до строю — повертається до своїх побратимів у 54-ту окрему механізовану бригаду імені гетьмана Івана Мазепи в Бахмуті. Саме там його застало повномасштабне російське вторгнення.
Війна, що змінила все
Для родини Хоменків ранок 24 лютого 2022 року почався, як і для мільйонів українців — із вибухів, тривоги, розгубленості. Олег Іванович у цей момент навіть не знав, що розпочалася повномасштабна війна. Йому зателефонувала і повідомила донька. Він спершу не повірив, адже в них було відносно спокійно. 
У перші дні родина постійно зідзвонювалася. Олег Іванович хвилювався за дружину,  дітей,  онуків, цікавився, чи всі в безпеці. Про себе говорив небагато — заспокоював, що все добре. 
«У перші дні вторгнення брат Вадим вступив до лав територіальної оборони, збирався йти на фронт.  Тато намагався його відмовити — казав, що воює саме для того, аби такі молоді хлопці, як він, не йшли на передову. Про себе, як завжди, нічого не розповідав.  Як не подзвониш  —  у нього все добре. На фоні чути вибухи, обстріли, а він каже: «Та це просто гроза». Заспокоював нас, запитував про онучок, чи все в нас в порядку», — згадує Антоніна.  
Останній дзвінок від Олега Івановича був 19 грудня 2022 року — він зателефонував, щоб привітати зі святом і обіцяв приїхати у відпустку в січні. Після цього зв’язок зник — жодних дзвінків чи повідомлень не було. Рідні сподівалися, що це просто тимчасові проблеми зі зв’язком.
«5 січня у мене був день народження, але батько не привітав. Це було на нього не схоже — навіть коли зв’язок був поганий, він би хоч на хвилинку зателефонував. Але ми сподівалися на краще, та чекали у відпустку,  - згадує Антоніна. - А 13 січня брату зателефонували із лікарні в Кривому Розі і повідомили, що батько помер 4 січня. Це був шок, сльози, розпач».
«Ми не знаємо, що сталося. В документах написано — помер від хвороби. Як було насправді — ніхто не знає. Навіть слідчий не зміг чітко пояснити ситуацію. Спочатку чоловік перебував в одній лікарні, потім його перевели в іншу, де й помер. У військкоматі також нічого не знали — там була інформація лише про те, що його забрали до лікарні. Поховання готували як невідомого солдата допоки  наші знайомі в Кривому Розі не  підтвердити його особу», - розповідає  дружина захисника. 
«Про те, що дідусь помер, я сказала дітям уже після похорону. Моя менша донька дуже плакала... Вона засинала з його фотографією, обіймала її і казала: «Дідусю, ти ж обіцяв приїхати на мій день народження... Я так чекала...»  Її день народження - 23 січня. Це було надзвичайно важко. І для доньки, і для нас усіх», - не стримуючи сліз говорить Антоніна. 
Мрія Героя
Олег Хоменко мріяв про спокійне життя після війни. Казав: «Піду на пенсію, поїдемо в село, господарство заведемо». Він був щирим патріотом своєї країни, понад сім років захищав рідну землю зі зброєю в руках. На війні — справжній воїн, а вдома — турботливий чоловік, батько, дідусь. Обожнював онучок. Коли приїздив у відпустку з фронту, обов’язково планував час для них. Сімейною традицією стали поїздки до зоопарку «XII місяців» — особливо на день народження старшої онучки. Дівчатка дуже чекали дідуся, і він завжди знаходив можливість побути поруч з ними. 
«Для нас це  — ще жива рана, біль, що не загоюється. Мій батько помер як Герой, захищаючи  Батьківщину», - наголошує донька захисника. 
Олег Іванович Хоменко нагороджений медалями «За оборону рідної держави»,  Відзнакою Президента України  «За участь в антитерористичній операції», нагрудними знаками «Національна Гвардія», «25 Київська Русь», «Учасник АТО», а також нагородою за участь у боях за Луганськ та двома нагородами «Честь. Гідність. Доблесть. Відвага».