Пам'ять має значення. І це не просто згадка про минуле, а щире усвідомлення того, як подвиг та жертовність продовжують впливати на наше сьогодення і майбутнє. Пам’ять - це те, що допомагає зберегти ідентичність та зміцнює дух нації. Вона живе в наших вчинках, у нашій єдності, в тому, як ми вшановуємо Героїв, які віддали своє життя за нашу свободу і незалежність.
Життєва історія Сергія Михайловича Крайника - це історія обов’язку, відповідальності та сили волі.  Він був одним із тих, хто в перший день великої війни без вагань став на захист Батьківщини.
Сергій родом із міста Новодністровськ Чернівецької області. Тут минули його дитячі та юнацькі роки. Товариський, комунікабельний, доброзичливий. Ці риси  характеру гармонійно поєднувалися з його цілеспрямованістю та наполегливістю у досягненні цілей.
Цінності та родина
"Коли Сергій ставив перед собою мету, йшов до неї, скільки б часу та зусиль це не потребувало. Його не зупиняли труднощі чи невдачі. Це була його риса з дитинства: впертість у хорошому сенсі, цілеспрямованість, віра у власні сили. Він ніколи  не кидав почате, завжди доводив справу до кінця", – згадує молодший брат Сергія, Валерій.
Найбільше цінував у людях порядність, чесність та відвертість, адже сам був таким. Не міг терпіти лицемірства й фальші.
Особливо важливими для нього були підтримка й турбота в родині. Оскільки батьків рано не стало, він був опорою для сестри Наталі та, передусім, для  молодшого брата Валерія. Намагався бути для нього не лише старшим братом, але й наставником, підтримував у складні моменти, вчив бути відповідальним, самостійно приймати рішення.
Від будівельника до власного бізнесу
Після закінчення школи Сергій пішов працювати на будівництво, де швидко зарекомендував себе як відповідальний та  старанний працівник. А через кілька років вступив до Київського будівельного технікуму (нині - Київський фаховий коледж архітектури, будівництва та управління). Після закінчення навчання залишився жити в Києві, де розпочав кар'єру в будівельній сфері: спочатку працював виконробом, а згодом відкрив власний бізнес.
Саме в цей період Сергій одружується, згодом в молодого подружжя народжується донька Софія. І хоча сімейне життя не склалося, найбільшим щастям та сенсом для нього залишалася дитина. Він продовжував підтримувати з донькою теплі стосунки,  намагався бути для неї найкращим батьком.
Започаткований Сергієм будівельний бізнес успішно розвивався кілька років, однак через певні труднощі справу довелося закрити. Проте це не стало перешкодою — згодом він відкрив власне агентство нерухомості. Цей крок виявився правильним, і справа почала успішно розвиватися в новому напрямку.
Сергій часто бував у Вишневому по роботі. Місто подобалося йому своєю атмосферою та перспективами, тож вирішив тут оселитися.  Спочатку винаймав житло,  а згодом придбав власне.
Також йому вдалося здійснити ще одну свою давню мрію - здобути  вищу освіту Вступив на заочне відділення Київського національного університету будівництва та архітектури. На початку 2022 року   отримав диплом магістра.
Не міг лишитися осторонь
Як і для всіх українців, повномасштабне російське вторгнення внесло свої корективи в життя Сергія. У перший день великої війни він вступив до Вишневої територіальної оборони.  
"Я не буду відсиджуватися вдома!" – так пояснив своє рішення братові Валерію.  
"В перший день вторгнення ми з родиною виїжджали з Києва в Святопетрівське, Сергій там стояв на блокпості. Постійно був на зв'язку з нами, радив, як краще проїхати, коригував наші плани", – згадує Валерій.
Коли Київщину було звільнено від ворожих військ, Сергій не бачив себе більше  в територіальній обороні, тому вирішив приєднатися до регулярних Збройних Сил України і підписав контракт на проходження військової служби.  Спочатку його частину направили на навчання поблизу Переяслав-Хмельницького, а через півтора місяці Сергій вирушив до Білої Церкви, де вступив до лав славнозвісної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Його призначили мінометником. Востаннє з рідними чоловік бачився на початку червня, перед тим, як вирушити на фронт. Тоді разом із побратимом вони приїздили в справах до Києва та заночували у Валерія.
"Побратим Сергія вісім років служив в АТО. Тож багато розповідав про війну, казав: "Там все по-іншому". На що Сергій відповідав: "Розумію, я знаю, куди йду". В його очах була така  впевненість у тому, що він робить... Це було дуже емоційно. Переконати його змінити рішення -  було неможливо."Може почекай, подумай" — це  не працювало. Його рішення - остаточне", — зазначає брат захисника.
Через кілька днів Сергій вже був на Бахмутському  напрямку. Відразу ж зателефонував братові, повідомив, що все добре,  але додав, що мінометником бути не хоче. Тож підійшов до командира і попросив перевести його  в піхоту, хоча побратими, з якими служив у мінометному підрозділі,  всіляко намагалися відмовити.
"Точної дати не пам'ятаю, це була друга половина червня, коли Сергій вирушив на своє перше бойове завдання. Близько 10 днів перебував на передовій. Після виконання завдання зателефонував, повідомив, що все гаразд, і додав: "Ймовірно, нам дадуть  кілька днів на перепочинок". Але наступного дня їхню групу перекинули на іншу позицію, поблизу населеного пункту Роти. Ми були постійно на зв’язку. Брат розповідав, як їх накривають обстрілами з гелікоптерів, танків. А потім під вечір подзвонив і сказав, що вони трішки відступили”, - продовжує розмову Валерій.  
“Ваш брат загинув як Герой”
А наступного дня, 1 липня,  йому зателефонували з військкомату та повідомили:  “Ваш брат  загинув як Герой”.
Серед речей Сергія, які передали Валерію, був і його мобільний телефон. На екрані постійно з’являлися нові повідомлення, було чимало дзвінків — побратими, з якими він служив у мінометному підрозділі, розшукували його, адже не знали, що з ним сталося після того, як він перейшов у піхоту.
Надзвичайно важко переживала втрату брата сестра Наталя. Вона довго не могла повірити в те, що Сергій загинув, постійно повторювала: "Може, він  десь у полоні, ще повернеться..." Ці слова звучали, як надія, яку було важко відпустити.
Пам’ять та визнання
"Він був справжнім патріотом. Мав чітку громадянську позицію, не стояв осторонь важливих для країни подій — брав участь у Революції Гідності. Вірив, що майбутнє України залежить від кожного з нас, що  свобода і незалежність - це те, за що варто боротися", - наголошує Валерій.  
Однією з найбільших мрій Сергія було - жити поряд зі своєю дитиною. Неодноразово говорив братові, що "після служби приїде до неї такий красивий, у військовій формі, і забере до себе". В його словах звучала безмежна батьківська любов і турбота. На жаль, ця мрія так і не здійснилася.
Коли Сергій востаннє бачився з родиною Валерія, то подарував племіннику дитячу машинку. Це й досі - найулюбленіша іграшка хлопчика. А для Валерія - найцінніша річ, яка  нагадує йому про останню зустріч з братом.
"Глибокий сум втрати не зникає з часом. Пам'ять про Сергія живе в наших серцях", - говорить Валерій.
Сергій Михайлович Крайник нагороджений орденом Богдана Хмельницького  III ступеня (посмертно).