Кожна історія про Героїв, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави, - це свідчення їхньої неймовірної сили духу, сталевої витримки, відваги та самопожертви. Світла пам’ять про них - назавжди в наших серцях, їхній подвиг - у нашій свободі, надії на краще майбутнє.   
Антон Моргун народився 10 березня 1994 року у Вишневому. Ще з дитинства  його вирізняли доброта, щирість, комунікабельність. Він мав багато друзів, був веселим, життєрадісним, завжди готовим підтримати і вислухати. Вмів підняти настрій у будь-якій ситуації, був душею компанії.
Виявляв активність у шкільному житті. Брав участь у різноманітних  заходах, відвідував спортивні секції, грав на трубі, гарно співав і танцював.  Його енергія та харизма привертали увагу. Вчителі відзначали його як талановитого учня, а однокласники цінували за товариськість та позитив, готовність завжди прийти на допомогу.
Після закінчення 9-го класу Вишнівської загальноосвітньої школи №1 Антон вступає до Київського фахового коледжу комп'ютерних технологій та економіки, а потім — до Національного авіаційного університету. Проте згодом  переводиться до Нікопольського економічного університету на заочну форму навчання.
Коли Антону виповнюється 17 років, помирає тато. Це стало великим випробуванням для родини. Саме тоді він стає опорою для мами та старшої сестри. Хлопець поєднує навчання з роботою, щоб допомогти рідним.
“Антон завжди цінував тісний родинний зв’язок. Ми були дуже дружніми, відзначали разом усі свята. Навіть коли вже діти  виросли, ніколи не залишали мене одну на Новий рік. Спершу зустрінемо разом, а потім вони йдуть до друзів святкувати, - розповідає мама захисника Світлана Євгеніївна.
Особливо теплі стосунки в Антона були з сестрою Оленою. “Моя мала”, -  так ніжно він її називав. Вони ділилися радощами та переживаннями, підтримували один одного.
В 2015 році юнак починає працювати в Службі зовнішньої розвідки України. А в 2020-му добровільно їде на службу в Краматорськ. На початок повномасштабного російського вторгнення Антон  перебував на лікарняному вдома, у Вишневому. Відновлювався після двох операцій на колінному суглобі. Вранці 24 лютого родина Моргунів, як і всі українці,  прокинулася від звуків вибухів. У той же день Антон йде до міськради, аби запропонувати свою допомогу в захисті громади.
“Антон був турботливим і щедрим, і це завжди проявлялося в його вчинках. У перші дні війни були проблеми з продуктами, особливо з хлібом. Якось Антонові зателефонував однокласник і сказав, що в них лишилися батони. Оскільки син був на милицях, я запропонувала піти сама.  Але він відповів, що прогуляється. Повернувся додому з порожніми руками. Коли я запитала: “То де  ж батони?” - усміхнувся і відповів: “Роздав по дорозі”, - продовжує розмову мама.
Через  кілька днів за наказом керівництва Служби зовнішньої розвідки було проведено евакуацію усіх співробітників з Києва та Київської області. Тож Антон вимушено покидає рідне місто, в якому залишається його мама.  
“Пам’ятаю, як я потрапила в лікарню. Дітям не казала, аби не хвилювалися. Після наркозу, коли відкрила очі, побачила, як хтось заходить до палати — це був Антон. Виявляється, сусідка розповіла йому, що я в лікарні, адже він випитував: де мама,  чому не відповідає?  Відразу ж пішов до свого командира, щоб відпроситися мене перевідати”, - згадує Світлана Євгеніївна.
Згодом  Антона переводять на службу до Краматорська. Востаннє Світлана Євгеніївна бачила сина, коли він приїздив до Києва на добу по роботі. Спілкувалися недовго, адже часу було обмаль. Проводжаючи сина, вона вийшла на балкон, аби помахати йому рукою. Це було їхньою маленькою традицією. Але в той раз, коли Антон сідав у таксі,  він так і не обернувся. Ця мить закарбувалася в пам’яті мами, викликавши в душі відчуття тривоги.
Загинув Антон Моргун 29 липня 2022 року. Виконавши спецзавдання, через кілька днів  разом з побратимами  він мав виїжджати з Краматорська. Але ворог їх вистежив: ракета влучила в квартиру, де вони мешкали. Загибель Антона стала великим  ударом для рідних і друзів. Світлана Євгеніївна, згадуючи ті дні, зізнається, що в неї було передчуття біди.
“Того дня я працювала. Мені так погано було, душа просто розривалася на шматки. Хотілося кричати, всередині все рвалося. Не могла зібрати себе до купи. Заходжу в торговельну залу, а там літає метелик. Такий красивий метелик. Як виявилося, це було в той час, коли загинув Антон. Я ще подумала: Боже, чия це душа літає ...” — ділиться переживаннями Світлана Євгеніївна.
Жінка не могла повірити, що її син, який завжди був поруч, більше не повернеться. Її серце розривалося від болю.
Поховали Антона на Алеї Героїв у Вишневому 2 серпня. Віддати шану захиснику прийшли багато людей. Він залишив по собі не лише світлі спогади, а й унікальну енергетику. Його тонкий гумор, доброта, щирість, чесність  залишили яскравий слід у серцях тих, хто його знав.
Мама Антона розповідає, як син мріяв про будинок і велику собаку. Родина мешкала в невеличкій кімнаті в гуртожитку, тож він часто говорив про те, як хоче створити затишний дім для мами. Ця мрія свідчила, наскільки важливою для  нього була родина.  
Після загибелі Антона Світлана Євгеніївна відчула глибоку порожнечу.
"Я розумію, що горе потрібно проговорювати, — каже вона. — Я завжди розповідаю про сина як про живого, адже й досі не можу в це повірити. Щоразу, приходячи до нього на могилу,  кажу: “Синок, я не одна така, скільки матерів втратили своїх синів, діти батьків...” Вчора в нас у селі цілий день лунала “Пливе кача”. Я ходила і плакала, думаючи про те, як ще одна мати втратила сина, а діти залишилися без батька... Понад усе мрію, аби війна якнайшвидше  закінчилася, аби перестали гинути наші захисники і захисниці, наші діти”.
"Мій син мене оберігає", — повторює Світлана Євгеніївна, розповідаючи про їхній духовний зв'язок. Вона вірить, що його душа завжди поруч, і що він продовжує захищати свою родину й країну з небес. Кожен спогад про сина наповнює  її материнське  серце безмежною любов'ю й теплом.