Війна руйнує щасливі українські сім'ї, забираючи найдорожче — життя наших рідних, друзів, знайомих. Залишає болючі рани, які не загоюються роками. Батьки, діти, сестри, брати переживають біль, якого не можна уявити. Кожна втрата — це не лише трагедія для родини, а й для всієї країни. Ми маємо берегти пам'ять про кожного, хто віддав своє життя за нашу свободу і мирне майбутнє, не забувати їхні імена, їхню відданість і мужність.
Антон Отрок народився 5 квітня 1996 року в містечку Боярка, де минули його перші роки дитинства. Згодом родина переїхала до Вишневого, яке стало для хлопця рідним. Змалку Антон вирізнявся допитливістю та щирою цікавістю до навколишнього світу. Був доброю, відкритою й чуйною дитиною. Ці якості формували його характер, і він виріс не лише люблячим сином, братом та вірним другом, але й людиною, до якої завжди можна було звернутися за допомогою. Антон умів підтримати й завжди підставляв плече тим, хто потребував його уваги й турботи.
Навчався хлопець у Вишнівській школі №3. Він проявляв інтерес до багатьох предметів, але особливо йому подобався урок креслення. А ще мав надзвичайно гарну пам’ять: міг прочитати текст лише кілька разів і майже одразу запам’ятовував його. Крім того, любив поезію, часто декламував вірші.  
“Антон мав багато друзів. Легко знаходив спільну мову як з однолітками, так і дорослими. Мав відмінне почуття гумору, вмів зарядити всіх навколо позитивом. Його любили та цінували за відкритість, щирість, турботу про інших”, - розповідає мама захисника Олена Валеріївна.
З дитинства Антон захоплювався  спортом, займався дзюдо, неодноразово ставав переможцем та призером обласних змагань. Спорт навчив його витривалості, відповідальності та дисципліні, вмінню працювати в команді,  ставитися до кожного виклику з максимальною серйозністю.
Після закінчення дев’ятого класу юнак вступає до Економіко-правового коледжу Київського кооперативного інституту бізнесу і права на факультет правознавства. В 2016 році продовжує здобувати освіту  вже в інституті, вступивши на бакалаврат. Паралельно працює, щоб самостійно оплачувати навчання та зменшити фінансове навантаження на родину. Часто безкоштовно надає юридичні консультації друзям та знайомим.
Однією з найрідніших для Антона людиною був його молодший брат Захар. Їх об’єднувала особлива, тепла дружба, побудована на взаємопідтримці та любові. Антон завжди був поруч. Власним прикладом заоохочував молодшого брата до занять спортом,  у київському клубі «Гермес» хлопці займалися боксом. Завдяки настановам і підтримці старшого брата Захар також вступив до коледжу. Пізніше, коли Антон вже був на війні і по кілька днів не виходив на зв'язок, Захар всіляко підтримував маму, аби вона не хвилювалася за старшого сина.
Після закінчення інституту, Антон починає працювати в страховій компанії, а потім, набувши досвіду, вирішує розпочати власну справу. Спочатку працює разом зі дядьком на фірмі, що спеціалізується на  встановленні водоочисних споруд, а згодом започатковує ФОП і розвиває власний бізнес. Справа йшла непогано. Напередодні російського повномасштабного вторгнення Антон поділився з родиною радісною новиною про укладену угоду, яка мала стати успішною для його бізнесу. Він з гордістю зазначав, що цей проєкт буде надійною фінансовою підтримкою для родини.
Однак війна внесла свої корективи, все змінилося  24 лютого 2022 року. В той же день  Антон без вагань приймає рішення йти захищати Батьківщину. Олена Валеріївна й досі пам'ятає момент прощання з сином... Відтоді вони більше не бачилися.
Антона направляють до Охтирки, що на Сумщині, де він служить у бригаді Чорних запорожців. Завдяки своїй принциповій позиції та прагненню до справедливості швидко здобуває повагу побратимів. Активно відстоює права бійців на кращі умови побуту, зокрема домагається, аби в них були намети, щоб не  ночувати просто неба.
По можливості обов’язково телефонує рідним, найбільше спілкується з вітчимом Миколою Володимировичем та братом Захаром, адже кожна розмова з мамою викликала в неї сльози. Він намагався заспокоїти її, запевняючи, що з ним усе добре.
“Зізнавався мені, що навчився прати одяг і митися у відрі. Воду доводилося носити за півтора кілометра від будинку.  Часто просив нас висилати йому різні речі. Наприклад, дриль та інші інструменти, аби щось підмайструвати, полагодити”, - продовжує розмову Олена Валеріївна.
Життя Антона трагічно обірвалося у мирному місці. Орендуючи житло, він став жертвою халатності власниці: несправність газової колонки призвела до витоку чадного газу, і Антон задихнувся. Це була несподівана смерть, яка потрясла всіх, хто його знав і любив.
Поховали Антона Отрока 26 травня 2022 року у Вишневому на Алеї Героїв. Його могилу постійно прикрашають квіти: рідні, друзі та  знайомі часто відвідують її, щоб вшанувати його пам'ять. Щороку на День народження Антона вони збираються, згадуючи його як доброго і вірного друга.
Для Олени Валеріївни втрата сина стала непоправною. Вона живе спогадами про нього, постійно відчуває  присутність сина, ніби він і досі поруч. А ще дуже пишається його мужнім рішенням піти захищати країну в перший день повномасштабного вторгнення, і найбільше хоче, аби  пам'ять про нього жила якомога довше в серцях тих,  хто його знав.
Вітчим Микола Володимирович, з яким у Антона були теплі й довірливі стосунки,  нині працює на фірмі, що активно підтримує Збройні Сили України. Для нього це - не просто робота, а важливий спосіб вшанувати пам'ять сина. Він часто каже: «Антон би мною пишався». І це не просто слова — а свідчення глибокого почуття гордості за Антона.
Іноді від сторонніх людей Олена Валеріївна чує, що її син загинув не під час військових дій. «Загинув якось не так...» Ці слова глибоко ранять її материнське серце, адже на світі немає більшого горя, ніж втрата дитини. Це непоправна трагедія, що залишає в душі порожнечу, яку неможливо заповнити.
Антон Отрок був справжнім захисником. Його вчинок — це справжній прояв мужності, самопожертви та гідності, адже він не став шукати відмовок, а сміливо взяв на себе відповідальність за свою країну, своїх близьких. Він розумів, що саме його дії можуть змінити хід подій.