Герої в нашій пам’яті, розмовах, молитвах, у кожній нашій дії. Їхні імена викарбувані не лише на монументах, але й в наших серцях, а  їхня мужність та самопожертва - назавжди в історії України. Вони залишили нам найцінніше - можливість жити у вільній, незалежній країні. Тому наш обов’язок - нести пам’ять про них крізь покоління.  

Життя Олексія Кузьменка - це шлях справжнього патріота, людини честі та слова, відданості своїй справі. Всі, хто знали Олексія, відзначали його любов до родини, його доброту, життєрадісність та товариськість.  
 
Народився Олексій 7 червня 1980 року в селі Яхни Фастівського району Київської області. Проте дитинство та юність майбутнього воїна пройшли в смт Коцюбинське, куди родина переїхала в 1987 році. В спогадах про сина мама Марія Іванівна розповідає, що Олексій був надзвичайно розумною та творчою дитиною, у чотири з половиною років уже вільно читав. Гарно навчався  в школі, брав активну  участь у різних заходах, грав на трубі, баяні, займався танцями.    

Після закінчення 9 класу юнак вступає до Київського топографічного технікуму на спеціальність  «Аерофотогеодезія», а потім проходить службу в армії. Цей етап стане визначальною частиною його життя, адже наступні роки Олексій пов’яже саме з військовою службою. Пізніше вступить до Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського на спеціальність «Програмування», але так і не закінчить виш - піде працювати на фірму, що займається виробництвом меблів. Тут  зустріне свою майбутню дружину Надію.   

«Познайомилися ми на роботі. Я була студенткою, а на період літніх канікул  приїхала в Київ та влаштувалася на фірму, де працював Олексій. Він був моїм керівником: навчав, вводив у курс справи. Підкорив мене  своїм гострим  розумом,  начитаністю, виваженістю, - розповідає Надія. - Було видно, що я йому подобаюся. Я розуміла цю симпатію. Пригадую один складний момент у його житті, аби розрадити - запропонувала разом поїхати  в Софію Київську. З того часу ми почали частіше спілкуватися. А потім зустрічали Новий 2008 рік у моїх батьків. А вже 2 лютого, на  мій День народження, Олексій  зробив  пропозицію».
Молоде подружжя облаштовувало своє життя, сповнене щоденними радощами та маленькими турботами. Через два роки у них народилися близнята, що стало справжнім щастям для родини. Також у цей час Олексій відкриває для себе нове заняття, пов’язане з тисненням на шкірі. Дружина підтримує його починання, дарує книгу та інструменти. Свою першу роботу чоловік надсилає на конкурс у США,  де вона посідає перше місце серед початківців-аматорів. Кожен його виріб стає все кращим та досконалішим. Він виготовляє ремені, гаманці, обкладинки на паспорти, браслети, дарує їх друзям та знайомим. Кожна робота  - індивідуальна та неповторна. Коли ж шкіра з часом підтиралася - відновлював її та повертав виріб  власнику. Жартував: “Мої вироби з пожиттєвою гарантією”.  
Олексій завжди відзначався активною громадянською позицією, загостреним почуттям справедливості. Тож, коли почалася Революція Гідності, він не залишився осторонь, а з перших днів став її активним учасником. Тримав оборону на барикадах, коли палав Будинок профспілок - допомагав з евакуацією людей.  
На початку антитерористичної операції в 2014 році  добровольцем вступає до складу 128-ї Окремої гірсько-штурмової  бригади, де служить старшим експедитором відділення фельд'єгерського зв’язку.   
«Це було його самостійне рішення. Пройшов медичну комісію, а через тиждень поставив мене перед фактом, що їде в АТО. Я була в шоці, адже щойно вийшла на роботу з декретної відпустки, ми придбали житло в Михайлівці-Рубежівці, мали робити ремонт...», - продовжує розмову Надія.     
З того часу для родини Кузьменків розпочинається період переживань та  тривог за Олексія. Він воює в найгарячіших точках на сході країни. Найскладнішими були події, які називають «Дебальцевським котлом», коли українські воїни  виходили з оточення під шаленим обстрілом російських бойовиків.

«Ті спогади - найважчі. Олексій не був на зв’язку вже дві доби, я не знала, кому телефонувати, де дізнаватися інформацію, адже жоден телеканал про бої в Дебальцево  не розповідав. Я мала контакти однієї журналістки, написала їй, вона пообіцяла все з’ясувати. За декілька годин телефонує й каже, що наші хлопці виходять в Артемівськ. О шостій ранку мені прийшло повідомлення, що Олексій у мережі, я почала телефонувати чоловікові. Просила лише про одне, аби саме він взяв трубку, а не хтось інший... Відповів Олексій. Було дуже гучно, їх бомбили, крили звідусіль. Я лише почула: «Виходимо, наберу». І все... Зв’язок обірвався», - згадує дружина захисника.

Через дві години Олексій зателефонував дружині і повідомив, що вже в безпеці. Коли  вибиралися з оточення, то брезентовий тент на машині був весь прошитий кулями, як решето. Одна просвистіла в кількох міліметрах від вуха Олексія.  Для тих, кому  поталанило вийти з «Дебальцевського котла»,  цей день став другим днем народження.

Олексій залишається в АТО ще майже на рік, а у вересні 2015 року демобілізується зі служби та повертається додому. Родина нарешті переїжджає у власне помешкання. Чоловік працює, багато часу  проводить з родиною, читає книги, цікавиться історією України.  Також займається громадською діяльністю, бере участь у мітингах, зборах активістів, виступає проти вирубки парків, незаконного виділення землі під забудову.

Та через рік вирішує повернутися на військову службу. Підписує контракт  та вступає до лав військової частини 3018 Національної гвардії України. Був на всіх ротаціях частини в зоні бойових дій АТО/ООС.

Напередодні повномасштабного вторгнення їхня частина прибула на бойове злагодження поблизу Києва. Але військові навіть не встигли розгорнутися на полігоні, відразу отримали наказ вирушати на схід. Уже 24 лютого нацгвардійці брали участь у боях за Рубіжне Луганської області. Того  дня майстер-сержант Кузьменко гнав порожню техніку на Київ. Постійно телефонував дружині.

«О 4:15 я прочитала в соцмережах повідомлення про вибухи в Києві. Прислухалася і почула вибухи у нас неподалік. Ми з дітьми не виїжджали, не думала, що ворог просунеться так далеко, і ми опинимося в окупації. Радилася з чоловіком, що нам далі робити, чи варто виїжджати, адже на той момент всі мости були підірвані», - розповідає Надія.   

За кілька днів у Михайлівці-Рубежівці пропав зв’язок та світло. Востаннє вона спілкувалася з чоловіком  28 лютого. Як потім з’ясується, він розшукував дружину з дітьми в соціальних мережах, місцевих групах, запитував, чи ніхто їх не бачив. 9 березня було відкрито «зелений» коридор для евакуації, і родина змогла виїхати до Чернівців. Зв’язку з чоловіком так і не було. Тоді він брав участь у битві за Мощун - одній із найзапекліших битв під час оборони Києва.

Загинув Олексій 12 березня під час ворожого обстрілу поблизу села Гута-Межигірська разом із п’ятьма побратимами. Через кілька днів дружині  вдалося додзвонитися до командира групи, в якій перебував її чоловік. Той повідомив, що  Олексій вважається зниклим безвісти, а вже 22 березня стало відомо, що він загинув.

Поховали воїна 24 березня у Вишневому. В Михайлівці-Рубежівці, де мешкала родина Кузьменків, на той час точилися бої.

«Олексій бачив Україну успішною та процвітаючою,  країною для людей, де влада дбає про своїх громадян.  Тож зі свого боку я маю зробити все від мене залежне, аби його подвиг не був марним. Щоб Україна була саме такою, як він хотів», - резюмує дружина бійця.  

Олексія Кузьменка  нагороджено  орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).