Герої не вмирають, поки жива пам'ять про них. Пам'ятаючи подвиг наших захисників і захисниць, ми віддаємо належне їхній самопожертві, відвазі, безстрашності. Історії цих людей надихають, дають впевненість та надію на перемогу.

Дитинство та юність

Історія Віталія Невгада сповнена тепла, родинної любові та відповідальності. Його вірність переконанням та обов'язку перед близькими і країною стала основою його життєвого шляху. Народився Віталій 20 вересня 1976 року в селі Плесецьке Фастівського району. Але незабаром родина переїхала до Вишневого, яке стало для нього рідним містом. З дитинства хлопець вирізнявся допитливістю, захоплювався технікою. Особливий інтерес проявляв до авіамоделювання, відвідував гурток. Також полюбляв конструювати машинки, це дитяче хобі залишилося і в дорослому житті.

Навчався у Вишнівській школі №2. Природна комунікабельність допомагала хлопцеві легко знаходити спільну мову не лише з однолітками, а й людьми старшого віку. Його прямолінійність і чесність викликали довіру, а відкритість у спілкуванні допомагала будувати стосунки з оточуючими.

Професійний шлях та знайомство з майбутньою дружиною

Після закінчення дев’ятого класу хлопець вступає до училища, де опановує навички ремонту та обслуговування мототехніки. По завершенню навчання був призваний до армії.

Саме в цей період він знайомиться зі своєюмайбутньою дружиною Людмилою. Їхня зустріч була несподіваною, але стала важливою віхою в житті.

“Він проводжав товариша в армію. Це був похресник мого батька, і ми там познайомилися. А вже через місяць збирався йти служити Віталій. Подруга мені каже: "Пішли до мого троюрідного брата на проводи". Ми приходимо, і знову зустріч. Доля нас зводила і все ж таки звела”, - розповідає пані Людмила.

Родинне життя

Після повернення Віталія зі служби вони ще тривалий час зустрічалися. А в листопаді 1998 року одружилися. Через два роки в подружжя народилася донька Тетяна.

Їхнє спільне життя було сповнене любові, взаємної підтримки і тепла. Віталій був чудовим чоловіком, турботливим батьком, для якого родина була понад усе. Займався підприємницькою діяльністю. Не все завжди йшло за планом, але навіть у складні моменти чоловік не опускав руки. Вмів зібратися, починати все спочатку і рухатися вперед.

“Він завжди вселяв у мене впевненість. Я ніколи не переживала, що буде завтра, бо відчувала себе захищеною, — згадує дружина захисника. - Для нього сімейні цінності були на першому місці, завжди приділяв багато уваги родині. Постійно влаштовував сюрпризи, вмів створити атмосферу радості. В нас був сімейний чат, в кому він писав: "Люблю свою сім'ю". А ще окремо, кожному з нас дублював: "Тебе люблю”.

Для доньки Тетяни Віталій був не лише люблячим батьком, але й справжнім другом, який міг підтримати в будь-якій ситуації.

"Тато виховував мене, як справжню дівчинку, балував — це був один із проявів його любові. Був справедливим, а ще ніколи не сварив за оцінки, бо вважав, що це лише цифри. Я завжди старалася добре вчитися, бо не хотіла його засмучувати. Постійновідчувала його підтримку і захист, - долучається до розмови Тетяна. - Я знала, що мій тато хороша людина, і з дитинства хотіла бути такою, як він. Надзвичайно товариський, комунікабельний, веселий. Ми загалом весела і дружня родина. І в цьому велика татова заслуга”.

Особливо тепло згадує моменти, коли вони з родиною до 2014 року їздили на відпочинок у Крим. Це були не просто поїздки, а справжні пригоди.

"Тато робив будь-який наш відпочинок незабутнім, як кажуть, на всі сто. Ми каталися на різних атракціонах, купалися в морі. Це було дуже круто”, - розповідає дівчина.

Згадуючи про тата, вона підкреслює, як цінно було проводити час разом. Ці спільні моменти є надзвичайно дорогими для неї, адже навіть у таких простих речах, як прогулянки з собакою, вона відчувала батьківську любов і турботу.

“Під час карантину Маркус був приводом для нас з татом вийти на вулицю. Ми довго гуляли, не поспішали, постійно про щось розмовляли. Нам ніколи не було сумно, завжди знаходилися теми для розмов і жартів. Я ж доросла вже була. Здавлася б, у нас мало спільних інтересів, але це було не так. З ним цікаво. Мій тато був різносторонньою особистістю”, - говорить Тетяна.

Початок війни

У 2014 році, коли розпочалася антитерористична операція, Віталій приймає рішення йти захищати Україну та подає заяву до військкомату. Але лише через рік його призивають на службу.

“Його рішення було непохитним. Відчуття відповідальності та обов’язку не дозволяло чоловікові вчинити інакше. Знала, що сперечатися з ним безглуздо, адже це було його рішення, і крапка”, - згадує пані Людмила.

14 березня 2015 року Віталій вирушає до Маріуполя. Після завершення навчання його направляють для проходження служби в гаубично-самохідному артилерійському дивізіоні морської піхоти 36-ї бригади ВМС ЗСУ, де він був командиром артилерійської установки «Гвоздика».

“Пам'ятаю, як Віталій телефонує і каже: "Танк є, але не їде. Що робити?" Ми з кумами, друзями, знайомими зібрали необхідні інструменти, запчастини, навантажили машину і відвезли хлопцям на фронт, аби було чим ремонтувати техніку. Все лагодили своїми силами”, - продовжує розмову дружина захисника.

Про події на фронті Віталій рідним майже не розповідав. Єдине - коли вирушав на завдання, попереджав, що кілька днів не буде на зв'язку, аби не хвилювалися. Зазвичай, щовечора о 8 годині вони зідзвонювалися, для дружини та доньки це була важлива розмова, яка заспокоювала, давала знати, що з ним все добре.

"Про АТО тато нічого не розповідав. Але коли вже повернувся додому, і ми були якось в гостях, то випадково почули, як тато розповідав чоловікам про війну. В мене не було шоку від почутого, бо я розуміла, що рано чи пізно ми це почуємо. А от мама була дуже засмучена. Тато ж навіть натяку не давав, що нам варто хвилюватися. А насправді все було на межі життя і смерті", - каже Тетяна.

В 2016 році Віталій демобілізується і приїздить додому. Перший рік був складним, адже повернення з фронту до мирного життя завжди нелегке, потрібен час на адаптацію. Однак родина та справа, якою він займався, були для нього підтримкою.

Повномасштабне вторгнення

Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, Віталій знову стає на захист Батьківщини. Вчинити інакше не міг, адже відчував обов'язок перед країною та родиною.

“Вранці ми прокинулися від вибухів ракет. Я і донька були розгублені, а чоловік максимально зібраний. Одразу сказав: “Збирайте речі і виїжджайте, а я піду воювати”. Я намагалася відмовити його, бо вже переживала це і добре розуміла, чим все може закінчитися”, - говорить пані Людмила.

Наступного дня Віталій вступає до Територіальної оборони у Вишневому і залишається там до травня. Потім йде до військкомату... А вже через кілька днів вирушає в Десну на навчання. Проходить підготовку в складі 66-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ. Наприкінці травня їх мали відправляти на фронт.

Трагічна загибель

17 травня близько п’ятої ранку російські війська обстріляли селище. Дві ракети влучили в будівлі навчального центру.

“Вранці мамі зателефонував хрещеник тата і запитав, чи все з ним добре, бо був прильот по Десні. Мама не могла додзвонитися до тата, оскільки напередодні він попередив, що буде без зв'язку, бо їдуть на полігон. Тому, коли тато не взяв трубку, це не здалося страшним. Але вже після обіду мама подзвонила мені на роботу і зі сльозами сказала, що його не можуть знайти. Пам'ятаю, як я кричала. Дуже голосно. Поруч була автобусна зупинка, і всі люди дивилися на мене, а я просто ридала”, - з болем розповідає донька захисника.

Для рідних Віталія Невгада розпочинається найтяжчий період, важкі миті очікування - триває пошук, ідентифікація тіл. Дружина не припиняла телефонувати командиру, намагаючись дізнатися хоч якусь інформацію. Перші кілька днів були сповнені невизначеності.

"Навіть у цьому Віталій нам допоміг, якщо можна так сказати. За кілька днів до трагедії попросив вислати йому речі, і саме це стало важливим для ідентифікації, — розповідає дружина Героя. - Він загинув у сірій футболці з яскравим помаранчевим надписом, яку я йому надіслала. Він її сам обрав, коли я пропонувала на вибір. І саме завдяки цій футболці, а ще хрестику на мотузці, який залишився на обпаленому тілі неушкодженим, ми змогли його впізнати. Якби не це, експертиза б затягнулася на довгий час."

Ці миті залишили глибокийболючий слід у серці жінки. Вона говорить, що переживати це було неймовірно важко. Але ще важче, наголошує, не знати, де твоя рідна людина.

"Я дуже співчуваю тим жінкам, у яких чоловіки чи діти пропали безвісти. Це надзвичайно важко — не знати, де вони, що з ними," — кажевона.

Поховали Віталія на дев’ятий день після загибелі, на Алеї Героїв у Вишневому. Цей день для родини став не лише моментом прощання, а й важким етапом осмислення втрати. Дружина Віталія в той день відчувала дивне, майже нереальне відчуття, наче він ось-ось зайде в кімнату і все це закінчиться.

"17 травня тата не стало, а напередодні зранку він мені прислав повідомлення. Тато дуже не любив, коли йому говорили “гарного дня”. Казав: “Терпіти не можу, коли чую “гарного дня”. Чому так мало — лише один день? Давайте говорити “гарного життя”. І ось тато написав мені: “Доброго ранку, доцю, гарного життя”. Це було дуже символічно, що він написав саме це за день до того, як його не стало. А мамі пізно ввечері написав: “Я тебе люблю”. А о 5 ранку загинув. Це було його останнє повідомлення, - зазначає Тетяна. - Люди часто шкодують, що не сказали чогось важливого в останній момент. Але в нас так сталося, що ми з мамою встигли сказати тату на прощання хороші слова. У нас в родині завжди звучало: “Я тебе люблю”. Я ніколи не цуралася говорити це татові, бо ці слова були щирими. Дуже легко їх говорити тим, кого ти дійсно любиш. Тато теж завжди цінував цю любов і завжди її проявляв."

Сьогодні Тетяна продовжує справу тата, займається підприємництвом. Спочатку було непросто, але з часом дівчина навчилася справлятися з труднощами. Коли тато був поруч, це було сильне надійне плече, батьківська опора. А коли його не стало, вперше відчула безпомічність.

“Лише через рік почала усвідомлювати, що сила тата тепер всередині мене, що можу покладатися на себе, вирішувати питання самостійно. Раніше навіть про таке й подумати не могла, адже знала, що тато поруч, що б не сталося, - говорить дівчина. - Найголовнішу цінність, яку я отримала від тата — це завжди залишатися людиною, мати ясну голову і не робити нічого зопалу. Тато ніколи не робив нерозумних вчинків. Спочатку думав, а потім приймав зважене рішення. І навіть якщо це рішення не подобалося іншим, був упевнений, що його вибір правильний”.

Пам’ять про Героя

Віталій Невгад, як і багато інших наших захисників і захисниць, не прагнув бути героєм, не шукав нагороди чи слави. Він просто виконував свій обов’язок, жив звичайним життям, поки не став перед вибором — захищати країну.

"Головне — це пам’ять про нього. Як про сміливу людину, яка зробила те, що вважала своїм обов’язком. Ми повинні розуміти, що герої - це звичайні люди. Ніхто з них не прагнув нагород і слави. Просто вони мали внутрішній стержень і пішли захищати країну. Важливо цінувати таких людей, поважати. Я не засуджую тих, хто не готовий йти на фронт, але поважати тих, хто заради них був готовий ризикувати своїм життям і зробив це, — обов’язково кожного", — наголошує дружина Героя.