Наше місто серед інших унікальних реліквій має свою власну реліквію, пов’язану з національною символікою - саморобний національний прапор – символ свободи.

Його урочисто підняли на флагшток Вишневого ще за півроку до Всеукраїнського референдуму про оголошення незалежності України, який відбувся у грудні 1991 року. Прапор - «Дарунок Місту», як зазначено в дарчому написі, зробив краєзнавець Валерій Гомановський: «Цей український національний прапор було піднято на День міста Вишневе у 1991 році».

Як розповідає Валерій Маркович, його пошили активісти-патріоти нашого міста в кінці 1990-го початку 1991 років, а 26 травня 1991 року на День міста, який припав на Свято Трійці, на стадіоні відбувся молебен.

Під час заходу прапор освятив священник Української автокефальної церкви о. Стефаній. Все дійство проходило у святковій урочистій атмосфері. Церемонію підняття прапора супроводжували дівчата в національних костюмах з вінками на голові. Присутні разом заспівали пісню «Червона калина» і колона вирушила до міськради, яка тоді знаходилася по вул. Залізничній, 16.Там підняли саморобний національний стяг поруч прапора Радянської України.

На заході з цього приводу серед інших виступили Левко Лук’яненко та Олександр Нечипоренко, депутат районної ради. Левко Лук’яненко розповідав присутнім про боротьбу українців Західної України за незалежність. Виконали гімн «Ще не вмерла Україна».

Після Всеукраїнського Референдуму саморобний національний прапор зняли, і натомість повісили вже новий, державний жовто-блакитний прапор України. Саморобний прапор, якого чекала незавидна доля, випадково вдалося зберегти автору «Дарунку місту».

Записала Лариса Костенко

Влітку 1953 року до Києва з Білорусі, для відбудови зруйнованого війною господарства, прибула залізнична будівельна організація - „Мостопоїзд № 415”. Остання сім’я прибула 5-го серпня. Сам Мостопоїзд розташовувався у Києві, а робітники проживали на ст. „Жуляни”. Тут, на вул. Щорса (зараз - Г. Сковороди), білоруси побудували цілий масив дерев’яних бараків, де вони і мешкали.

Збудували крамницю, де продавали господарчі і продовольчі товари, культтовари і дитячі іграшки. Викопали колодязі, для кожної родини збудували сарай, збудували невеличкий будиночок, де неодружені робітники з гуртожитків прали білизну. Збудували вуличні туалети.

Побудували клуб, що став справжнім осередком культури. В клубі показували кіно, часто були танці під радіолу, або під військовий духовий оркестр. Була художня самодіяльність, був більярд. Клуб став нашим першим кінотеатром, дав початок кінофікації селища. Як сказав один із жителів міста: ”Клуб – тоді, -  це дещо більше, ніж Палац культури – зараз ”.

Біля кожного бараку стояв великий дерев’яний ящик з кришкою, для побутового сміття.

 Після закінчення робіт у Києві, Мостопоїзд, разом з робітниками, поїхав далі – відбудовувати Донбас. Бараки білоруси не розбирали, подарували селищу. В ті важкі, післявоєнні роки, це був дуже щедрий подарунок. Подарунок, що допоміг на довгі роки вирішити житлове питання в селищі.  В тому ж, 1955 -му році, в одному з бараків, де раніше був гуртожиток, відкрили початкову школу, що дала початок сучасній школі №1. Планування барака було настільки вдалим, що майже співпало з плануванням майбутньої школи, тому пристосувати це приміщення під класи було дуже просто і не потребувало великих матеріальних витрат. В клубі відкрили бібліотеку, що дала початок Центральній районній бібліотеці. Школа проводила в клубі свої дитячі ранки.     

 Згодом всі бараки розібрали, за виключенням приміщення школи та ще одного, що стоїть і донині (вул.В.Чорновола,3). І донині служить людям. В різні часи тут знаходилися різні організації (в тому числі, перша поліклініка), зараз  тут знаходиться районний учбовий центр „Шанс”. Після переведення школи в новозбудоване приміщення, в старому, всі ці роки розташовувались різні організації, і, тільки на початку 2000-х років, зруйнували і його. Перебування Мостопоїзда в Києві дало потужний поштовх для розвитку маленького селища. Всього за 4,5 роки, воно виросло у селище міського типу, а згодом-у місто.

25 вересня 1997 року сесія Вишневої міської ради ухвалила рішення про встановлення на одній із шкіл міста меморіальної дошки в пам’ять улюбленої кількома поколіннями вишнівчан вчительки Рози Михайлівни Кабіщер. 12 грудня 2002 року виповнилося 80 років з дня її народження.

Роза Михайлівна Кабіщер народилася в білоруському місті Орша у ро­дині робітника льонозаводу. У 1945 році, після закінчення Мос­ковського інституту залізнично­го транспорту, її направили на роботу у депо станції Тапа Ес­тонської залізниці. Ставши дру­жиною офіцера, вона змушена була залишити посаду інженера-економіста і з вдячністю відгукнулася на пропозицію ди­рекції середньої школи при бу­динку офіцерів стати виклада­чем фізики та математики. Так освітянська нива отримала блискучого вчителя...

Вчительська робота Розі Ми­хайлівні дуже сподобалася, тому вона поступила на заочне відділення Калінінградського педагогічного інституту, який за­кінчила у 1957 році. У цьому ж році вона з родиною переїхала на постійне місце проживання до Вишневого. Тут вона спочат­ку працювала вчителькою мо­лодших класів, які навчалися у барачному приміщенні, а після завершення будівництва ново­го приміщення школи №1 була призначена заступником дирек­тора з навчальної роботи цього ж навчального закладу.

Адміністративна посада її не приваблювала, тому вона цілком віддалася улюбленій справі і захоплено навчала ма­тематиці своїх вихованців. Після спорудження школи №2, при розподілі учнів, вона перей­шла зі своїм класом до нової другої школи, а згодом при такій же ситуації до третьої. Так трьом школам Вишневого по­щастило доторкнутися до педа­гогічного таланту та високої ду­ховної краси цієї людини.

Її не стало у 1988 році. Че­рез дев'ять років група ентузі­астів провела збір підписів се­ред колишніх учнів Рози Михай­лівни та їх батьків під звернен­ням до Вишневої міської ради про встановлення меморіаль­ної дошки на знак глибокої по­ваги до Вчителя. Цю ініціативу підтримала і районна організа­ція товариства "Просвіта". Піднесення було просто незви­чайне і у тих, хто збирав підпи­си, і у тих, хто їх ставив.

У своєму зверненні до міськради з пропозицією вста­новити на честь Рози Михайлі­вни Кабіщер меморіальну дош­ку на будинку, де вона мешка­ла чи на одній із шкіл, де вона викладала, вчителі міста пи­шуть: "Це був учитель рідкісно­го педагогічного обдарування. Складний предмет - математи­ку - викладала так, що учні його розуміли і любили... Роза Ми­хайлівна не мала високих дер­жавних нагород, але її нагорода - це безмежна любов і шана усіх, хто був її учнем, жив і працював поруч із нею. Свідченням цього є те, що під час однієї зустрічі з випускниками, увесь зал встав і доземно поклонився улюбленій вчительці".

Таких свідчень любові до на­ставника, непідробних і щирих, чимало на аркушах з підписами під зверненням. Ось лише деякі з них.

"Я та мій чоловік Олександр були учнями Рози Михайлівни. Крім того, що вона була прекрас­ним математиком і нашим клас­ним керівником, вона протягом шкільних років була нам і маті­р'ю, і сестрою, і подругою. Ми могли звернутися до неї за будь-якою допомогою.Дуже шкода, що таких вчителів зараз немає в нашому суспільстві. Ми дуже жалкуємо, що наші діти не мали ні одного такого вчителя. Людмила Руденко і Саша Шестопалов, випуск 1970 р."

"Після уроків Рози Михайлів­ни не потрібно було готуватися вдома, так вона привчала нас. Достатньо було, щоб вчителька прочитала умову задачі, і вона сама розв'язувалася. В будь-який час можна було прийти до неї додому і вона із задоволенням усім допомагала. Роза Михайлівна говорила: "Слухайте уважно, що я говорю на уроці, на перерві розв'яжіть задачі, а вдома - відпочивайте". Дякую долі, що я зустріла Розу Михай­лівну Олена Єрмакова".

"Роза Михайлівна вчила мою доньку математиці. Знаю її як прекрасного педагога і людину. Вона могла допомогти людині навіть тоді, коли була дуже зай­нята особистими справами. М Д Єрмаков, учасник бойових дій".

"Пам'ять про незвичайних людей та вчителів має жити не лише в нас і наших душах, про них повинні знати і наші діти. Меморіальна дошка потрібна. Надія Сумарокова (Нуркевич), колишня учениця Рози Михай­лівни, яку люблю і пам'ятаю. Випуск 1969 р.

"Я, Лобачова О.С., мати учнів Рози Михайлівни Ірини та Ана­толія. Коли моєму сину випов­нилося один рік, у нього стався заворот кишок, дитина була в дуже тяжкому стані. Роза Ми­хайлівна (вона жила поруч з нами) схопила мого сина, за­горнула його у ковдру і побігла на електричку, щоб відвезти його на швидку допомогу в Києві. Таким чином, вона вря­тувала життя моєму сину, а що це означає для матері, думаю, пояснювати нікому не по­трібно".

"Вона була неперевершеним викладачем. Пам'ятаю випа­док, коли в школі №1 їй хотіли незаслужено винести догану, то на захист встав увесь її клас. Я вчилася тоді в третьому класі, але згадую, як вся школа страйкувала, захищаючи вчи­теля. Ми любили її. Н.Г. Галкіна (Клименко)".

Один з учнів Рози Михайлів­ни сказав мені: "Я дорослий чо­ловік, пройшов Афганістан, я бачив смерть, але коли дові­дався, що Рози Михайлівни не стало, я плакав, мов дитина. Обов'язково скажи мені, коли будуть відкривати меморіальну дошку. Ти ж мені обов’язково скажи!"

І місто пам’ятає Людину і Вчителя -  Розу Михайлівну Кабіщер, адже  вона усе своє серце, до крих­ти, віддала дітям...

Газета „Новий День” № 55 (8502) 21грудень 2002 року

СВІТЛО ЇЇ СЕРЦЯ

Коли згасають зірки, то світло від них ще протя­гом мільйонів років продо­вжує надходити до найдальших куточків Всесвіту. Цей закон космічного бут­тя стосується і людей. Слід значної людини на зе­млі не може стерти час...

Доля Вишневого у перші роки його становлення як адмінодиниці була нерозривно пов'язана з усіма його нечис­ленними мешканцями. Ба­жанням бачити своє місто гарним і сучасним проника­лись всі його жителі і особли­во педагоги з маленької шко­ли на його околиці.

І була серед них викладач "цариці наук" - математики Роза Михайлівна Кабіщер.

Всі, хто знали цю людину, назавжди запам'ятали її конкре­тний, діловий підхід до будь-якої справи. Молоді вчителі, котрі працювали з Розою Ми­хайлівною, та учні, яких вона навчала, мали перед собою взірець скромної, справедли­вої, порядної, відданої справівиховання людини.

Педагогами не стають. Ними народжуються. Народившись у сім'ї робітника льонозаводу, вона обрала тернистий шлях педагога. Сама будучи яскра­вою особистістю, вона бачила особистість в кожному учневі. Володіла рідкісним даром особистого підходу до кожно­го. Вона була мудрим порад­ником не лише в справах про­фесійних, а й життєвих.

Її учні здобули різні профе­сії і кожен з них, мабуть, збе­ріг світлий спомин у душі про свою вчительку. Свідченням цього була і публікація про Розу Михайлівну в "Новому Дні" від 21 грудня 2002 року позаштатного автора В.М. Гомановського.

Незабаром виповнюється 15 років як закінчилося земне жит­тя Р.М. Кабіщер. Місто пам'ятаєвчительку, яка віддала значну частину свого життя справі ста­новлення освіти у Вишневому, ідея про встановлення ме­моріальної дошки в пам'ять Рози Михайлівни була ініційо­вана шість років тому жите­лем міста В.М. Гомановським. Її підтримали колишні колеги, учні, громадськість. І, мабуть, настав час для вико­нання рішення сесії міської ради Вишневого ще від 25 вересня 1997 р., на якій роз­глядалося це питання.

Такі люди як Р.М. Кабіщер - духовний скарб міста, його гордість і окраса. Таких людей треба пам'ятати.

Газета „Новий День” №29 (8533) 12 липня 2003 року