Обличчя, як павутиння, обплели зморшки, волосся торкнулася сивина, а в очах все палахкотить вогник юнацького завзяття – в душі їй завжди вісімнадцять. Нещодавно Віра Іванова відзначила своє 90-річчя, а що стоїть за цією датою? Що довелося пережити цій жінці, скільки невипадкових зустрічей та доленосних подій випало на її життєвий шлях? 

Розмова з завжди усміхненою та привітною Вірою Степанівною розпочалася з гортання старого фотоальбому. «Ось тут я ще зовсім юна, бачите яка красуня була, а ось мій чоловік, а це…», – у цю мить на очах жінки заблищали сльози. Ця чорно-біла фотокартка з воєнних років, вона ніби висмикнута з мережива часу та болю. У шістнадцять Вірі Івановій довелося дізнатися, що таке насилля, численні смерті. Вона є живим свідком подій Великої Вітчизняної війни, від спогадів про яку у неї холоне серце.

Пам’ятає Віра Степанівна і про те, як опинилася на волосинці від смерті: тоді був виданий наказ всіх арештувати та розстріляти: «Сиділи ми, приречені на смерть, в комендатурі. Про що міркували, що відчували? Думки, почуття перемішалися, а в душі утворилася прірва. Як зараз бачу, як ходить по кабінету німецький офіцер, як до нього підходить інший, як з його вуст зривається запитання: «Може, залишимо цих на потім, сьогодні в нас вже є кого розстрілювати»? Тоді кивок згоди з боку фашиста врятував її життя, подарувавши надію на майбутнє.

Зараз Віра Іванова сидить у затишній квартирі, поруч донька та правнук, а тоді відкладений на завтра розстріл (якому так і не судилося статися) був ковтком повітря для потопаючого.

Закінчилася війна, розпочалися щасливі мирні будні у рідному містечку Горлівці: жінка більше тридцяти років працювала у галузі громадського харчування, пройшла шлях від звичайної буфетниці у їдальні до головного технолога. А в шістдесят років розпочалася нова глава в долі Віри Степанівни, адже коли помер її чоловік, вона залишилася зовсім одна у місті (тоді донька вже декілька років жила у Вишневому). У той час виникає потреба переїзду.

 «А що залишалося робити, адже найжахливіше у житті це самотність. Звісно, їй було дуже важко у такому віці адаптуватися на новій місцевості, вона розповідала як бувало гуляла вулицями Вишневого та зі сльозами на очах згадувала своїх друзів, такі милі серцю куточки Горлівки», – розповідає її донька Тетяна Замкова. Але завжди життєрадісна та комунікабельна Віра Степанівна дуже швидко перезнайомилася майже з цілим містом та обзавелася новими друзями. А щоб вже зовсім не залишилося часу на сумні думки, поринула у вир громадської діяльності: в 90-ті роки вона стала депутатом Вишневого, очолює у різні роки комісії з вирішення тих чи інших питань, ніяка проблема не проходила повз жінку.  

«Мама справжня активістка, вона до останнього ходила на зібрання ветеранів, брала участь у різноманітних заходах. Та й зараз поривається піти на чергову нараду ветеранів, але куди їй з хворою спиною, тож я її не відпускаю», – ділиться донька Віри Іванівни. Тетяна Замкова розповідає, що її матері після років бурхливої діяльності важко буває у чотирьох стінах, адже в душі вона завжди молода і всидіти їй на одному місці складно.

Тож Віра Степанівна в свої дев’яносто років не сидить без діла: піклування про онуків, правнука, слідкування за останніми новинами та декламування улюблених віршів. А ще, якщо поглянути на стіл жінки, можна помітити, що там спочивають старенькі довідники з народної медицини, які зачитані майже до дір. Але в них вона не припиняє знаходити щось нове.

Такому прагненню до спілкування, такій небайдужості до оточуючих та силі духу можуть позаздрити навіть молоді. І справді представникам юнацтва є чому повчитися у життєрадісної Віри Степанівни.