Герб міста Вишневе затверджено 25 грудня 1989 року рішенням 12-ої сесії Вишневої міської Ради народних депутатів  ХХ скликання.

 Автор – Валерій Маркович Гомановський.

Герб міста Вишневе зображений на геральдичному щиті, форма і пропорції якого традиційні для того часу, коли було засноване саме місто. Поле – вишневого кольору – кольору стиглої вишні на сонці.

Залізнична емблема (схрещені гайковий ключ і молоток) і дата світло-сірого кольору, у правому верхньому куті щита, означають станцію Жуляни і рік заснування міста.

Дві вузькі паралельні лінії світло-сірого кольору, що проходять з верхнього лівого кута у правий нижній, означають Південно-Західну залізницю. Стилізоване зображення квітки вишні білого кольору в нижньому лівому куті символізує сучасну назву міста.

Розташована горизонтально у нижній частині щита, широка хвиляста стрічка блакитного кольору символізує літописну річку Желянь, від назви якої виник  топонім “Жуляни”.

У графічному написанні назвиміста “ВИШНЕВЕ” використано шрифт “Кирилиця на основі стародавніх джерел”. 

   Своїм твором-гербом автор хотів сказати: “Хай у Вишневому завжди буде весна і цвітуть вишні!”

Наше місто серед інших унікальних реліквій має свою власну реліквію, пов’язану з національною символікою - саморобний національний прапор – символ свободи.

Його урочисто підняли на флагшток Вишневого ще за півроку до Всеукраїнського референдуму про оголошення незалежності України, який відбувся у грудні 1991 року. Прапор - «Дарунок Місту», як зазначено в дарчому написі, зробив краєзнавець Валерій Гомановський: «Цей український національний прапор було піднято на День міста Вишневе у 1991 році».

Як розповідає Валерій Маркович, його пошили активісти-патріоти нашого міста в кінці 1990-го початку 1991 років, а 26 травня 1991 року на День міста, який припав на Свято Трійці, на стадіоні відбувся молебен.

Під час заходу прапор освятив священник Української автокефальної церкви о. Стефаній. Все дійство проходило у святковій урочистій атмосфері. Церемонію підняття прапора супроводжували дівчата в національних костюмах з вінками на голові. Присутні разом заспівали пісню «Червона калина» і колона вирушила до міськради, яка тоді знаходилася по вул. Залізничній, 16.Там підняли саморобний національний стяг поруч прапора Радянської України.

На заході з цього приводу серед інших виступили Левко Лук’яненко та Олександр Нечипоренко, депутат районної ради. Левко Лук’яненко розповідав присутнім про боротьбу українців Західної України за незалежність. Виконали гімн «Ще не вмерла Україна».

Після Всеукраїнського Референдуму саморобний національний прапор зняли, і натомість повісили вже новий, державний жовто-блакитний прапор України. Саморобний прапор, якого чекала незавидна доля, випадково вдалося зберегти автору «Дарунку місту».

Записала Лариса Костенко

Влітку 1953 року до Києва з Білорусі, для відбудови зруйнованого війною господарства, прибула залізнична будівельна організація - „Мостопоїзд № 415”. Остання сім’я прибула 5-го серпня. Сам Мостопоїзд розташовувався у Києві, а робітники проживали на ст. „Жуляни”. Тут, на вул. Щорса (зараз - Г. Сковороди), білоруси побудували цілий масив дерев’яних бараків, де вони і мешкали.

Збудували крамницю, де продавали господарчі і продовольчі товари, культтовари і дитячі іграшки. Викопали колодязі, для кожної родини збудували сарай, збудували невеличкий будиночок, де неодружені робітники з гуртожитків прали білизну. Збудували вуличні туалети.

Побудували клуб, що став справжнім осередком культури. В клубі показували кіно, часто були танці під радіолу, або під військовий духовий оркестр. Була художня самодіяльність, був більярд. Клуб став нашим першим кінотеатром, дав початок кінофікації селища. Як сказав один із жителів міста: ”Клуб – тоді, -  це дещо більше, ніж Палац культури – зараз ”.

Біля кожного бараку стояв великий дерев’яний ящик з кришкою, для побутового сміття.

 Після закінчення робіт у Києві, Мостопоїзд, разом з робітниками, поїхав далі – відбудовувати Донбас. Бараки білоруси не розбирали, подарували селищу. В ті важкі, післявоєнні роки, це був дуже щедрий подарунок. Подарунок, що допоміг на довгі роки вирішити житлове питання в селищі.  В тому ж, 1955 -му році, в одному з бараків, де раніше був гуртожиток, відкрили початкову школу, що дала початок сучасній школі №1. Планування барака було настільки вдалим, що майже співпало з плануванням майбутньої школи, тому пристосувати це приміщення під класи було дуже просто і не потребувало великих матеріальних витрат. В клубі відкрили бібліотеку, що дала початок Центральній районній бібліотеці. Школа проводила в клубі свої дитячі ранки.     

 Згодом всі бараки розібрали, за виключенням приміщення школи та ще одного, що стоїть і донині (вул.В.Чорновола,3). І донині служить людям. В різні часи тут знаходилися різні організації (в тому числі, перша поліклініка), зараз  тут знаходиться районний учбовий центр „Шанс”. Після переведення школи в новозбудоване приміщення, в старому, всі ці роки розташовувались різні організації, і, тільки на початку 2000-х років, зруйнували і його. Перебування Мостопоїзда в Києві дало потужний поштовх для розвитку маленького селища. Всього за 4,5 роки, воно виросло у селище міського типу, а згодом-у місто.