Нещодавно вся Україна відбула чергову трагічну річницю аварії на Чорнобильській АЕС. У дні вшанування чорнобильців, всіх, хто брав участь в евакуації та ліквідації наслідків аварії, ми поспілкувалися з очевидцем подій 1986 року полковником міліції у відставці Валерієм Шараєм.

Валерій Семенович родом з Сухімі (Абхазія), там народився і закінчив школу, жартує, що знає краще абхазьку і грузинську мову ніж українську, не дивлячись на те, що майже все життя прожив в Україні. У далекому 1981 році він працював на комсомольській роботі, після чого пішов у міліцію. Два роки служив лейтенантом у ракетних військах під Житомиром, по закінченню Саратовського політехнічного інституту.

Згодом Валерій Шарай служив в Управлінні водного транспорту  України. Цьому управлінню були підпорядковані підрозділи міліції, які забезпечували громадський порядок у річних портах і аеропортах України. Першого грудня 1986 року він був призначений на посаду заступника начальника міліції у Чорнобильський райвідділ. В основному займався особовим складом: розподіляв співробітників на територіях, допомагав адаптуватися.

Валерій Шарай згадує: «26 квітня у нас з дружиною була дванадцята річниця весілля. Вночі надійшов телефонний дзвінок з чергової частини про тривогу. За таких обставин необхідно було зібрати екстрену валізу і прибути в Управління внутрішніх справ на транспорті України. За тривогою прибули всі співробітники і згодом були розподілені за командами, у яких було чітке завдання – хто чим має займатися».

36-річний майор міліції Шарай у складі оперативної групи потрапив до Чорнобильського річпорту. Там міліціонери займалися забезпеченням громадського порядку, евакуацією людей через водні шляхи, а також збереженням майна, яке знаходилося у порту.

«Серед людей тоді паніки не було, адже евакуація населення була добре організована і люди виїжджали спокійно. По-перше, вони були впевнені, що невдовзі повернуться додому, а по-друге, більшість полишало Прип’ять та довколишні села автобусами. Окрім того не панікували через те, що люди повністю не були поінформовані про масштаби аварії і не знали всієї правди», - зазначає Валерій Шарай.

Вишнівчанка Альона Дудаєва, якій на час евакуації було два роки, говорить, що її мама часто розповідала про від’їзд з Прип’яті: «Всі думали що з часом повернуться і не повернулися. Поки ми чекали автобус на вулиці, я гуляла на травичці, а поруч їздили дезактиватори. Тоді ніхто не розумів, що відбувається. Тільки люди з фізичною освітою розуміли, що сталося. Коли мама в школі вчилася говорили - якщо навіть на реактор зверху літак впаде, то нічого не станеться. І вони вірили, що там надійно на 200 відсотків.

Після евакуації дехто поїхав жити до знайомих і родичів, ось одні з таких приїхали перебути кілька днів до друзів, а вони - фізики. Одразу весь одяг зняли і викинули і саме вони сказали їм, що дороги назад немає».

У Чорнобильському районі Валерій Семенович прослужив дев’ять місяців заступником начальника Чорнобильського РВАС. Тоді представники органів внутрішніх справ взаємодіяли з керівництвом атомної станції. Після евакуації у селах залишалося близько 300-400 людей похилого віку, які не захотіли виїжджати з рідної землі.

Вже у липні 1987 року, за станом здоров’я, Валерій Шарай був переведений на інше місце служби у Національну академію внутрішніх справ України, його призначили заступником начальника курсу. Після Чорнобиля він лікувався у госпіталі, згодом отримав інвалідність, пов’язану з порушенням здоров’я.

Вийшов на пенсію у 1994 році у званні полковника міліції з Академії внутрішніх справ України. Підтримує зв'язок з колективом вищого навчального закладу. Постійно відвідує спільні зустрічі приурочені до Дня міліції, а також до річниці Чорнобильської катастрофи. По сьогодні підтримує зв'язок зі співробітниками і знайомими, які служили в Чорнобилі, вони спілкуються, зустрічаються. Його повсякчас запрошують на зустрічі з школярами і студентами.

Під час зустрічі Валерій Шарай показав власноруч зроблений альбом з фотографіями і вирізками газетних статей про аварію, а також зауважив, що деякі фото зроблені власноруч, а деякі – журналістами.

У наш час коли зустрічаєшся з очевидцем Чорнобильської трагедії, хочеться розпитати про безліч деталей, проте все ж таки змушуєш себе не втрачати такт по відношенню до співрозмовника. Адже трагедія нашого народу і світу  залишила в душах і серцях свідків події невиправний слід. Тож, якщо вам пощастить поспілкуватися з такою людиною, просто потисніть їй руку і скажіть «дякую».