Завдяки ротації до Вишневого із зони АТО на відпочинок прибув молодший лейтенант Андрій Гончаров. У недалекому минулому звичайний банківський співробітник, сьогодні – герой нашого часу.

Середнього зросту, у військовому камуфляжі, на плечі в петличці – жовто-блакитна плетена стрічка. В очах у цього чоловіка сум і несамовита жага до життя. Коли він починає говорити – у погляді одразу помічаєш впевненість у власних словах і хвилювання.

Зараз у країні сумбурний час. Коли помічаєш на вулиці молодого хлопця в камуфляжі, наче відчуваєш цікавість і збентеження, в голові одразу виникають питання на кшталт: «Де він воював? Звідки приїхав? Де був? Що бачив? Що відчував?».

Доброволець Андрій Гончаров, молодший лейтенант 11-го територіального батальйону Київська Русь воює в зоні АТО з 31 серпня. Двадцятивосьмирічний чоловік брав безпосередню участь у бойових діях впритул до виведення за ротацією на відпочинок. Андрій проходив службу під Дебальцево. Його батальйон тримав оборону в селі Нікішино. «Війна – це завжди жахливо, і те, що я там бачив мене дійсно шокувало», – згадує він.

Хлопець зізнається, що не дивлячись на те, що відправився до зони АТО добровольцем, і ніби мав бути готовий до всього, те що довелося побачити на війні, пережити психологічно дуже важко. «Страшно, коли по тобі стріляють і вночі, і вдень, зовсім поруч вибухають міни, проте ти мусиш не дивлячись ні на що виконувати свій обов’язок, нести службу і захищати цілісність Батьківщини», – наголошує Андрій Гончаров.

До ротації батальйон Київська Русь втримав і не здав своїх позицій. Більше з тим, бійці навіть здійснювали розвідку!

Андрій розповідає про речі, які не вкладаються у голові розумної, цивілізованої людини. Зокрема про те, як сепаратисти через місцевих дітей передавали повідомлення з наказом здаватися і складати зброю, з погрозами танкової атаки у разі непокори. «Таким чином вони намагалися зламати наш бойовий дух. Ми на них ніяк не реагували, а просто виконували свій обов’язок. Та й відступати було нікуди, адже ми на своїй українській землі, – з посмішкою розповідає чоловік. – Мене вражає героїзм наших українських бійців, які стояли зі мною пліч-о-пліч. Для мене було за честь служити і боротися з сепаратистами спільно з такими людьми».

Про мирне населення розповідає, що деякі жителі села залишилися у своїх домівках з надією, що все скоро скінчиться. Більшість жителів виїхали з регіону ще до того, як туди зайшли українські війська. До самої активної фази, яка припала на 20-ті числа, люди там ще залишалися. Там проживали і молоді місцеві, але у більшості – похилі. Після початку бойових дій, за можливості, селяни виїжджали хто куди міг, відчуваючи реальну небезпеку. «Коли почалися бойові дії, ми вже майже не бачили мирне населення, лише деколи чули, як хтось бере з криниці воду, приблизно о шостій ранку, тому що, як правило, о такій порі не стріляли», – згадує військовий.

Йому довелося пережити дуже запеклі бої, стрілянину, поранення товаришів. Андрій Гончаров зазначає: «Бог милував, з нашої сторони загиблих не було». 

Не дивлячись на те, що свого часу він закінчив військову кафедру, хлопець раніше військовою справою не цікавився. Проте коли зрозумів, що власній Батьківщині в цілому і його родині зокрема загрожує небезпека, не зміг лишатися осторонь. Боєць говорить: «Моя родина, звичайно, щиро переживає за мене, час від часу батьківські почуття беруть верх над емоціями і часто, коли не можуть до мене додзвонитися, мама і тато дуже хвилюються, але тим не менш ставляться з розумінням до мого вибору».

У власних спогадах він вирізняє подарунки школярів: виготовлені дитячими руками обереги, зокрема й жовто-блакитну плетену стрічку, яку носить у петличці на плечі.

Андрій зізнається, що завдяки дитячим подарункам приходило розуміння, що є заради кого воювати, відстоювати і є кого захищати.