Минулого року вишнівчанин Андрій Куць, історик за фахом, разом з товаришем здійснив веломарафон країнами Африки довжиною в 3200 км. Проект під назвою «Rift-Velo» відбувся під патронатом міського голови Іллі Дікова.Бартерним спонсором подорожі виступило ПАО «Квазар», яке безкоштовно надало  сонячний зарядний пристрій KV-20РM.

Під час подорожі мандрівники подолали дві пустелі (Чалбі і Кайсут), п’ять гірських масивів до 2700 метрів над рівнем моря включно, відвідали два Великих африканських озера (Туркана – найбільше у світі лужне та пустельне озеро і Вікторію – найбільше озеро Африки, з якого бере початок Білий Ніл), шість разів перетнули екватор. Проект тривав 63 дні, з яких 43 ходових: із середини жовтня до середини грудня 2013 року.

«Я дуже вдячний міському голові Іллі Валерійовичу за підтримку. Насправді, я навіть не сподівався, що він мене підтримає, але коли почав говорити з ним, то по очах побачив, що він мене розуміє і дуже радий, що хтось із земляків має на меті здійснити таку мандрівку во славу України і Вишневого», - розповів Андрій Куць.

Маршрут веломарафону «Rift-Velo» пролягав країнами Великої рифтової долини, яка простягнулася більш ніж на 6 000 км від Мертвого моря до центрального Мозамбіку. Назва отримана в кінці ХІХ ст, наразі вважається геологічно не точною, адже має декілька окремих рифтів і розломів.

На початку проект передбачав перетин трьох країн: Ефіопії, Кенії і Танзанії. Відстань мала становити більше чотирьох тисяч кілометрів велосипедом. Але через проблеми з візами в Ефіопію, маршрут був змінений, і довелося летіти відразу до Найробі.

Там, поруч з готелем, де ночували чоловіки, був кришнаїтський храм, який вони відвідали. Кришнаїти навіть дозволили фотографувати та знімати відео у храмі. «Мене приємно здивувала відкритість і гостинність цих людей», – розповів Андрій Миколайович.

Вивчивши карту Кенії та поспілкувавшись із місцевими, Андрій Куць розробив новий маршрут, який отримав назву «Серце Кенії». Чому така назва? Тому що дороги Центральної Кенії пролягають саме у формі серця. Одне із «передсердь» охоплює гору Кенія, яка є другою вершиною в Африці. А після «сердечка» планувалося поїхати на озеро Вікторія і далі по Танзанії.

З Найробі Андрій та його супутник відправилися у дорогу. І у перший же вечір у товариша пробило колесо. До найближчого міста 10 км, а на екваторі (де вони знаходилися) вечір наступає набагато швидше. О 18 годині вже темніє. «Ми помітили якусь будівлю. З’ясувалося, що це недобудований готель і він належить християнській громаді, – згадує велосипедист. – І саме в цей вечір вони проводили зібрання. Ми до них попросилися, вони надали нам номер і пригостили вечерею».

Згодом маршрут був ще раз змінений. У місті Ньягуруру до чоловіків підійшов молодий хлопець, який почав жваво з ними розмовляти. З його слів стало відомо, що хлопчина працює вантажником далекобійника і вранці вони мали відправлятися на північ Кенії до кордону з Ефіопією у пустелю Чалбі. «Оскілки ця пустеля була у наших планах, ми хотіли її перетнути, коли мали їхати з Ефіопії у Кенію, тому скористалися можливістю», - згадує велосипедист. З далекобійниками вони проїхали майже 500 км. І через добу дісталися озера Туркана. Тут вже мали змогу трохи відпочити та навіть поплавати в озері, де водиться багато крокодилів.

Велосипедисти потрапили в Африку у малий сезон дощів, коли після обіду чи увечері починається злива і йде до самого ранку. Ця обставина дуже сильно вплинула на перебіг подорожі. Дощ наздогнав велосипедистів навіть у пустелі, у результаті чого вони загрузли так, що абсолютно не могли рухатися. Допомогли інші мандрівники, німці, які пересувалися на джипі.

Чалбі – це солончакова пустеля, яка має вулканічний ґрунт, тобто лавові поля та пісок а також дуже спекотний клімат та вітряну погоду. Через такі складнощі швидкість пересування була 7-10 км/год. Про пустелю Андрій Куць згадує з усмішкою: «Мене дуже дивувало, чому люди, які хоч раз побували в пустелі, одразу закохувалися у неї. Виявляється, я теж закохався. Мені знову дуже хочеться туди потрапити, – розповів чоловік. – Там таке відчуття ніби є ти і Всесвіт, і більше нічого. Дріб’язкові проблеми відходять, а залишається лише питання виживання: вода, тінь і сили». Після пустелі Чалбі веломаршрут продовжився за планом.

У Кенії і Танзанії дві державні мови: англійська та суахілі. Але у Кенії англійською розмовляє більша частина населення, тому що люди не просто вивчають її, там викладання здійснюється цією мовою. Якщо хтось не володіє англійською, це значить, що до школи не ходив. Тому проблем при спілкуванні з африканцями практично не виникало. В Танзанії ж на ходу прийшлося освоювати суахілі.

Мета подорожі, як зазначив вишнівський велосипедист – трирівнева. На першому, індивідуальному - це самореалізація учасників проекту як у спортивному, так і у фаховому контекстах (паралельно з крутінням педалей Андрій здійснював етнографічні дослідження).

Другий рівень національний. Поширенням інформації про проект, досянення хоча б часткового зламу психологічної парадигми української меншовартості, провінційності. Показати на власному прикладі, що українці здатні самі вивчати світ (в т. ч. і в такий екстремальний спосіб), а не лише через призму іноземних телепередач (російських, британських, американських тощо). Також власним прикладом показати українцям, що навіть у кризовий час можна здійснювати свої мрії.

Третій рівень – міжнародний. Корупція, нестабільна політична ситуація, слабка економіка, низький рівень життя, расизм, знищення безпритульних тварин тощо – ось з чим, як правило, асоціюється Україна у світі. Це не додає поваги ні державі, ні її громадянам. Позитивні приклади є, але їх замало (принаймні замало інформації про них). Реалізація проекту та відповідне інформування про нього сприяння створення позитивного іміджу України та українців.«Мандруючи, вивчаєш не тільки світ, через призму навколишнього світу вивчаєш і себе, і свою країну», - зазначив Андрій Миколайович.

В Африці не так добре знають Україну, меншість асоціює її лише з Андрієм Шевченком та братами Кличками. Але Україна це не лише брати Клички, Чорнобиль та корупція. Вона багата відомими визначними людьми, солов’їна мова заворожує іноземців, Карпати та Крим, церкви і собори мають свою неповторну красу. А прості люди, українці добрі та гостинні. Ось саме це і хочеться повідати кожному, хто не знайомий з нашою культурою.

Протягом всієї подорожі, від Найробі до Занзібара місцеві постійно запитували велосипедистів якою мовою вони між собою розмовляють, а спілкувалися вони звісно ж українською. І самі ж давали відповідь. Майже половина припускала, що італійською. Третина – іспанською. Відсотків 20 вважали, що розмова ведеться французкою. Двоє спитали, чи не чеською і жоден не припустив, що російською. Хоча російська, особливо в Танзанії, не рідкість. Ось така закономірність. Мабуть співзвучність між нашою та італійською мовами все-таки існує.