Останні події в нашій країні не залишили осторонь нікого, всі ми переглядаємо новини, читаємо газети, викладаємо свої думки в соціальних мережах. Щовечора наші погляди прикуті  до екранів телевізорів,  і ми дізнаємося про кількість знедолених людей, дітей - які переїздять з тимчасово окупованих територій. Наші незгоди та негаразди здаються таким  мізерними та надуманими. Саме в цей час ми усвідомлюємо справжній сенс життя. Відбуваються зміни у цінностях.  Наскільки важливими стають мир, сімейне благополуччя та дитяча доля. 

Більшість з нас, вимкнувши екрани телевізорів та монітори, повертаються до буденного життя - робота, домашній клопіт і теревені про те, коли це вже скінчиться. Ми з вами навіть не здогадуємося, що в сусідній квартирі чи будинку поруч є людина яка потребує допомоги, якій важливі теплі слова.

Сім'я про яку піде розповідь, на перший погляд, звичайна. Тато працює в автомайстерні, мама - діловод, син - школяр. Все наче як у всіх, проте є одне «але». Коли родина дізналася, що із зони АТО переселяються 45 дітей, вони не задумуючись сіли в автомобіль та поїхали до  центру, куди мали прибути діти. Вони, у якості волонтерів, допомагали готувати кімнати до прийому дітей, застеляти постіль, прибирати.

Мама згадує, що ніколи в житті не одягала стільки підковдр як у той день. З першого дня прибуття дітей, подружжя допомагало вихователям та проводило з дітьми час. Найважливішим та найважчим на той час було говорити з дітьми.

Дитячі спогади яскравими плямами спалахували в дитячих голівках, відсутність інформації про долю батьків, про рідні домівки та незнання про майбутнє. Зовсім незнайомі люди виявляли увагу та цікавилися життям дітей. Сім'я прийняла рішення,  що тепла та турботи вистачить не тільки рідній біологічній дитині, але й кільком дітям,  які цього вкрай потребують. На початку  родина брала дітей на вихідні. Три дівчинки 15 років та хлопчик 16 років в цей складний період їхнього життя відчули свою значимість саме для цієї сім'ї. Проводячи час з родиною та відчуваючи турботу, діти почали поступово оговтуватися від пережитого, а найголовніше почали говорити. З Луганська групу дітей відправили на оздоровлення в Одесу. З літніми речами та відчуттям пригод два тижні вони провели з думками про долю батьків. В їхньому рідному місті відсутній зв'язок  та будь-яка інформація чи дзвінок рідних із маленької батьківщини додавали сил.

Нам складно уявити що пережили ці підлітки та ми не маємо жодного уявлення що в їхній долі попереду. Сім'ї вдалося домовитися з керівництвом центру про тимчасове проживання дітей в родині. Батьки без зайвих слів купують теплий одяг. За свої власні кошти зібрали дітей до школи, при тому, що жодної копійки на утримання дітей вони не отримують.

За час їхнього проживання вдалося знайти батька хлопчика. Про цю зустріч пані О. говорить зі сльозами на очах. Наскільки неважливими стають матеріальні блага та цінності, коли бачиш найріднішу людину живою. Артемку пропонували залишитися в сім'ї, поки батько облаштується там, але він прийняв рішення їхати. Для хлопця були другорядні умови та місце проживання, бажане вже здійснилося - батько живий. 

Зовсім нещодавно батьки звернулися до соціальної служби щодо створення дитячого будинку сімейного типу. Пройшовши навчання для кандидатів у батьки-вихователі, подружжя має намір виховувати дітей сиріт та позбавлених батьківського піклування.

Подружжя не говорить, що в них все добре та ідеально, діти різні, гостро переживають зміни в їхньому житті та події на сході України. Іноді вони разом плачуть та тільки завдяки підтримці вони йдуть далі. «Ми не рідні мама і папа, але ми будемо за будь-яких умов сприяти в пошуку рідних»  - слова батьків додають впевненості дітям. 

В цей складний період для нашої країни, в час єднання та війни, в період руйнування не тільки життєвої долі багатьох українців, а й цілих міст, можливо історія цієї сім'ї підштовхне когось до дій, які раніше ви не наважувалися зробити.

 Допомогти всім - це майже нікому, допомогти одній людині – це допомогти всім. Сьогодні дівчата мають сім'ю, і неважливо, що вона тимчасова, найголовніше - вона є. І можна напевно сказати, що про майбутнє дівчаток є кому турбуватися.

Франчук Т. В.