Є люди, які залишають по собі яскравий слід. Вони наповнюють життя близьких теплом, радістю, підтримкою. Їхні добрі вчинки, щирість та відданість не зникають із часом, а стають натхненням для інших. Це історія Юрія Загинайка – люблячого чоловіка й батька, турботливого сина, мужнього захисника України, який віддав своє життя за рідну землю.
Юрій був людиною, яка несла з собою світло. Завжди усміхнений, сповнений енергії та оптимізму, він умів підтримати, знайти вдалий жарт, щоб розрадити. Надзвичайно цінував родину та друзів, завжди знаходив час для того, аби вислухати й допомогти.
Дитинство та мрії
Юрій Загинайко народився 24 вересня 1984 року в Крюківщині. Завжди відкритий до спілкування, він легко знаходив спільну мову з іншими. Особливо теплі стосунки в нього були із старшим братом Володимиром — вони завжди підтримували один одного, ділилися важливими моментами життя.
Ще з дитинства Юрій мріяв стати машиністом потяга, і ця мрія була для нього не просто бажанням, а справжнім покликанням. Тож після закінчення 11 класу хлопець вступив до Козятинського училища залізничного транспорту. Але змушений був перервати навчання через службу в армії. Повернувшись, завершив навчання, отримав диплом та почав працювати помічником машиніста.
Найцінніше - родина
Саме в цей період Юрій знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ольгою. Їхня зустріч була випадковою. Ольга з сестрою орендували квартиру в товариша Юрія, і в день народження сестри хлопці зайшли привітатися. А через кілька днів уже Юрій відзначав свій день народження, тож запросив дівчат на святкування. Там вони ближче познайомилися, а вже згодом почали зустрічатися. Одружилися в 2011 році, а в 2012-му в подружжя народилася донька Аня.
«Юра був дуже життєрадісним, душею компанії. Мав багато друзів, умів згуртувати людей, зібрати всіх разом, підтримати в складні моменти. Але найбільше цінував родину, робив усе для того, аби ми з донькою почувалися щасливими, - розповідає дружина захисника. - Він продумував кожен крок. Коли справа стосувалася, наприклад, будівництва будинку, все було розплановано до найменших деталей. Пам'ятаю, як ми разом облаштовували дитячий майданчик для нашої доньки. В нього були креслення, як і що потрібно зробити, які матеріали використовувати. Все було чітко сплановано, зрозуміло, організовано».
Моменти, що залишаються назавжди
Родина Загинайків багато часу проводила разом, часто подорожували, відкривали для себе нові місця, і саме ці моменти — безцінні танезабутні, адже вони дарували відчуття єдності та щастя. Особливо запам'яталися їхні подорожі Україною перед початком повномасштабного вторгнення. Ці поїздки не були якимись великими пригодами — це був час, коли можна було просто побути разом, поспілкуватися, насолодитися атмосферою подорожі.
«Юра мріяв побачити світ. Хоч ми багато подорожували Україною, він прагнув дізнатися більше про інші країни, побачити, як живуть люди. Спочатку планували подорожі до сусідніх країн, але війна змінила наші плани», - розповідає Ольга.
Рішення, яке не потребує пояснень: захист родини та країни
Юрій цікавився історією та політикою, багато читав,аналізував події. Він розумів, що велика війна — це не просто загроза, а питання часу. Часто повторював дружині: «Якщо вони прийдуть у наш дім, я піду захищати». Тож коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Ольга знала: Юрій не залишиться осторонь, коли йдеться про захист родини й Батьківщини. Разом із старшим братом Володимиром, який захищав Україну ще в 2014 році, вони пішли боронити рідну землю від ворога.
«Вранці 24 лютого ми, як і всі, прокинулися від вибухів. Уже через пів години Юра був одягнений, шукав свій військовий квиток, щоб йти до військкомату. Я знала, що це його непохитне рішення, - згадує дружина. Потім були проблеми зі зв’язком. Ми не знали, де він, що з ним. Через два дні прийшло повідомлення «Все ок». Як з’ясувалося, чоловік був у Дмитрівці, куди вже заходили окупанти, тому не міг розмовляти. Потім були короткі телефонні дзвінки».
Служив Юрій у складі 72-ї бригади Чорних Запорожців. До травня залишався в Києві, а потім його відправили на навчання в Білу Церкву. За цей час рідні бачилися з ним лише кілька разів. Востаннє зустрілися 11 червня, після того його відправили в Донецьку область. Дзвінки були нечастими, але кожен із них був, як ковток повітря для Ольги. Юрій майже не розповідав про війну, лише запитував, як почувається родина, чи все в них добре.
«Я майже не випускала телефон із рук, аби не пропустити дзвінок чи повідомлення. За кілька днів до загибелі Юра був на завданні, і ми чотири дні не знали, що з ним. Коли нарешті зв'язок відновився, це було справжнє полегшення. Востаннє він зателефонував 17 липня, попросив показати наш дім, подвір’я, домашніх улюбленців, вулицю. У мене тоді було таке відчуття, ніби він прощається з нами. А вранці 18 липня прийшло повідомлення, що Юра загинув. Я не могла повірити в це, зателефонувала його побратиму, і він сказав: «Вибач, я його не вберіг», - розповідає Ольга.
Потім були найболючіші дні в її житті. Всі думки переплелися в неймовірну порожнечу, все навколо ніби зупинилося... Та найскладнішим було сказати дитині, що її тата більше немає. Це були не просто слова — це була мить, що розривала серце на шматки.
Пам’ять, що живе
Пережити біль втрати чоловіка Ользі допомагала підтримка сестри, саме вона була поряд у найважчі моменти. А ще найбільшим заспокоєнням була донечка Аня - безмежний острівець любові й надії. Відволікала від сумних думок і робота, дозволяла відчути, що життя триває.
«Я нічого не змінювала в нашій з Юрою кімнаті: всі фотографії залишилися на своїх місцях. Перед війною ми зробили сімейне дерево. Це надає сил, є віра в те, що він поруч. А ще часто сниться, особливо коли потрібно прийняти важливе рішення. Не знаю як, але це працює. Раніше я не вірила в таке, але тепер відчуваю, що є щось більше», – ділиться своїми відчуттями Ольга.
Вони з донькою постійно згадують Юрія, бережуть у пам’яті спільні моменти — їхні подорожі, веселощі, час, проведений разом. До речі, Аня дуже схожа на тата — і характером, і вподобаннями. А ще Ольга часто спілкується з друзями та колегами Юрія, які пам’ятають його як людину, яка завжди була готова підтримати, розрадити у важкі хвилини. До війни вінпрацював електриком у Київських регіональних електромережах, де його дуже цінували. Він був надзвичайно відповідальним: якщо траплялася аварія, одразу виїжджав на виклик. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі, хто б не звернувся. Такі розмови нагадують Ользі, що її чоловік залишив після себе величезну повагу і шану серед людей, які його знали.
Віра в Україну
Юрій щиро вірив у світле майбутнє України. Для нього рідна земля була єдиним місцем, де він хотів жити. Так, він мріяв побачити світ, але завжди знав: жодне місце не зможе замінити йому рідний дім.
«Він бачив Україну сильною, незалежною, єдиною. Проте розумів: майбутнє не твориться саме по собі — його треба виборювати», - говорить дружина захисника.
Юрій Загинайко не був тим, хто просто спостерігає за подіями, він готовий був діяти. Тому, коли прийшов час боронити рідну землю, не вагався. Його внутрішня цілісність, загострене відчуття відповідальності стали рушійною силою в момент ухвалення рішення. Юрій, як і багато інших наших відважних захисників і захисниць, розумів, що в критичні моменти важливо не стояти осторонь, а бути частиною змін, захищати свою родину та Батьківщину. І наш обов’язок - пам'ятати Героїв, усвідомлювати, якою ціною виборюється наша свобода та незалежність.
Юрія Вікторовича Загинайка наголоджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).