Імена загиблих Героїв назавжди залишаться в пам’яті українців як символ мужності, героїзму та любові до рідної землі. До війни вони були звичайними людьми – синами, доньками, братами, сестрами, чоловіками, дружинами, батьками, але в годину тяжких випробувань для країни стали нескореними воїнами, готовими віддати найдорожче – свої життя.
Владислав Телиця, незважаючи на свій юний вік – на момент повномасштабного російського вторгнення хлопцеві виповнилося лише 25 років, був чудовою людиною, хоробрим та відважним воїном. Високий, розумний красень, завжди привітний та усміхнений. Його поважали колеги, обожнювали в родині та друзі. Він був справжнім патріотом, любив свою країну, за неї і поліг у бою з російськими окупантами.
Народився Владислав 4 грудня 1996 року в селі Берестове Бердянського району Запорізької області. Після закінчення Стародубівської загальноосвітньої школи, що на Донеччині, вступив до Маріупольського вищого професійного училища, де здобув спеціальність слюсара-ремонтника і електрозварювальника ручного зварювання.
«Влад змалечку був крученим, непосидючим, життя навколо завжди вирувало. Мав багато друзів, у дружбі був самовідданий. Часто спілкуюся з мамою одного з його найкращих друзів. Після загибелі Владислава вона сказала своєму синові: «Такого друга, як Влад, у тебе вже не буде», - розповідає Тамара Валентинівна, мама захисника.
Владислав ріс допитливим та добрим хлопчиком, завжди міг розраховувати на підтримку найрідніших людей - мами та старшого брата Валерія. Вони підтримували один одного в усьому.
«Ми були, як альпіністи у зв’язці - дружні. У Валєри Влад був єдиним другом», - продовжує розповідь Тамара Валентинівна.
В 2017 році Владислава призивають на строкову військову службу. Під час проходження навчання хлопець успішно складає іспити та вступає до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення вишу в 2021 році отримує звання лейтенанта, фахівця ППО, його направляють у військову частину 3018 Національної гвардії України, що в Гостомелі. Одна із вчительок надзвичайно пишалася успіхами Владислава і навіть називала його «мій генерал».
Повномасштабна війна застала молодого військовослужбовця в Гостомелі: він був одним із тих воїнів, які героїчно захищали Антонівський аеродром. Їхня частина зустрічала гвинтокрили окупантів 24 лютого 2022 року. Разом з артилерією вони не даливорогові посадити їх на аеродромі.
«Я працювала в Києві, а за день до початку війни поїхала додому, в село Захарівка, що в 50-ти кілометрах від Маріуполя. Влад мені зателефонував і сказав: «Мамо, війна, тікай звідти. На що я відповіла: обов’язково поїду, щойно почнеться евакуація», - згадує перший день повномасштабної війни пані Тамара.
Оскільки зв'язок в окупованій Захарівці був нестабільним, жінці постійно доводилося шукати місце, аби зателефонувати синові. Востаннє розмовляла з ним 3 березня. Це була тривала розмова, вони сміялися, жартували, аж раптом ворог почав обстрілювати село з літака. Жінка кинулася додому, і останні слова, які встигла сказати: «Я жива, ховаюся в погріб…» Влад відповів: «Добре». Відтоді зв’язку не було.
Виїхати Тамарі Валентинівні вдалося лише 22 березня. Дорогою до Бердянська жінці зателефонували й повідомили, що Владислав загинув 12 березня.
Молодий воїн загинув під час оборони Києва разом із п’ятьма побратимами. Поблизу села Гута-Межигірська точилися запеклі бої: на цей напрямок ворог кинув величезні резерви живої сили, озброєння та техніки. Окупанти намагалися пробити нашу оборону, але нацгвардійці тримали позиції, щоб не дати ворогу переправитися через річку Ірпінь та обійти Мощун з правого флангу. На 12 березня планувався великий прорив. Росіяни постійно обстрілювали позиції українських воїнів з артилерії, танків, БМП, атакували з неба. Під час одного з обстрілів від розриву некерованих авіаційних ракет загинули шестеронашихбійців.
Хоронили Владислава 24 лютого у Вишневому. На жаль, Тамара Валентинівна не змогла попрощатися з сином, адже перебувала в окупованому Бердянську, чекала на евакуацію.
«Коли хоронили Влада, ЗСУ вБердянську завдали ракетного удару по кораблях ворога в порту. Було знищено великий десантний корабель «Саратов», я бачила як він горить. Подумала тоді: Це «отвєтка» від українських військ за смерть сина», - розповідає пані Тамара.
В студентські роки Влад займався спортом, зокрема, брав участь у марафонах з бігу. Любив театр, а ще – музику. Навіть купив гітару, навчався грати. Тож після звільнення Бучі, де хлопець орендував квартиру, рідні разом із документами та речами забрали й цей музичний інструмент. Валерій залишив його в себе на згадку про брата. А ще забрали картину, яку мама вишила бісером спеціально для сина.
«Влад захоплювався Японією, цікавився аніме, культурою, традиціями цієї країни. У нього навіть був позивний - «Самурай». Я вишила для нього картину, на якій зображено Фудзіяму та гілочку сакури в глечику. Під час нашої останньої зустрічі в Києві, за тиждень до початку війни, віддала її сину. Нині ця картина висить у мене над робочим столом», - говорить Тамара Валентинівна.
В пам’ять про сина жінка продовжує творити. Свої роботи дарує друзям, знайомим. Це - частина її життя. А ще допомагає людям, які звертаються за порадою та підтримкою.
«Я знаю, що сильна, зможу допомогти», - каже Тамара Валентинівна.
Своє життя Владислав пов’язував з Україною, не бачив себе більше ніде. Серед нездійсненних мрій хлопця – започаткування невеличкого бізнесу, а саме відкриття автомийки. А ще мріяв показати мамі Чорногорію… До цієї балканської країни Тамара Валентинівна тепер поїде сама – аби здійснити мрію сина.
«Завжди треба бути оптимістом. Розуміти, що Бог створив нас для гарного життя. І воно обов’язково буде. В Біблії написано, що «він (північний цар -росія)прийде до свого кінця, і ніхто не допоможе йому». Його знищать, рано чи пізно, але знищать», - резюмує мама загиблого Героя.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Владислава Телицю нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).