Тетяна Володимирівна Губар народилася 2 лютого 1963 року в селі Дем`янці Переяслав-Хмельницького районуКиївської області. Батько – Фещенко Володимир Панасович – головний інженер колгоспу ім. Ілліча, мати - Ольга Афанасіївна – вчитель хімії та біології, заступник директора, а потім директор Дем`янецької загально-освітньої школи І-ІІІ ступенів, заслужений учитель України.
Тетяна Володимирівна навчалась у Дем`янецькій школі, яку закінчила 1980 року із золотою медаллю.
З 1980 по 1984 рік вона – студентка філологічного факультету Київського державного педагогічного інституту ім. О. Горького.
Після закінчення інституту Тетяна Володимирівна незмінно вчителює: спочатку у своїй рідній школі, потім – шістнадцять років в школі №11 м.Калінінграда (Росія), далі – рік у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, а з 2000 року – у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, де сьогодні викладає зарубіжну літературу та регіональне краєзнавство, є керівником дитячої літературної студії «Дебют», редактором шкільного літературного журналу «Відголосок семи вітрів».
Свої перші вірші Тетяна Володимирівна написала у п`ять років. З того часу вони суть її життя, голос її душі.
***
Чи сама собі вибрала Долю,
А чи, може, в глибинах віків
Чорним вістрям по білому полю
Поміж тисяч чужих рядків
Хтось вписав мій рядок,
і, нетлінний,
Він чекав, що прийду у цей світ,
Опущуся на мить на коліна,
Підніму свою долю з-під літ,
Пил зітру, зачитаюсь невміло
І затихну, зчудована, вмить,
Бо відчую: давно те боліло,
Що покірно в долонях лежить.
***
С тобой вдвоем
по этой улице
Мы шли вчера…
День так спешил!..
Купало солнце
блики в лужицах,
А ветер
сказку сторожил.
Тепло ладоней…
Душ касание…
Твой
лучезарно-ясный
взгляд…
Весна
не слышала
признания:
Об этом
сердцем
говорят.
***
Як довго йдеш до мене ти
З-поміж тривог і суєти
Чужих людей в чужих краях!
Вже стільки літ чекаю я,
Що ступиш ти на мій поріг
Опісля сходжених доріг
І скажеш: «О любов моя!
Як довго йшов до тебе я...»
Торкнусь долонями чола,
Де пам’ять літ, неначе сніг,
Сріблом на скроні прилягла,
А листям жовтня – біля ніг...
В твоїх очах – така жура!
В ній – наші всі самотні дні
І віку осені пора,
В котрій наснився ти мені.
***
Пам’яті бабусі
Душа завмирає...
Хитає віти
Самотній вітер.
Холодний вітер
Зриває листя.
Кидає долу...
Порожнє обійстя
Кляне свою долю:
Гніздо опустіло –
Змахнули крилами
І вдаль полетіли
Пташата від мами,
А роки стареньку
Звели в домовину...
Нема більше неньки.
До кого прилинуть?
До кого горнутись?
Кому жалітись?
Скриплять і гнуться
Під вітром віти.
Встилає листом
Стежину осінь,
Майстерно, з хистом,
Захмарює просинь.
Впадуть краплини
Дощів осінніх,
Мов сліз перлини,
В долоні сину,
На плечі доньці,
Внучатам в коси...
Душа завмирає,
Благає, просить:
«Не нехтуйте сонцем
В Бабусину Осінь!»
***
Мне кажется,
нынешним вечером
Тебя
обязательно
встречу я.
Снежинок
жемчужная
россыпь
Укроет
озябший
перрон.
Глаза твои
(так опрометчиво!)
Заметят
красивую
женщину –
И снег
превратится
в яблони,
А ветер –
в хрустальный звон.
Белый снег
лепестками
душистыми
Заметет
и завьюжит
нас.
Откровенье
моментом
истины
Промелькнет
в глубине
наших глаз.
Две ладони
сомкнутся
над пропастью .
Две надежды
затеплят
свет.
Жизнь
началом
волнующей повести
Зачеркнет
эпилог
прежних лет.
***
Слова – бумеранг:
повертаються
долею,
Складаються
в пісню,
сплітаються
в плітки,
Дають життя,
відбирають
волю,
Дарують крила,
затінок
влітку,
Зігріють серце
чи зранять
душу...
Сказати
хочу,
кричати
мушу:
Слова – бумеранг!
Хто ми є?
І звідки?..
За словом –
вчинок.
За вчинком –
доля:
Безмежнеє поле,
волошки –
рідко
Чи небо,
в котрім
лиш хмари
видко
І густо-густо
довкола
болю...
Слова –
бумеранг:
все в житті –
від слова.
Кохання,
розлуки,
життя основа –
Слово.
***
Ти дарував мені
волошки
серед літа...
Так палко
цілував
мої уста!..
Обіймами
жагучими
сповита,
Я відчувала,
що уже
не та:
Оновлена,
щаслива
до нестями,
Закохана,
схвильована,
жива, -
Волосся твоє
пестила
руками,
Бо розгубились
раптом
всі слова.
***
Подаруй мені світанок
В ніжнім мареві зорі,
Де росою вмитий ганок,
Диво-мальви у дворі,
Щебет вранішній пташиний,
Мед в горнятку на столі,
На устах твоїх – малина
Й сонця промінь на чолі.
***
Стомився вітер –
приліг спочити
В гілках тополі.
А понад тим:
З-під хмари місяць
пірнає в літо
Тендітним
човником
золотим...
Блукають зорі
в безкрайнім небі,
І птах на сполох
не б’є крилом.
Ти спиш
так солодко...
Біля тебе
Нічним метеликом
над чолом
Моя душа
вся тріпоче
й в’ється,
Сказати хоче:
«Я так люблю!..»
Вві сні
її пригорни
до серця,
Зігрій в долонях –
тебе молю!
***
Березовий лист
заблукав
поміж трав –
Розбризкує
фарби
осінні.
День
сонця
в долоньки каштанів
набрав
І вихлюпнув
в небо синє.
Осика тріпоче.
Примхливо бринить
Під вітром
сердечко клена...
Кохання моє!
Будь зі мною
в цю мить!
Прилинь!
Пригорнись до мене!..
***
Поглянь-но, любий:
ця красуня-осінь –
Ясна,
чарівна,
сповнена теплом! –
сповнена теплом! –
Рядки
кохання нашого
у просинь
Вписала
в золото опущеним
пером.
***
Еще февраль не отказался быть
И не ушел… Придирчиво и строго
Дано ли нам о сущности судить,
Торя по жизни узкую дорогу?..
***
Хочу бути
з тобою
поруч
Все життя –
до останньої
днини:
Кожен подих
і кожен порух
Щоб з тобою
лишався
єдиним.
Кожен погляд
в кохані
очі,
Кожну мить,
кожну думку
і слово
Я тобі
дарувати
хочу
Нині,
завтра
потому –
знову.
***
На пюпитрах гаснут свечи.
Пенье скрипок все печальнее.
Гуще сумерки. Мы вечером
Гайдна слушаем – «Прощальную»…
Ты обнял меня так бережно,
Как из дымки изваяние…
И душа – внезапно нежная! –
Поддалась смычков влиянию:
Вдруг растаяла, раскрылась,
Понеслась к твоей навстречу
На огромных белых крыльях…
Будь благословен тот вечер,
Слезы, хлынувшие сразу
В мир, который Гайдна слушал,
Непреклонный Эстергази*,
Гайдн, согревший наши души.
* Эстергази – владелец оркестра, в котором работал Гайдн.
***
За вікном
лютує
хуртовина,
Сипле сніг
і холодом
січе...
Я одна...
Душа до тебе
лине –
Подумки
схиляюсь
на плече,
І уста
торкаються
волосся.
Погляд лагідний,
цілунку
благодать...
Доле, Доле!
Чому ж
не вдалося
Нам удвох
на рушничок той
стать?
Я тебе
чекала б
вечорами,
Лиш тобі
співала би
пісень,
Пестила б тебе,
ніжніш від мами, -
І безхмарним
був би кожен день!
У любові
виростали б
діти:
Донька
знала б
батьківське тепло
І пораду син...
Де правду діти :
Щастям цим
життя
нас обійшло...
Я – одна...
В тім –
не твоя провина.
Подумки
схиляюсь
на плече...
За вікном –
лютує
хуртовина:
Сипле сніг
і холодом січе.
***
Безликих слів
немає в мові.
Байдужих
не буває
слів.
Бридкі.
Вагомі.
Пречудові...
В них –
злість,
любов,
зневага,
гнів,
Образа,
біль,
печаль
чи втома,
Тепло
чи холод,
жар
чи лід...
І кожне з них –
завжди
вагоме,
І кожне
свій
лишає слід
В душі
чи в долі.
І не варто
Бездумно
розкидати їх:
Слова –
буття земного
варта,
Людського щастя
оберіг.
| < Попередня | Наступна > |
|---|