Хоча безпосередні воєнні дії обійшли місто стороною, проте страх, смерть та фашистські загарбники не на один рік оселилися навколо станції «Жуляни». Але маленьке поселення продовжувало розвиватися та захищати під’їзди до столиці.

Зважаючи на те, що у роки війни територія сучасного Вишневого була малозаселена та відносилася до Крюківщини, між нею та залізничною станцією час від часу з’являлися нові хутори. «У мого прадіда колись було десять десятин землі. Він роздав її своїм п’ятьом синам. Таким чином з одного великого двору стало декілька», – розповідає старожил Олександр Лабунський.

Сімейні маєтки родини починалися від водонапірної вежі по вул. Ватутіна. У 1939 році вийшов указ Йосипа Сталіна про ліквідацію всіх хуторів. Тому з початком колективізації Лабунські здали землю. Замість неї вони отримали ділянки на вул. Садовій, Шевченка та Ватутіна. Це була так звана «друга хвиля» заселення Вишневого, перша, як відомо, стосувалась працівників Південно-Західної залізниці.

Бабуся Олександра Лабунського розповідала, що у кінці вул. Ватутіна вона мала будинок. А у 1933-34 роках, коли почали будувати «Лінію Сталіна» один із ДОТів розмістили безпосередньо у їхньому садочку. Відгороджену територію назвали «засекреченим військовим об’єктом» та нікого туди не підпускали. Це була капітальна споруда з товщиною стін близько одного метра. У ньому постійно знаходилися охорона. Також були кулемети «Максим», водне охолодження та інша ручна бойова техніка. У 1933-35 роках існувала навіть спеціальна організація – Воєнвед, яка виготовляла обладнання для ДОТів. Дану споруду планували використовувати для оборони. У 1941 році його підірвали зсередини. Шкода, але про цей ДОТ в історичних документах немає жодної згадки. Коли почали взводити будинок по вул. Ватутіна, 20, його залишки знищили назавжди.

 Як згадує Олександр Лабунський, під час Великої Вітчизняної війни у Вишневому не було лінії фронту. Німці знаходилися у Гатному, а Радянська армія – у Софіївській Борщагівці. Тому основні військово-повітряні бої розгорталися над Крюківщиною.

Пожежа на станції.Дід Олександра Лабунського Тимофан Котирло два місяці був старостою Крюківщини. У час Першої світової війни він потрапив у полоні в Австро-Угорську імперію, тому володів німецької мовою. Коли німці захопили село, його назначили старостою. Під час святкування Нового року в ніч з 31 грудня 1941 на 1 січня 1942 сталася пожежа у приміщенні залізничного вокзалу «Жуляни». Будівля згоріла вщент. У даному інциденті німці звинуватили партизанські загони та негайно арештували 10 випадкових заручників. Розуміючи, що відбуватимуться жорстокі репресії, Тимофан Котирло відправився до гебіткомісару на Пост-Волинський та сказав, що ніяких партизанів у селі не бачили. Зрештою, було проведено перевірку. Пізніше, як згадує Всеволод Мигай, на місці приміщення залізничного вокзалу виникла величезна яма, в якій часто гралися діти.

За словами Олександра Лабунського, у 1943 році селом прямував величезний гужовий обоз, який складався з 200-300 возів. Коли стомлені мандрівники зайшли до Крюківщини, аби напоїти коней, почалося бомбардування. Всі люди загинули. Їх поховали у братській могилі, яку викопали у 1941 році. Також Олександру Павловичу мама розповідала, що у 1941 році, саме тоді, коли були масові розстріли людей, вона працювала у госпіталі та допомагала зносити поранених. А загиблих у натільній білизні складали рядами до ями, накривали тканиною і так поки не закінчилися тіла. У 1943 році дану могилу розкопали та знову продовжили поховання.

Магазини, освіта та дозвілля. На початку вул. Карла Маркса, з правого боку, стоїть старенький будиночок, розділений на дві частини. У ті часи, ліворуч, тут була крамниця, яку місцеві називали за ім’ям продавця – «У Людмили». «На скільки я пам’ятаю, це був перший магазин», – розповідає Олександр Лабунський. 

Одразу після війни, між сучасним приміщенням міліції та залізницею, був розташований так званий «Містобуд». На коліях стояли вагони, у яких жили люди, які займалися ремонтом мостів. Починаючи з 1961-62 рр. на сучасних вул. Ватутіна, Першотравневій, Піонерській та Орджонікідзе збудували залізничний масив, який існує і зараз. Пізніше працівники залізниці заснували другий магазин. Місцеві називали його «ОРСовський» (від. рос. «отдел рабочего снабжения»). У ньому можна було придбати все необхідне. Також там був перший кінотеатр та клуб. Згодом у кінці вул. Карла Маркса з’явився літній кінотеатр. Наразі у місті зберігся лише один кінозал по вул. Святошинській, збудований значно пізніше.

У 1955 році був оголошений перший набір у школу, яка знаходилася у приміщенні залізничних бараків. До того часу діти ходили у Крюківщину або їздили до Києва. Перша поліклініка також була там. «Певний час вул. Першотравнева була центром Вишневого», – розповідає Олександр Павлович.

Ще до війни до Вишневого з Боярки перенесли машинно-тракторну станцію (МТС), поряд розмістили київське підприємство «Сільенерго». Таким чином для місцевих були створені перші робочі місяця.

Олександр Лабунський згадує, що колись у Вишневому було два переїзди. Один – у кінці вул. Ломоносова, інший – на місці сучасного. Перший функціонував завдяки тому, що Крюківщинський колгосп мав 200 га землі, де згодом побудували Київський машинобудівний завод.