Довгі роки звичайні працівники заводу живуть у гуртожитку, жадані метри кімнат якого діставалися чи не в прямому сенсі потом та кров’ю. Здавалося б, щастя є – кімнату таки виділили, умови в цілому пристойні. Але не все так просто: то воду вимикають, то прибиральниця забула про свої обов’язки, то на ремонт ані грошей, ані бажання у керівництва. Та найстрашніше – мешканців постійно переслідує страх втратити нехай маленьке та неідеальне, але все ж своє, житло.

«Ми хочемо, по-перше, аби наші кімнати були нашими, а не власністю заводу, який може у будь-який момент заявити, що ми тут живемо не по праву. А по-друге, хочеться якихось покращень в самому приміщенні. Каналізація, водопостачання, електроенергія – хотілося б знати, кому телефонувати в разі чого, бо зараз, коли є якісь проблеми, нас просто відправляють з одного кабінету в інший. Були моменти у цьому році, коли ми оплачували рахунки за світло, воду, а нам прийшло попередження, що водопостачання буде припинене, бо немає надходжень на рахунок. Ми платимо за послуги, які нам надаються, але хтозна, куди ці кошти діваються. Віддаємо за комунальні послуги 500-600 гривень щомісяця, але куди вони йдуть, — нам не повідомляють», — розповів мешканець гуртожитку Іван. Його батькам кімнату багато років тому виділили від заводу залізобетонних виробів, де вони й проживають вже майже чверть століття.

Підтримує свого сусіда й Світлана, координатор ініціативної групи мешканців гуртожитку: «Я проживаю в гуртожитку вже приблизно 12 років. Отримали кімнату від АТ «Жуляни». Хоча наразі ми там не працюємо, та досі живемо в гуртожитку. Спираючись на законодавство України, ми маємо за мету приватизувати свої кімнати, так як це наше конституційне право. В такому випадку у кожного з нас буде свій власний рахунок, за яким ми будемо сплачувати комунальні послуги, тож таким чином будемо впевнені, що гроші йдуть куди треба. В червні ми провели збори мешканців гуртожитку, з відповідними протоколами, де обговорювали спробу передати гуртожиток на баланс міста і в подальшому приватизувати кімнати. За допомогою юриста ми склали лист до міської ради, і досить швидко отримали відповідь, у якій керівництво виявило свою готовність прийняти наш гуртожиток, потрібно лише отримати дозвіл від ПАТ «Жуляни», що вони хочуть і можуть нас передати».

У цьому гуртожитку проживає досить багато сімей з дітьми, і батьки в першу чергу переймаються за майбутнє для них. Лілія, котра мешкає в гуртожитку разом зі своєю сім’єю майже 11 років, поділилася з нами своїми страхами: «Хотілося б, аби нарешті це було приватне помешкання, бо дуже боїмося, що одного чудового дня нам скажуть просто — збирайте валізи, це вже не ваше. Залишитися без власної домівки, йти на квартиру, — досить важко у наш час. Вже не йде мова навіть про себе — дитині 16 років, може колись йому ця кімната дістанеться, а ми вже щось для себе вигадаємо, бо купити помешкання в нас немає можливості».

Що ж, одне можна сказати точно: люди, котрі вірою та правдою роками працювали на заводі, й половину життя поклали на те, аби отримати ці квадратні метри, заслуговують на повагу та на реалізацію своїх прав на житло. Кожна людина, ким би вона не була — сторожем, вчителем, звичайним працівником, — заслуговує на покращення свого життя. Тим паче, що чинний Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» саме це і передбачає тим людям, які довгими роками живуть у гуртожитках. Але для цього він має змінити форму власності з приватної чи відомчої на комунальну. В місті Вишневе чи не взірцево влада налагодила виконання цього Закону і в гуртожитках КП «Готельно-гуртожитковий комплекс» майже 70% кімнат приватизовано. Механізм в місті працює, як годинник. А мешканці відомчих гуртожитків також хочуть бути захищені законом. Отже, слово за керівниками АТ « Жуляни».

Вікторія ТРЕТЯКОВА