Фотографії медичних працівників, вчителів, робітників комунальних підприємств прикрашають вишнівську дошку пошани. І кожний з них –ціла історія, ціле життя! Історія Лідії Репіч розпочалася у 1974 році…   

Саме тоді вона приходить працювати медсестрою у дитячий садочок «Росинка» і ось вже сорок два роки є незмінним та безцінним робітником. Проте так було не завжди.

 Одразу по закінченню медичного училища, вона занурюється у сферу психоневрології. Але пропрацювавши там лише рік, йде у декретну відпустку. Потім були трудові будні у київському дитячому садку та знов народження дитини. А у 1973 році вона з родиною переїздить у Вишневе, де й знайомиться зі світом «Росинки».

 Лідія Репіч закохується у цю роботу та не уявляє без неї свого життя. Щодня у турботах, у постійних справах, але жінка не скаржиться та із усмішкою розповідає, як проходить її трудовий день: «Потрібно кожну групу подивитися, співробітників побачити, чи всі на місці. Потім подивитися харчоблок чи все там правильно робиться, чи правильно готується їжа, чи все розставлено по своїм місцям». Це та багато іншого  входить у обов’язки старшої медичної сестри, а найголовніше - турбота про здоров’я малят.   

Проте напруження трудового дня зникає як тільки Лідія Василівна бачить посмішки на обличчях дітей. «Їх позитив не може не радувати. Коли бачиш як дитина біжить тобі на зустріч, коли вона про щось із захватом тобі розповідає за спиною виростають крила», – ділиться медсестра.  

Але діти для неї не єдине джерело щастя. Колись вона мріяла бути артисткою,  грати на гітарі та збирати повні зали шанувальників. Проте не судилося… «У вісім років лишилася сиротою, з трьохрічною сестричкою на руках. Які вже там співи», – згадує жінка. Тож кар’єра співачки лишилася тільки мрією, яка переросла у хобі (Лідія Василівна співала у вишнівському хорі, дарувала пісні й близьким).

Зараз в її мріях лише одне: побачити, як виростуть онуки, насолодитися спілкуванням із ними та ще попрацювати  в улюбленому дитячому садочку!