Ці мужні юнаки провели рік під ворожими обстрілами, захищаючи рідну землю від агресора. Цілий рік вони спали в окопах, ховалися від іноземних снарядів у бліндажах та знищували техніку загарбників. І ось, нарешті, вишнівчани Володимир Саляхов та Ярослав Заречнєв повернулися до рідного міста.

Декілька днів тому хлопці приїхали до Вишневого і їх одразу запросили до міської ради. На підході до адміністрації героїв зустрів перший заступник міського голови Дмитро Василець. Після радісних обіймів та привітань чоловіки вирушили до міського голови Іллі Дікова, який підготував військовим приємні сюрпризи. «Дякуємо вам, що відстоювали честь нашої держави. Головне, що ви живі, а решту ми зробимо загальними зусиллями», - привітав юнаків Ілля Валерійович.

Хлопці були мобілізовані на початку березня 2014 року. Як зізнаються юнаки, вийшло все дуже несподівано: вони прийшли на загальні збори 11 березня, а там їм повідомили, що відправляють в зону проведення Антитерористичної операції. За рік хлопці поверталися у Вишневе лише декілька разів. Вишнівські військові служили в 72 бригаді, але виконували різні завдання. Обидва отримали поранення: у перші місяці служби Володимир отримав осколкове поранення під Зеленопіллям; у Ярослава вже більше трьох контузій та поранення від артобстрілів.

Весь цей час Дмитро Василець був на зв’язку з військовими, він перший дізнавався, що їм необхідно і негайно відправляв це на передову. «Я вважаю, що лічені воїни у світі пройшли те пекло, яке довелося пережити нашим хлопцям. Це гібридна війна – по ту сторону барикад зосередилися як наші брати-слов’яни, так і абхазці та чеченці», - зауважив Дмитро Олександрович. Навіть важко уявити як сутужно було там, на лінії фронту. Чого варта зброя, якою користуються бойовики! Якщо у попередніх збройних конфліктах на всіх континентах використовувалося переважно стрілецьке озброєння, на українців сиплються снаряди від «Градів» (навіть всупереч Мінським домовленостям), «Ураганів», «Смерчів», «Торнадо» та інших систем залпового ракетного вогню.

Не зважаючи на посмішки та гарний настрій, зрозуміло, що юнаки отримали серйозні психологічні травми, їм ще довго треба буде повертатися до мирного життя. Представники влади пообіцяли зробити все можливе, аби хлопці скоріше адаптувалися, а жахіття війни змінили позитивні спогади. Щоправда, певні труднощі створює відлуння бюрократичної системи. Військові досі не отримали статус учасника бойових дій та обіцяні соціальні виплати.

Ярослав Заречнєв проходив армійську службу на флоті, за що на фронті отримав позивний «Морячок». Хлопець зазначає, що українські військові потерпають від ворожих обстрілів, щоправда зараз трохи менше: «До перемир’я кожен божий день, навіть бувало по декілька разів на день нас накривали залпами. Вони під’їжджали, відстрілювалися і їхали назад. Після перемир’я стало трохи легше – артобстріли вже не велися, просто під’їжджали диверсійні групи, намагалися прорвати нашу оборону».

Ярослав один з військових, який захищав Донецький аеропорт, а потім перебував в оточенні бойовиків. Хлопець пригадує, що їхню бригаду відправили на підтримку існуючих батальйонів та на заміну тих військових, які вже боронили летовище: «26 травня його розстріляли за допомогою авіації, дуже сильно постраждав новий термінал. А вже 30 травня нас відправили туди на підтримку Нацгвардії, третього полку спецпризначенців і на ротацію з 25-ю аеромобільною бригадою. Вони аеропорт взяли, «штурмонули», а ми вже проводили зачистку околиць». Військовим довелося надовго затриматися на летовищі, аж до другого серпня. Бойовики взяли їх у подвійне оточення, таким чином українці могли лише відстрілюватися та протидіяти штурму. «51 бригада разом з 93 проривали коридор, аби ми могли вийти. Тривало це довго, ми не знали чого очікувати. Нас постійно обстрілювали мінометами та артилерією. На боці сепаратистів були «Нони», «Гвоздики». Було мало приємного, тим паче коли усвідомлюєш, що відступати нікуди», - розповів Ярослав. Хлопців навіть прозвали «Бастіонською фортецею», адже жодний ворожий підрозділ не зміг потрапити на територію летовища.

Володимир Саляхов, якого мобілізували разом з Ярославом добре пам’ятає своє перше завдання, саме тоді він отримав осколок від снаряда у голову. «Я служив у реактивному дивізіоні, на Градах. Ми почали свою роботу з Амвросіївки, адже до цього не використовували важку артилерію», - розповів Володимир.

Після лікування у госпіталі та реабілітації, хлопець потрапив у розвідувальну роту. Він зазначає, що роботи було багато, але більшість з цього - державна таємниця. Коли Ярослав боронив Донецький аеропорт, Володимир штурмував луганську жіночу в’язницю. «Штурмували довго, адже це не лікарня – стіни там по метру. Тим паче знаходиться вона біля пропускного пункту і сепаратисти там добре засіли. Потім підібралися ближче до дороги, не давали колонам російської техніки прорватися на нашу територію. А потім нас уже з Росії накрили», - зауважив військовий.

Після одужання юнак брав участь у пошуку диверсійних груп та ворожої техніки. Траплялося навіть, що колона військових відвертала на себе увагу бойовиків, аби сепаратисти викрили місце знаходження своєї артилерії.

На фронті у Володимира був позивний «Крокодил», адже на БТРі юнака були намальовані крокодилячі зуби. Хлопець зауважує, що дитячі вироби, листи і обереги зігрівають душу на передовій, мовляв, розумієш за що воюєш і, що позаду рідна земля, твоя Україна: «Коли наші побратими їздили у відпустки, вони поверталися з багажем малюнків, які одразу роздавали усім своїм. У нас навіть кухня була увішана ними».

Можливо юнаки народилися у вишиванках. Ярослав розповідає, що до нього у бліндаж залетів не розірваний снаряд і перекрив вихід. На долю Володимира теж випало чимало труднощів. Але найголовніше, що тепер вони вдома, поруч зі своєю родиною.