Ситуація поблизу Маріуполя та у самому місті залишається досить напруженою – про це свідчать не лише останні новини, а й воїни, які приїжджають звідти. Керівник ЖЕД №4 вишнівчанин Андрій Дмитришен в жовтні добровольцем вирушив на фронт і до цього часу служив поблизу Маріуполяводієм мінометного взводу. Повернувшись із зони АТО відпочити на декілька днів, розповідає: як там, на передовій.

«Кожна хвилина проведена там оповита страхом. Ні, не за себе, просто вдома дружина, донька і думка, що вони можуть так і не дочекатися мого повернення звідти стискує серце невимовним болем», – розповідає Андрій Дмитришен. Також він зазначає, що потрібно постійно бути у повній бойовій готовності, а це неабияке напруження.

На питання чому пішов добровольцем на фронт, відповідає, що не міг інакше, адже з дитинства батьки прищеплювали любов до Батьківщини. «Чекати поки призвуть до лав української армії не для мене. А батьки, дружина – всі вони і досі думають, що був мобілізований, про те, що вирушив добровольцем навіть і не здогадуються», – говорить військовослужбовець.

Повним обмундируванням: каскою, бронежилетом, зброєю, військового забезпечила влада Вишневого та Збройні Сили України. Попри надане військове забезпечення Андрій Дмитришен говорить, що без волонтерської допомоги їм було б вкрай важко: «Це велика підтримка для армії, адже харчами, одягом та взагалі усім необхідним для життя волонтери нас забезпечують. Небайдужі люди рятують ситуацію».    

Вони не тільки матеріально допомагають, але й морально підтримують військовослужбовців. Стіни казарми, де після військових операцій відпочиває Андрій та інші солдати, прикрашають малюнки дітей, різні обереги від тих, хто серцем з бійцями. «Все це вагома підтримка для нас, поглянеш на дитячі витвори і легше на душі стає», – ділиться солдат.

Не зважаючи на вагому підтримку з боку українського населення, відчутна нестача бійців на фронті: «Відсутність кадрових офіцерів, тих хто раніше проходив службу дається взнаки. Можливо, якщо б їх була достатня кількість, менше було б втрат». Військовий вважає, що одна з причин, яка зупиняє чоловіків піти на фронт, це наявність родини та хвилювання за їх подальшу долю вразі загибелі годувальника чи його важкого поранення.

Щодо відношення місцевого населення до національної армії, Андрій Дмитришен, розповідає – воно досить спокійне і навіть відчувається підтримка. Також військовослужбовець висловився і щодо тих, хто негативно налаштований проти України: «Відкрито вони цього не показують. Доброволець ти чи просто мобілізований – всі ми стали на військовий шлях. Не потрібно нас розділяти за цим принципом, ми єдині».   

Декілька днів в колі родини, друзів та колег – це так мало для солдата, але військовий обов’язок понад усе, тож незабаром Андрій Дмитришен знову вирушить в зону АТО. Повертайтеся живим!