Життєпис родини Мигай

Минулого разу ми писали про початок створення Вишневого та довоєнний час. Цього разу ми розповімо про сім’ю першого контролера руху поїздів Миколи Мигая та його онука Всеволода Мигая.

Всеволод Миколайович від самого народження живе у Вишневому та є старожилом міста. Чоловік охоче ділиться своїми спогадами та цікавими фактами життя. Всеволод Мигай народився у 1930 році. Дідуся вже не застав, але ретельно береже старий фотоальбом та пам'ять про свою сім’ю. Коли почалася війна, він був ще маленьким хлопчиком, але встиг побачити німців та почути звуки пролітаючих снарядів.

Родина

Микола Іванович Мигай (дідусь Всеволода) народився у 1856 році (за чотири роки до відміни кріпосного права). У 1898 році одружився на доньці царського генерала митної служби – Юлії. Спочатку був контролером руху Поліських потягів. Згодом чоловіка перевели до Києва. Він займався перевіркою не квитків, а саме руху потягів. «У той час поїзди ходили дуже точно. По них можна було звіряти годинник. Проте, не у кожній оселі вони були. Тому коли до станції прибував потяг, люди знали котра година», – розповідає Всеволод Мигай. Вагон перевіряючого прикріплювався до необхідного потягу. Таким чином він міг контролювати час прибуття. А щоб Миколі Івановичу було не сумно їздити околицями Києва, він брав з собою дружину. Помер чоловік у 1919 році від інсульту.

Юлія Павлівна Мигай (бабуся Всеволода та дружина Миколи Мигая) –народилася у 1876 році у Вільно. Її батько був царським генералом митної служби. Юлія Павлівна закінчила Інститут шляхетних панянок. Була дуже освіченою жінкою. Окрім російської та української, володіла трьома іноземними мовами: французькою, німецькою та польською. Як розповідав Всеволод Мигай, колись недалеко від їхньої садиби жив поляк. Юлія Павлівна не втрачала жодної нагоди поспілкуватися з ним його рідною мовою, аби мати хоч якусь практику.

До революції вона була люблячою дружиною та мамою. Коли почався буремний час, жінка переїхала до своєї сестри в Одесу, де працювала у дитячому садочку за харчі. Померла Юлія Мигай у 1958 році у Вишневому. «До бабусі прийшла сусідка, вони розмовляли. Потім вона сказала, що їй зле та попросила привести лікаря, який тоді найближчий був у Крюківщині. Поки він прийшов, бабуся прийняла ванну, переодяглася, лягла і померла», – розповідає Всеволод Мигай.

Наталія Мигай (мама Всеволода та донька Миколи Мигай) народилася у 1906 році. До війни працювала на Київському паровозо-вагонно-ремонтному заводі (нині – Київський вагоноремонтний завод). У 1939 році перевелася до Київського електротехнічного заводу «Транс-сигнал». Підчас війни працівників евакуювали до Ташкенту (Узбекистан), але родина Мигаїв залишилася. Проте, підприємство дуже швидко поновило роботу – ще до закінчення бойових дій. «На завод мама ходила пішки як взимку, так і влітку. Виходила годин у шість-півшостого ранку, аби на восьму годину встигнути на роботу», – згадує Всеволод Мигай. Померла жінка у 1991 році від інсульту.

У Наталії Мигай був рідний брат – Володимир, який народився у 1899 році. Під час навчання у одного з викладачів була відкрита форма туберкульозу, яким він інфікував молодого хлопця.  Володимир помер у 1920 році.

Військовий час

Ця жахлива подія нікого не обійшло стороною. Різниця трагедії була лише у місці проживання та забезпеченні харчами. «Якщо ми мали город та запаси у погребі, то кияни були у безнадійному стані: не було нічого, окрім базарів. Але для того, аби щось на них придбати потрібні були кошти, яких майже не було», – згадує Всеволод Мигйа.

Аби купити хоч якусь їжу, люди продавали все, що мали. Але на базарах кількість продуктів була обмежена. Тому всі ходили до Трилісів, Фастівського району, вздовж залізниці – обмінювати речі та купувати харчі. Мама Всеволода Мигая, Наталія, також вирушала у такі подорожі. Від Вишневого до Трилісів йти приблизно 120 км. Маленький Всеволод часто підробляв на таких шляхах: він брав відро з водою та продавав охочим воду за символічну плату. «Люди йшли довго, всім хотілося пити, особливо літом. Тому бажаючих втамувати спрагу було вдосталь», – розповідає Всеволод Миколайович. Також у той час він торгував сигаретами поштучно.

Коли втомлені люди поверталися назад з невеличкими пакетиками їжі, їх часто перестрічали місцеві поліцаї та все відбирали. Хоча останні мали всього вдосталь: крупи, хліба, м’яса. Люди завжди попереджували один одного про небезпеку та радили обхідні шляхи. Якось Наталія Мигай розповідала своєму сину, що коли вона з іншими мешканцями щойно вийшла з Трилісів, їм сказали, що далі стоїть блокпост поліцаїв. Заради збереження виміняних продуктів мандрівники зійшли з дороги у болота, потрапили до якогось цвинтаря та провели ніч у склепі, а вранці знову вирушили у дорогу.

Дуже часто Всеволод Мигай ходив пішки до Києва: вздовж залізниці, потім повертав до аеропорту «Жуляни» і далі на Єврейський базар (Галицький ринок), який знаходився на сучасній площі Перемоги. Раніше там не було ані Цирку, ані універмагу «Україна». Замість останнього були невеличкі двоповерхові будинки. Євбаз займав всю площу Перемоги та територію. Цирку. Там можна було купити все, що завгодно.

Маленький Всеволод був свідком повітряних боїв над Вишневим. Також бачив перестрілку німців з радянською армією. Ще до того як вороги захопили Київ, на станцію прибув бронепоїзд. Основна частина фашистської армії знаходилася у Гатному. На той час між поселенням Вишневе та селом було поле. «Потяг зупинився приблизно там, де була стара пошта і з нього почали стріляти у сторону Гатного. Стрілянина тривала близько трьох хвилин. Відстрілявши, миттєво поїхав назад. Німці не забарилися з відповіддю: ледве поїзд виїхав за переїзд як на місце, з якого він стріляв почали падати снаряди», –  розповідає Всеволод Мигай.

У часи війни поруч з хлопчиком були лише мама та бабуся. Влітку вони ходили на поле збирати колоски та обробляли власну прибудинкову ділянку. Сім’я Мигаїв мала 30 соток городу. До війни не було необхідності обробляти всю землю, тому місцями було лише каміння.

Хоча Вишневе не дуже цікавило німців, але інколи снаряди потрапляли до поселення. Всеволод Мигай згадує, що за часів війни приміщення вокзалу підірвали вибухівкою. Тому замість красивого дерев’яного будиночка була величезна яма, у якій дітлахи взимку каталися на санчатах та лижах. Сучасний вигляд споруда отримала вже після війни. Позаяк німці переробили колії для своїх поїздів, довгий час радянські потяги не їздили. «Я досі пам’ятаю те радісне почуття, коли перший раз почув сигнал «нашого» паровозу, а не фашистського», – розповідає Всеволод Мигай. Спочатку були товарні потяги, які називали «телятники». Так як їх було мало, а людей до Києва їздило багато, вони були переповнені. Всеволод Миколайович полюбляв їздити на даху – місця більше та веселіше.

Сучасність

Всеволод Мигай разом зі своєю дружиною Маргаритою Андріївною живе на своїй рідній землі. Обоє вже давно на пенсії. Але на вільний час не скаржаться. Сім’я охоче приймає гостей та спілкується з ними. Оскільки діти та онуки вже повиростали, наразі подружжя виховує трьох котів та собаку.

У будинку Мигаїв зберігся рояль фірми «Becker», який Микола Мигай подарував дружині на весілля у 1898 році. Такі ж самі роялі майстер Якоб Беккер презентував Перту Чайковському та Федору Шаляпіну. Час від часу Всеволод Мигай грає на ньому неперевершені мелодії, а дружина залюбки підспівує.