Тетяна Губар

Тетяна ГубарТетяна Володимирівна Губар народилася 2 лютого 1963 року в селі Дем`янці Переяслав-Хмельницького районуКиївської області. БатькоФещенко Володимир Панасович –  головний інженер колгоспу ім. Ілліча, мати - Ольга Афанасіївнавчитель хімії та біології, заступник директора, а потім директор Дем`янецької загально-освітньої школи І-ІІІ ступенів, заслужений учитель України.
Тетяна Володимирівна навчалась у Дем`янецькій школі, яку закінчила 1980 року із золотою медаллю.
З 1980 по 1984 рік вонастудентка філологічного факультету Київського державного педагогічного інституту ім. О. Горького.
Після закінчення інституту Тетяна Володимирівна незмінно вчителює: спочатку у своїй рідній школі, потімшістнадцять років в школі №11 м.Калінінграда (Росія), далі – рік у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, а з 2000 року – у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, де сьогодні викладає зарубіжну літературу та регіональне краєзнавство, є керівником дитячої літературної студії «Дебют», редактором шкільного літературного журналу «Відголосок семи вітрів».
Свої перші вірші Тетяна Володимирівна написала у п`ять років. З того часу вони суть її життя, голос її душі.
 
 
 
***
Чи сама собі вибрала Долю,
А чи, може, в глибинах віків
Чорним вістрям по білому полю
Поміж тисяч чужих рядків
Хтось вписав мій рядок,
                              і, нетлінний,
Він чекав, що прийду у цей світ,
Опущуся на мить на коліна,
Підніму свою долю з-під літ,
Пил зітру, зачитаюсь невміло
І затихну, зчудована, вмить,
Бо відчую: давно те боліло,
Що покірно в долонях лежить.
 
***
С тобой вдвоем
                по этой улице
Мы шли вчера…
День так спешил!..
Купало солнце
                блики в лужицах,
А ветер
            сказку сторожил.
Тепло ладоней…
           Душ касание…
Твой
         лучезарно-ясный
                               взгляд…
Весна
        не слышала
                     признания:
Об этом
        сердцем
                   говорят.
 
***
Як довго йдеш до мене ти
З-поміж тривог і суєти
Чужих людей в чужих краях!
Вже стільки літ чекаю я,
Що ступиш ти на мій поріг
Опісля сходжених доріг
І скажеш: «О любов моя!
Як довго йшов до тебе я...»
 
Торкнусь долонями чола,
Де пам’ять літ, неначе сніг,
Сріблом на скроні прилягла,
А листям жовтня – біля ніг...
В твоїх очах – така жура!
В ній – наші всі самотні дні
І віку осені пора,
В котрій наснився ти мені.
 
***
                                 Памяті бабусі
 
Душа завмирає...
Хитає віти
Самотній вітер.
Холодний вітер
Зриває листя.
Кидає долу...
Порожнє обійстя
Кляне свою долю:
Гніздо опустіло –
Змахнули крилами
І вдаль полетіли
Пташата від мами,
А роки стареньку
Звели в домовину...
Нема більше неньки.
До кого прилинуть?
До кого горнутись?
Кому жалітись?
Скриплять і гнуться
Під вітром віти.
Встилає листом
Стежину осінь,
Майстерно, з хистом,
Захмарює просинь.
Впадуть краплини
Дощів осінніх,
Мов сліз перлини,
В долоні сину,
На плечі доньці,
Внучатам в коси...
Душа завмирає,
Благає, просить:
«Не нехтуйте сонцем
В Бабусину Осінь!»
 
***
Мне кажется,
               нынешним вечером
Тебя
          обязательно
                        встречу я.
Снежинок
            жемчужная
                           россыпь
Укроет
             озябший
                          перрон.
Глаза твои
             (так опрометчиво!)
Заметят
            красивую
                          женщину –
И снег
           превратится
                            в яблони,
А ветер –
            в хрустальный звон.
Белый снег
             лепестками
                              душистыми
Заметет
           и завьюжит
                                   нас.
Откровенье
             моментом
                            истины
Промелькнет
               в глубине
                          наших глаз.
Две ладони
               сомкнутся
                            над пропастью .
Две надежды
                затеплят
                            свет.
Жизнь
         началом
                  волнующей повести
Зачеркнет
         эпилог
                прежних лет.
 
***
Слова – бумеранг:
                    повертаються
                                    долею,
Складаються
                 в пісню,
                        сплітаються
                                    в плітки,
Дають життя,
              відбирають
                                волю,
Дарують крила,
              затінок
                         влітку,
Зігріють серце
              чи зранять
                          душу...
Сказати
              хочу,
                  кричати
                             мушу:
Слова – бумеранг!
             Хто ми є?
                       І звідки?..
За словом –
              вчинок.
                   За вчинком –
                               доля:
Безмежнеє поле,
               волошки –
                           рідко
Чи небо,
              в котрім
                        лиш хмари
                               видко
І густо-густо
              довкола
                       болю...
Слова –
            бумеранг:
                     все в житті –
                               від слова.
Кохання,
           розлуки,
                     життя основа –
              Слово.
 
***
Ти дарував мені
                   волошки
                              серед літа...
Так палко
              цілував
                       мої уста!..
Обіймами
             жагучими
                         сповита,
Я відчувала,
               що уже
                         не та:
Оновлена,
             щаслива
                       до нестями,
Закохана,
             схвильована,
                            жива, -
Волосся твоє
              пестила
                       руками,
Бо розгубились
              раптом
                     всі слова.
 
***
Подаруй мені світанок
В ніжнім мареві зорі,
Де росою вмитий ганок,
Диво-мальви у дворі,
Щебет вранішній пташиний,
Мед в горнятку на столі,
На устах твоїх – малина
Й сонця промінь на чолі.
 
***
Стомився вітер –
                приліг спочити
В гілках тополі.
                А понад тим:
З-під хмари місяць
                пірнає в літо
Тендітним
        човником
                   золотим...
Блукають зорі
         в безкрайнім небі,
І птах на сполох
         не б’є крилом.
Ти спиш
         так солодко...
                  Біля тебе
Нічним метеликом
               над чолом
Моя душа
          вся тріпоче
                   й в’ється,
Сказати хоче:
          «Я так люблю!..»
Вві сні
         її пригорни
                    до серця,
Зігрій в долонях –
          тебе молю!
 
***
Березовий лист
           заблукав
                    поміж трав –
Розбризкує
           фарби
                    осінні.
День
      сонця
         в долоньки каштанів
                        набрав
І вихлюпнув
         в небо синє.
Осика тріпоче.
          Примхливо бринить
Під вітром
           сердечко клена...
Кохання моє!
          Будь зі мною
                     в цю мить!
Прилинь!
          Пригорнись до мене!..
 
***
Поглянь-но, любий:
        ця красуня-осінь –
Ясна,
      чарівна,
            сповнена теплом! –
Рядки
        кохання нашого
                       у просинь
Вписала
        в золото опущеним
                            пером.
 
***
Еще февраль не отказался быть
И не ушел… Придирчиво и строго
Дано ли нам о сущности судить,
Торя по жизни узкую дорогу?..
 
***
Хочу бути
                з тобою
                              поруч
Все життя –
                до останньої
                             днини:
Кожен подих
                і кожен порух
Щоб з тобою
                  лишався
                              єдиним.
Кожен погляд
                  в кохані
                               очі,
Кожну мить,
                кожну думку
                                і слово
Я тобі
        дарувати
                     хочу
Нині,
       завтра
               потому –
                           знову.
 
***
На пюпитрах гаснут свечи.
Пенье скрипок все печальнее.
Гуще сумерки. Мы вечером
Гайдна слушаем – «Прощальную»…
Ты обнял меня так бережно,
Как из дымки изваяние…
И душа – внезапно нежная! –
Поддалась смычков влиянию:
Вдруг растаяла, раскрылась,
Понеслась к твоей навстречу
На огромных белых крыльях…
Будь благословен тот вечер,
Слезы, хлынувшие сразу
В мир, который Гайдна слушал,
Непреклонный Эстергази*,
Гайдн, согревший наши души.
 
* Эстергази – владелец оркестра, в котором работал Гайдн.
 
***
За вікном
               лютує
                       хуртовина,
Сипле сніг
               і холодом
                        січе...
Я одна...
             Душа до тебе
                           лине –
Подумки
            схиляюсь
                        на плече,
І уста
        торкаються
                        волосся.
Погляд лагідний,
                      цілунку
                                благодать...
Доле, Доле!
          Чому ж
                   не вдалося
Нам удвох
             на рушничок той
                                  стать?
Я тебе
         чекала б
                     вечорами,
Лиш тобі
          співала би
                     пісень,
Пестила б тебе,
           ніжніш від мами, -
І безхмарним
           був би кожен день!
У любові
           виростали б
                              діти:
Донька
           знала б
                 батьківське тепло
І пораду син...
            Де правду діти :
Щастям цим
             життя
                    нас обійшло...
Я – одна...
          В тім –
                 не твоя провина.
Подумки
          схиляюсь
                     на плече...
За вікном –
          лютує
                  хуртовина:
Сипле сніг
             і холодом січе.
 
***
Безликих слів
              немає в мові.
Байдужих
         не буває
                    слів.
Бридкі.
        Вагомі.
                 Пречудові...
В них –
        злість,
              любов,
                    зневага,
                              гнів,
Образа,
       біль,
           печаль
                  чи втома,
Тепло
        чи холод,
              жар
                   чи лід...
І кожне з них –
         завжди
               вагоме,
І кожне
        свій
             лишає слід
В душі
        чи в долі.
              І не варто
Бездумно
         розкидати їх:
Слова –
         буття земного
                          варта,
Людського щастя
                         оберіг.