Лариса Пальчикова

Лариса ПальчиковаЛариса Михайлівна Пальчикова (Салій) народилася 24 жовтня 1948 року в селі Хлустинівка Городищенського району на Черкащині в родині службовця.
Спочатку проживала з батьками в містечку Городище Черкаської області, а потім переїхала до міста Перяслав-Хмельницький на Київщині, де й закінчила середню школу №3.
Потім працювала бухгалтером та оргінструктором у міському споживчому товаристві. Закінчила Київський кооперативний технікум за спеціальнісю плановика.
Вийшла заміж і переїхала до міста Вишневе. З 1974 року працювала живописцем в Київському експериментальному кераміко-художньому заводі аж до його закриття 2006 року. Створювала художні роботи з «Особистим клеймом» на керамічних виробах. За творчу й сумлінну працю нагороджена медалями, які засвідчують шану людей і країни.
Вірші пише для себе і друзів. Твори друкувала лише в місцевій газеті.
 
 
 
Рідна хата моя
В селі Хлустинівка
Народилася я,
Там рідна хатина
Стоїть ще моя.
 
До неї як їду –
На крилах лечу,
Немов у дитинство
Вернутись спішу.
 
Але те дитинство
Минуло давно
І рідних моїх
Не поверне ніхто.
 
Росте наш садочок
Один, в самоті,
Не бігають в ньому
Вже діти малі,
 
І квіти у ньому
Уже не цвітуть,
Бо нікому їх
Доглядати вже тут.
 
Зостались лиш туга
І смуток в Душі…
Якби повернути вас,
Рідні мої…
Вишневе, 25.01.1985
 
Ти мене чекай
Їду знову я до тебе,
Хато, ти чекай,
Вітами ялинки
Мене привітай,
 
Посміхнись горіхом,
Бузком прихились,
Гілочкою груші
До мене торкнись.
 
Приїжджаю я нечасто,
Хоч люблю тебе,
Моя хато в Хлустинівці,
Сонечко моє…
 
Та зачинені ті двері,
Входила де я,
І забиті всі віконця,
Що дивилася.
 
Серце крається від болю:
Чом сама стоїш?
Доле, доле, твоя доле,
Знову посміхнись!
 
Хай відчиняться віконця,
Двері зариплять
Що минуло, буде знову,
Хоч роки летять!
Дорогою до Хлустинівки, 28.04.1990
 
Поки тут ніч
Зоряне небо,
Срібний серпанок…
Світло навколо,
Видно ось ґанок.
 
Хата біленька
Стоїть у дворі,
Мальви цвітуть,
Як дарунки землі.
 
Вікна маленькі,
На припічку гас,
Фото у рамках,
Ікони – для нас.
 
Піч розмальована,
Наче картина,
Ніби квітник,
Що росте коло тину.
 
В хаті спокійно,
Бо затишок є.
Рідна хатино,
Ти щастя моє.
 
Все це мине,
Коли сонце зійде:
Хаті самотньо
Нікого ніде.
 
Хай живуть вічно
Рідна хатина,
Мальви й садок,
Що ростуть коло тину.
Вишневе, 30.07.2007
 
На Івана на Купала
На Івана на Купала
Дівка долю виглядала,
У віночок, що складала,
Всю любов свою вплітала
В кожну квітку і листочок,
У травинку й колосочок
Все докупи в один ряд,
Щоб святковим був обряд.
 
Цей віночок обрядовий
Кинула в потік річковий
Й слідкувала, в який край, –
Звідти й долю виглядай.
Як вінок не попливе
Дівка заміж не піде,
Тож чекати їй ще рік
Чи самою буть повік.
Вишневе, 07.07.2008
 
Петрові батоги
Голубі, як небо,
Квіти розцвіли,
В нас на Україні
Звуться батоги.
 
Батоги петрові
Міцні та гінкі,
Ніби скрипки струни
Виросли з землі.
 
Чарівні і непохитні,
Щедрі на добро
Ним людей лікують
Всім смертям на зло.
Вишневе, 23.07.2004
 
Рідна сторона
Відлітають вирієм
Сірі журавлі,
Довго не побачать
Рідної землі.
Ось так і людина
Покидає край
Може, буде краще,
Може, десь там рай.
 
В чужині вкоріниться,
Та болить Душа
Все не відпускає
Рідна сторона.
Серденько тріпоче:
 - Ось вже рідний край!
Може, десь і добре,
Але вдома – рай!
 
Та не всі зустрінуть
Свій священний край,
Бо підуть навіки
У небесну даль.
Та залишать пам'ять
Вічну у собі
По своїй коханій
Рідній стороні.
Вишневе, 03.10.2008
 
Українські рушники
Українські рушники,
Скільки маємо вас ми!
І родинні, і гостинні,
І весільні, і полинні…
 
Кожен значив щось своє,
В кожнім краї й барва є.
Він служив, як оберіг,
Для добра від злих доріг.
 
До народження дитини
Вишивали рушники,
А на сватанні дівчина
Подавала їх з руки.
 
Виряджаючи у військо,
Сину клали рушника,
Щоб стелилася на службі
Йому доля неважка.
 
Як у полі працювали
І збирали урожай,
Рушника з собою брали
Витирав чоло ратай.
 
Як в дорогу ув останню
Проводжали назавжди,
То на них і опускали
Наші ще батьки й діди.
 
Будуть вічно в Україні
Українські рушники
І шановані, і рідні
У житті провідники.
Вишневе, 20.11.1998
 
Скошене поле
Скошене поле,
Покоси в рядок -
Так, як і в Долі,
Долина, горбок.
 
Скошене поле
Як поклик Душі
Радість й журба
На твоїм спориші.
 
Скошене поле
Без суму сприймай:
Знайна Путі
Жде новий урожай.
Дорогою до Переяслава-Хмельницького, 31.07.1999
 
Листочок на вітрі
Листочок на вітрі,
Як пташка летить,
Впаде одиноко
І тихо тремтить.
 
Лежить самотою,
Чекає на Долю
Один край дороги,
А може, у полі.
 
Злетяться листочки
І підуть в танки,
У милому колі
Сплетуться в вінки.
 
Тепер вони поруч,
Тепер їх багато,
Не страшно разом
Невідомість долати.
 
Листочки, листочки,
Ви в Долі сповиті,
Як люди, що в парі
Коханням зігріті.
Вишневе, 30.07.2008
 
Ніби наречені
Мов намисто ніжне
Гілки оповило,
Крапельки дощу
Листя окропили.
 
І стоять дерева,
У перлини вбрані,
Ніби наречені,
Прибрані зарані.
 
Та як зійде сонце,
Вся краса зникає.
І зітхає листя,
Що дощу немає.
Вишневе, 22.05.2006
 
Веселка
Веселка на небі
Від краю до краю
Місток чарівний
На землю кидає.
 
Веселка землицю
Немов обіймає,
Вбирає у барви,
Дощем напуває.
 
Та будуть так поруч
Вони назавжди
Веселка й землиця
Лиш після грози.
Вишневе, 12.03.2009
 
Добро
Якщо ти робиш лиш добро,
Росте тоді одне крило.
А більше зробиш ти добра
Росте тоді вже два крила.
 
Лети по світу, наче птаха, -
В житті ти, може, і невдаха, -
Теплом душа тебе зігріє
І ще добра тобі намріє.
 
А посмішку свою пошлеш
То більше друзів ти знайдеш,
Вони зігріті всі теплом,
Дарованим твоїм добром.
 
Все має суть у цьому світі
Добро й тепло, душею гріті,
Земля і люди в згоді всюди,
Від них у всьому нам прибуде.
 
Тож пам’ятаємо завжди:
З теплом в душі нема біди,
З добра добро аж розцвітає
Й теплом усіх обігріває.
 
Вона все здолала
Моїй матусі Салій Ганні І.
 
На Черкащині в селі
Дівчина зростала,
Мов та квіточка в росі,
Сонце виглядала.
 
Кароока та смаглява,
Брови, наче крила,
А коса – яка коса! –
Всіх вона скорила.
 
Малювала, як митець,
Як пташка, співала
І матусі, як могла,
У всім помагала.
 
Так росла б вона й цвіла,
Якби не навала,
Не війна ота страшна,
Що цвіт поламала.
 
Вісімнадцятьхіба вік,
Щоб граніт тесати,
Від уламків, що вп’ялись,
Ноги в кров збивати?
 
В дев’ятнадцять, ніби скот,
В товарняк загнали
У Німеччину в полон
Молодь відправляли.
 
Потімтабір і завод
Цегли та картону…
Працювала день і ніч
Дівчина в полоні.
 
Стала з дівчини-краси
Дівчина-стеблина
Була молодість її
У лиху годину.
 
Знову квіти розцвіли,
Пташки заспівали.
Мирний час уже настав
Й серце оживало.
 
Знову дівчина-краса
Із колін устала -
В квіт прибралася коса,
Заспівала Ганна.
 
Так матуся моя мила
По життю ступала,
Хоч і доля нелегка, -
Мама все здолала.
Вишневе, 16-17.03.2009