Валентин Лямічев

Валентин Лямічев
Валентин Лямічев народився 3 серпня 1943 року в селі Митниця Васильківського району на Київщині.
 
Його трудовий стаж розпочався, коли юнакові ледь виповнилося 16 років, а вже 1962 року Валентина призвали до лав радянської армії.
 
Під час солдатської служби закінчив короткострокове військове училище і став техніком-механіком гвинтокрилів МІ-4. Виконуючи черговий спеціальний політ, потрапив в аварію, у якій, на диво, вцілів, хоча й був покалічений. Коли пролікували Валентина у військовому шпиталі, його комісували з армії за станом здоров’я і зняли з військового обліку.
 
Йому, інваліду армії, другої групи,призначили пенсію, та таку мізерну, що юнак відмовився від неї і пішов працювати на виробництво, якому віддав 43 роки життя, 37 із якихЖулянському машинобудівному заводу, нині знаному як «Візар», що в місті Вишневе Київської області.
 
Був там і художником-оформлювачем, і робітником кількох професій, й інструктором, і провідним інженером.
 
Протягом свого життя Валентин Лямічев активно брав участь у багатьох громадських організаціях, допомагав школам і дитячим установам міста Вишневе.
 
Нині, вийшовши на пенсію, Валентин Валентинович продовжує свою благородну громадську діяльність, як член Всеукраїнського товариства «Просвіта»імені Т. Г. Шевченка, генерал-майор Міжнародної Академії Козацтва, член ради ветеранів м. Вишневого, член Києво-Святошинського районного об’єднання митців «Світлиця».
 
Вірші почав писати ще в шкільні роки, старанно занотовуючи їх в учнівський зшиток. Проте перший друк вони пізнали тоді, коли Валентин Валентинович уже працював на заводівірші пішли поміж люди із заводської багатотиражки, районної газети. Лише 2007 року на прохання друзів і з їхньою допомогою пустив у світ свою першу ластівкупоетичну збірочку «Вибране». За чотири наступні роки прийшли до читача ще десять його книг, різноманітних за жанрами, – «Чорнобиль», «Валько», «Переклик душ», «Палітра життя», «Моє місто Вишневе», «Зоологічна абетка», «Борсукова хатка», «Я не роблю слова рабами», «Той час вкарбований в граніт», «Життя навколо нас», «В моєму серці калинова кров».
 
 
Я не роблю слова рабами
Я не роблю слова рабами
І слави ними не шукаю.
В своїй землі, а не світами
Зернята правди висіваю,
Бажаючи, щоб хоч частково
Вони у душах відгукнулись,
Щоб ожило Тараса слово
І ми з оман лихих проснулись,
Щоб Україну не ганьбили,
Не продавали у неволю,
Нещадні кризи не творили,
Дали народу світлу долю.
Гіркі слова! Я ними плачу,
У сумі душу розтинаю
Коли з екрана сором бачу,
Від влади розуму чекаю.
Свої кати над нами нині
(Чужі їм спадок залишили)…
Створили пекло в Батьківщині,
Яке ми, грішні, допустили.
Х. 2008 р.
 
Чи був у нас голодомор?
Нетоплена нужденна хата.
Лежить на лаві мертва мати,
Над нею – зірки-оченята,
Які вже почали згасати…
Жива ще мумія дитяти
Не в змозі вже із лави встати,
Лише продовжує шептати
І Бога просить хліба дати…
З документального кіно
На нас всіх дивиться воно
Ця хроніка далеких днів
Усе пояснює без слів.
Волаю: – Боже! Ти ж це чув!
Чому ж покараний не був
Той, хто в дітей останнє взяв
І в Україну смерть послав?
Відгомін цей про дні страшні
Живе не тільки у мені.
О Боже! Сумніви прости
Дітей від злого захисти,
За гріх чужий не покарай
І віру в душах зберігай,
Щоб і вони колись згадали,
Чому їх пращури вмирали.
Листопад 2006
 
Зникають київські каштани
Зрізають київські каштани,
Алеї нищать і сади,
Руйнують квітники, фонтани
Повсюди вже сліди біди...
Стискає місто смогом груди,
На місці парків скрізь авто...
Чому не розуміють люди,
Що не простить цей гріх ніхто?
Зростають вгору хмарочоси
Свічки каштанів не горять,
Не мерехтять ранкові роси,
Пташині співи не дзвенять.
Вже у Дніпрові крутосхили
Вростають руки загребущі
Сади Русанівські підрили,
Рубають просіки у Пущі.
У небезпеці всюди рідне
Над ним інвесторів паркани...
Призахідно і всебезслідно
Зникають київські каштани.
 
Про горе наше і своє
На сполох вже природа б’є!
2004
 
Плач душі
Полісся України оніміло
Там ні пісень, ні сміху дітвори.
Свята земля навік осиротіла
Стоять сумні, спустошені двори.
Смустілий край лелеки обминають,
Бо нікому приносить немовлят
Залишені колиски догнивають
У закутках навік вчорнілих хат.
Невидима страшна нечиста сила
Панує там, де був зелений рай, –
Спотворила його і поглумила,
Пославши смерть у ліс і водограй.
Там і веселка в чорнім ореолі
Його не видно, але він існує.
Природа опинилась у неволі
Нещадний атом світ її руйнує.
Шкодую, що ніколи не побачу
Чарівну Прип’ять, хвилі її синь.
За нею я сумую, гірко плачу
Прошу природу: «Відродись, не гинь
ІV. 2008
 
Летять по світу сірі журавлі
Летять по світу сірі журавлі,
Опалим листом десь у вітрі линуть,
Лишають гнізда в рідному селі,
У виріях нежданих часто гинуть.
Зникають села! Смуток у мені:
Вже журавлів додому не вернути
Шукають щастя десь у чужині
І журяться від вічної покути.
Їм не щебечуть наші солов’ї,
Не радують сади вишневі в цвіті...
У серці пісня рідної землі
Клекочуть у чужому далечсвіті.          
2004
 
Рідна мовадержави основа
Рідна мова ще з першого слова
Немовляті весь світ відкриває...
Вона в кожній державіоснова,
Бо без мови держави немає.
Сотні літ нашу мову ганьбили,
Заборони не раз накладали.
Хлібороби давали їй сили
Колорити її зберігали.
В установах чужа панувала
Циркуляри всі нею писали...
Українська лише гостювала
Матюки там частіше лунали.
Та пора лихоліття минула,
Наша нація з попелу встала
Рідна мова свободу відчула,
Бо нарешті державною стала.
Тільки є ще такі в Україні,
Що народної мови не знають, –
Народилися в нашій родині,
Та російську своєю вважають.
Я не ворог російському роду
Нас в єдине сплітали віками…
Тільки син я лиш того народу,
Що вважає себе козаками.
 
Війна насіяла зірок
Плакучі верби біля ставу
В жалобі віти опустили...
А серед них вінчає славу
Зоря, що з братської могили.
 
Приспів:
Війна насіяла зірок
В журі сплітаєм їм вінок.
Не в небесах, а на землі
Палахкотять вони в ці дні.
 
Роками верби, як вдовиці,
На зірку коси опускають
А воїнам, напевне, сниться,
Що їх кохані обіймають.
 
Приспів
 
Щороку у травневі днини
З горбочка квіти розквітають
То душі воїнів спочилих
Нас з Перемогою вітають.
 
Приспів
 
Страшна війна лишила рани,
Які з роками не втихають.
Летять у вирій ветерани
Нам братські зорі залишають.
 
 
Той час вкарбований в граніт
Минуло шістдесят п’ять літ,
Як канонади відлунали, -
І зупинився куль політ,
Що без жалю життя стинали.
 
Той час вкарбований в граніт
Під ним у вічнім сні спочили
Солдати, врятувавши світ,
Життям здобувши тишу миру.
 
А ті, хто переміг бої,
З руїн країну підіймали, -
Наш стрій лишають у ці дні,
Які для них лихими стали.
 
Пробачте гріх нам, вояки,
Пробачте, рідні ветерани,
За те, що в нинішні роки
Вам тяжко лікувати рани.
 
Та ви на зло всьому живіть,
Про подвиг свій розповідайте,
Побудьте з нами ще хоч мить,
У інший вимір не зникайте.
 
Шана всім героям Перемоги
Вся країна з краю і до краю
Піднялася на священий бій...
Упродовж життя подяку маю
Тим, хто переміг в війні страшній,
Хто не дав рабами нас зробити,
Знищити навік слов’янський рід,
Гинучи, заповідав нам жити,
Щоб і ми лишили в світі слід.
Шана всім героям Перемоги!
Незабутній мужній подвиг їх,
Бо вони пройшли війни дороги
І здолали нелюдів лихих.
V. 2008
 
«Афганці!» – з болем промовляю я
«Афганці!» – з болем промовляю я.
Це слово мою душу розтинає…
Когось не дочекалася сім’я,
А хтось життя калікою верстає.
 
Гірке й чуже ви маєте ім’я
Нестерпно гірко вам його носити,
Воно в серцях відлунює щодня
І не дає спокійно в світі жити.
 
Невиправдана і чужа війна
Вогнем тіла і душі спопеляла,
І смерть, собі відмірявши сповна,
У цинк невинних без жалю стинала.
 
Афганці! Ваш і свій єднаю біль
Він в цих рядках до пам’яті волає,
Набатом б’є, зібравши нас усіх,
Адже війна на світі не стихає.
 
Люблю Вкраїну з краю і до краю
Люблю Вкраїну з краю і до краю:
Ліси, Карпати й золоті лани,
І струмені швидкого водограю,
І цвіт калини кожної весни.
 
Приспів:
Україно, Україно,
Калиновая земля,
Над тобою пісня лине
В ній живе душа моя.
 
Люблю Вкраїну у садках вишневих,
В її Дніпрових луках і пісках,
В її веселках дощових, травневих,
В її веселих і дзвінких піснях.
 
Приспів.
 
Люблю Вкраїну в кольорі осіннім,
Заплетенім у золоту косу,
В вінці калиновім, червонім, ніжнім
І цю любов у серці я несу.
 
Приспів.
2008
 
Я знову бачу чарівне Поділля
Я знову бачу чарівне Поділля
Відпочиваю тут, як маю час.
Манить сюди мене краса довкілля,
Що очищає душу кожен раз.
 
Тече швидкий струмок попід горою
Його цілюще живить джерело.
Дзюрчить повз мене чистою водою
І у мені дитинство ожило...
 
В думках лечу до рідної оселі,
Де у джерелах спрагу тамував,
В роки ті повоєнні, невеселі,
Які колись безбатченком долав.
 
До друзів, що також осиротіли, –
Батьки й у них загинули в боях,
Дітей без годувальників лишили
У матерів невтішних на руках.
 
Їх, як рабинь, в колгоспне поле гнали,
З коровами впрягали до ярма...
Вони у ночах владу проклинали,
Бо працювали тяжко задарма.
 
А ми в’юнів по болотах ловили
У стравах часто лиш вони були...
Напруживши свої дитячі сили,
Ми матерям допомагали як могли.
 
Дитинства друзі... Багатьох немає...
Стинають їх безжалісні роки.
Мені ж Поділля сили повертає
Дзюрчать до серця пам’яті струмки.
 
Рідна школа нас завжди чекає
Боярській ЗОШ I – III ст. №2
(Колись залізнична школа № 18)
 
Школа, яка грамоти навчила,
Де я перші букви написав...
Слово «мама», у якому сила,
Без якої б світ не існував.
 
Зілізнична номер вісімнадцять
В пам’яті лишилась назавжди
Щоб з своїм дитинством зустрічатись,
З трепетом приходжу я сюди.
 
Вікові дуби мене вітають,
Рідні класи дихають теплом
Тим, що наші душі залишають,
Коли з рідних стін махнем крилом.
 
Вчителі усе, що в серці мають:
І знання, і досвід, і любов
Школярам щедротно висівають,
Щоб ніколи світ не прохолов.
 
Рідна школа нас завжди чекає
Все життя несем до неї звіт...
І вона оцінки виставляє
Тим, хто з неї починав політ.
 
Той час у спогадах моїх
Учителю Митницької семирічки
Катерині Терешківні присвячено
 
Колись, малими школярами,
До школи квіти ми несли…
Щоб їх нарвати, нас полями
І в болота стежки вели.
 
Такі чарівні і жадані
З’явились квіти навесні,
Розкрившись в росянім світанні,
Як в дощ веселки чарівні.
 
Конвалія, що всіх п’янила,
Чебрець, фіалка і нарцис...
Їх подих вчителька любила
Я знав про те й букета ніс.
 
Вона ті квіточки приймала,
Вдихала ніжний аромат
І світлим сонечком ставала,
А я світлішав у стократ.
 
Той час у спогадах я маю,
Ночами бачу в своїх снах...
Дитинство ними повертаю,
Де я школяриком в полях.
 
Миколайчики
Зі Львова тітонька прислала
Торбинку білої муки
Мука нечасто в нас бувала
В післявоєнні ті роки.
 
Тісто замішане стояло,
Щоб миколайчиків спекти,
Воно так пахло й спокушало,
Що слинка почала текти.
 
Морози лютії тріщали,
Двори снігами замело,
А ми на ковзанку тікали
Не в змозі витримать було.
 
В той час картопля виручала
Із неї деруни пекли,
Ми їх за шоколадку мали
Такі смачні вони були.
 
Гарбуз печений, мов цукати,
За мармеладку кожен мав –
Пекла його частенько мати,
Щоб трохи голод вгамував.
 
Храм Миколая ми чекали
Адже гостинці будем мати:
Завжди нас гості пригощали,
Коли заходили до хати.
 
І миколайчики в печі
Для нас бабуся випікала,
Смачні маленькі калачі
Із печі у пічурку клала.
 
Вони дражнилися з пічурки,
Де в вузлику завжди лежали,
Немовгуляли з нами в жмурки
Хотіли, щоб ми їх шукали.
 
Та ми бабусю поважали,
(Вона ж для нас їх там ховала),
І миколайчиків не брали
Чекали, щоб почастувала.
 
На все життя ті дні сумні
Закарбувалися в мені…
Подяка Богу й Миколаю
Я внукам шоколадку маю.
2006 р.
 
Я немовлям освячений в калині
Я немовлям освячений в калині
Лили в мою купіль цілющий вар,
Вона, як оберіг, була в моїй родині,
Даруючи усім смачний нектар. (2)
 
Приспів:
І в карпатській полонині,
І в полтавському садку
Соловейко на калині
Пісню тьохкає дзвінку.
 
Калина мене в шлюб благословляла,
На коровай покладена була
І неповторні чари з нього розсівала,
Щоб вірність шлюбу доля берегла. (2)
 
Приспів.
 
Люблю калину, як свою дитину,
Усе життя рощу її кущі.
В її красі я бачу милу Україну
Вона живе у кожного в душі. (2)
 
Приспів.
 
Рідна криниця
Мені часто сниться дитинства криниця,
Холодна і чиста водиця іскриста.
Вона умивала, вона напувала,
А йшов у дорогилилась на пороги. (2)
 
Родинна криниця у серці лишилась,
Бо кожна кровинка від неї живилась.
Куди б не закинули долі дороги,
Завжди нас чекають родинні пороги. (2)
 
Коли завітаю до рідного краю,
Згадаю криницю і йду по водицю.
Нап’юся з відерця – і зразу ж до серця
Моє журавлине дитинство прилине. (2)
 
Щовесни до серця лине
Щовесни до серця лине
Те дитинство голубине,
Де в небесну синю вись
Голубів ганяв колись.
 
Все життя я пам’ятаю
Сизокрилих друзів зграю
Мимохіть у ті роки
Повертаю всі думки…
 
Там лишилась рідна хата
Звідти сироти-хлоп’ята
Молодими голубами
Розлетілися світами…
 
А тепер на схилі літ
Кличе нас дитинства світ
Сиві голуби-думки
Повертають ті роки.
ІІ. 2008
 
Мамині руки
Мамині руки, як всіх матерів,
Пахли борщем і хлібами.
Голос її, немов щебет птахів,
Сіяв добро поміж нами.
            А.. Сіяв добро поміж нами.
 
Батька стоклята війна відняла,
Нас у сирітство заслала...
Мама на себе всю ношу взяла
В ночах вдовиних ридала.
            А.. В ночах вдовиних ридала.
 
Мамині руки чарівним теплом
Нас, дітлахів, зігрівали.
В скруті життя повоєнне було
Голоду ж ми не зазнали.
            А.. Голоду ж ми не зазнали.
 
Мамині руки в твердих мозолях
Стільки зуміли зробити:
Благословили наш праведний шлях
Піснею й хлібом, щоб жити...
            А.. Піснею й хлібом, щоб жити...
 
Материнське тепло
Багато слів про матерів
Віками у вірші складалось,
А в наших душах, окрім слів,
Тепло назавжди залишилось.
Воно із серця матерів
Приходить в серце немовляти,
Коли в тривогах і без снів
Нове життя чекає мати.
Тепло тих рук, що сповивали,
Оберігали від лихого,
Тих колискових, що співали,
До сну вкладаючи малого.
Шляхами доля понесе,
А мати спокою не знає:
Чекає звісточки про все –
В думках завжди дитину має.
Не забувайте матерів
Любов до них хай не згасає,
Знайдіть рядочок теплих слів
Їх ненька дорога чекає.
2007
 
Моє місто – моя доля.
Рідне місто Вишневе чарівне, молоде,
І такого немає в цілім світі ніде.
Нам добро і духовність - найсвітліша мета,
І дає допомогу Божа віра свята.
 
Приспів:
Моє місто – моя доля,
Мої сподівання
Появилось серед поля,
Як зіронька рання.
 
Наше місто прекрасне, як весна, розцвіло, –
Із малого містечка в світле місто зросло.
На новім небосхилі його зорі зійшли,
Щоб здорові й щасливі в ньому люди жили .
 
Приспів.
 
Києво-Святошинський район
Прадавня земля у короні лісів
Дитям пригорнулась до лона столиці,
У веснах чарує красою садів,
А влітку плодами і морем пшениці.
 
Приспів:
Києво-Святошинський район!
Стрічки річок вплелися в твої ниви.
Києво-Святошинський район!
З тобою разом шлях життя щасливий.
 
Край рук золотих, що у праці своїй
Новим поколінням шляхи прокладають,
Що сили знаходять у вірі святій
І рідний район до висот підіймають.
 
Приспів.
 
А «Заповіт» хіба здійснили?
Народе мій! Ми радість мали,
Коли з імперії звільнились, –
Для себе щастя всі чекали,
Та в ярмах знову опинились.
 
В чужих руках усе, а люди
Мільйонами в світах блукають…
І хліб рости уже не буде,
Де «царські» села виростають.
 
Шевченка хоч цитують всюди,
А «Заповіт» хіба здійснили?
І хто ж «обух сталити» буде,
Як знову душі полонили?
 
Не прилетів наш синій птах
Коли п’ятнадцять нам було,
Кохання перше розцвіло.
В одне зливалися серця,
А щастю не було кінця.
 
Вкривав фатою цвіт садів,
Благословляв пташиний спів,
Веселка барви віддала,
Щоб доля нам вінок сплела.
 
В п’ятнадцять неповторних літ
Нам відкривався щастя світ.
Та доля не сплела вінок
І соловейко наш замовк.
 
Ми загубилися в літах,
Не прилетів наш синій птах.
Я маю скроні в сивині
І ніжні спогади ясні.
 
Плаче осінь
Плаче осінь пожовтілим листом,
Проводжає в обрій журавлів.
Їхні зграї порваним намистом
Відлітають до чужих країв.
 
Приспів:
Сумно їй, що листя опадає,
Сумно, що стихає спів птахів.
Сумно їй, що вік короткий має,
Сумно, що настане час снігів.
 
Плаче осінь, барви розсіває,
Відправляє спогад у весну...
Плаче осінь, бо тебе немає
І кохання вже не поверну.
 
Приспів:
Плаче осінь, ставши поміж нами, -
Лист усі стежки від нас сховав,
Де ходили юними роками
І кохання вперше я пізнав.
 
Крила ночі
Крила ночі
        мене вкривають,
Серце тріпоче
        сум його крає.
Ти загубилась
        в далечі світу...
Нам не судилось
        весільних квітів.
У Божім храмі
        нас не вінчали
І рушничка нам
        не простилали.
З чужої волі
        ми розлучились,
Нам ясні зорі
        не засвітились.
Я серед ночі
        у зір питаю:
 – Де тії очі,
        що в серці маю?
Де тії коси,
        що розплітав?
Де ті покоси,
        в яких кохав?
Кожного ранку
        зорі згасають,
Моє кохання
        не повертають.
І на світанні
        сум не зникає,
А в серці рана
        не заживає.
1966
 
Кохання світла мить
Кохання світла мить
В нас полум’ям горить.
Для кожного в житті
Ці почуттясвяті.
 
Приспів:
Кохаєш ти,
Кохаю я –
Світи, світи,
Зоря моя.
 
Для нас дарунок – все,
Що доля принесе...
Продовжує життя
Чарівне відчуття.
 
Приспів.
 
І святом є для всіх
Дітей щасливий сміх
Кохання світла мить
Це чудо сотворить.
 
Приспів.
2009
 
В мені минає листопад
Осінній сад – як килим кольоровий,
Його зіткав тут місяць листопад.
Руйнує вітер витвір цей чудовий
Летить по світу листяний наряд.
Курликаюче небо наді мною
Летять у вирій клином журавлі,
Пишаються поля озиминою...
Минає осінь на моїй землі.
І я вже свою осінь проводжаю,
В мені також минає листопад...
Хоча зими собі ще не чекаю,
Та голова змінила свій наряд.
 
Нещадне срібло скроні прикрашає,
Зимові дні ступили на поріг,
Спішить пора, якої не чекаю,
Невпинний час я зупинить не зміг.
2004
 
 
 
 
Журавлі
Переклад з російської
Слова Расула Гамзатова
 
Мені здається часом: ті солдати,
Які не повернулися з боїв,
Не до землі лягли відпочивати,
А відлетіли в зграї журавлів.
 
Вони до нас у веснах прилітають
І голосно курличуть з-під небес...
Почувши їх, всі в сумі замовкають,
Згадавши тих, хто журавлем воскрес.
 
Летить у втомі зграя журавлина,
Летить туманом в надвечір’ї дня...
Можливо, і мене, як свого сина,
Чекає в небі воїнів сім’я.
 
Настане час – і в журавлиній зграї
Полину я в захмар’я по імлі,
Із-під небес мій голос залунає
До вас, кого залишу на землі.
 
Мені здається часом: ті солдати,
Які не повернулися з боїв,
Не до землі лягли відпочивати,
А відлетіли в зграї журавлів.
 
Мої роки
Переклад з російської
Слова Расула Гамзатова
 
Хай голова у сивині,-
Зима мене не налякає.
Рокине тільки тягарі,
Мої роки я скарбом маю.
Хай голова у сивині,
Рокине тільки тягарі,
Мої роки я скарбом маю.
 
Я часто час свій підганяв,
Ніяких справ не оминаю
Дарма, що скарбу не зібрав, –
Мої роки я скарбом маю.
Я часто час свій підганяв,
Дарма, що скарбу не зібрав, –
Мої роки я скарбом маю.
 
Я щиро дякую рокам,
Гіркі їх ліки випиваю.
Я їх нікому не віддам:
Мої роки я скарбом маю.
Я щиро дякую рокам
І їх нікому не віддам:
Мої роки я скарбом маю.
 
А час прийдескажуть віки,
Що вже зоря моя не сяє.
Дитя до чистої руки
Візьме роки, що скарбом маю.
Я впевнений: пройдуть роки...
Дитя до чистої руки
Візьме роки, що скарбом маю.
 
Не згасне зіронька моя
Не згасне зіронька моя,
Коли покину білий світ.
Нащадкам залишаю я
В моїх піснях калини цвіт.
 
Приспів:
Хай насолоду світлих мрій
Дарують кольори ясні
Моїй Вітчизні дорогій,
Як дарували їх мені.
 
Намисто кетягів рясних
Вкрашає рідні береги.
Віками не згасали їх
Мойого краю вороги.
 
Приспів:
 
Земля на славне майбуття
Відроджує мій чесний рід.
Не згасне зіронька життя,
Коли покину білий світ.
 
Приспів.