ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ

Що необхідно знати про коронавірусну інфекцію?

Увага! Сайт оновлюється. Деякі розділи можуть бути недоступні.

Василь Заєць

Василь ЗаєцьВасиль Васильович Заєць народився 13 листопада 1939 року в селі Шпиченці на Житомирщині.
Перед Великою Вітчизняною війною родина переселилася на хутір Загайпіль Турбівського району Вінницької області. Тут, а потім у селі Турбові минули його дитячі літа.
Закінчив Турбівську десятирічку, а потім Львівський лісотехнічний інститут. Три роки працював у лісопроектній експедиції в м. Ірпінь, після чого став журналістом. Працюючи в районній газеті, закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.
Перед національною революцією 1991 року випускав газету «Київський час» Київської обласної організації Української республіканської партії. Потім працював у газеті «Хрещатик». Нині Василь Васильовичредактор відділу газети Міністерства культури і туризму «Культура і життя».
Василь Заєцьавтор збірок віршів для дітей «Боброве новосілля» (1970), «Льон посіяла зозуля» (1973), «Голубий дзвоник» (1976), «А ти, жабко, не сиди» (1986), «Шипшинові ліхтарі» (1988), «Семибарвний килимок» (1993), «Пелюстинки пахнуть медом» (2006), «Вальс кленової крилатки» (2006), «Сонячні ковалі» (2006), «Скрипка на сінокосі» (2008), «Посланець від сонечка» (2008).
З-під пера В. Зайця вийшла низка ліричних та публіцистичних поезій: «Громова криниця» (2004), «Пісня помаранчевого містечка» (2004), «Стрічка помаранчева, оранжевий цвіт» (2005), «Повстанські вишні» (2005), «Катруся» (2006), «Розмова з донею» (2007).
Основні мотиви поезії члена Національної спілки письменників України Василя Зайця – доброта, щирість, ніжність, любов до життя, людини, рідної Батьківщини.
 
 
 
Новорічне
Знову землю осяває
Зір проміння новорічне,
Дріб’язковість відкидає,
Сіє думи про одвічне.
 
І морози, і завії –
То лиш свідчення пророчі,
Що прехитрі лиходії
Зникнуть, наче поторочі.
 
Чарівні вогні засяють
Та й розтоплять гори льоду,
Диво-повінню заграють
Сили рідного народу.
 
Нездоланні і невпинні,
Бруд знесуть вони і сміття –
І під знаком України
Розцвітуть нові століття.
 
Пам’ятай про це, кохана!
Вір у це, моя хороша!
І тоді відразу стане
Легшою життєва ноша,
 
Не страшитимуть морози,
Не лякатимуть завії,
Переможуть гамір прози
Кобзаря великі мрії!
 
Як переживу?
Зацвітає сад вишневий
Під моїм вікном.
Давні друзі, де ви, де ви?
Чом не чуть вас, чом?
 
То на вітах не пелюстки
Вітер напина,
А в коханої з-під хустки –
Ніжна сивина.
 
То не свіжою травою
Обросли кущі,
А прощаються зі мною
Молоді дощі.
 
Люди мого покоління,
Як переживу
Я без вас оце цвітіння,
Всю оцю траву?
 
Обрій
За обрієм село далеке,
Хатина добра і проста.
Із саду смуток приліта
На крилах мудрого лелеки.
 
Верхи тополь, немов папахи
Моїх дідів і прадідів.
З тополь гукають віщі птахи,
Щоб я до матері спішив.
 
Повернення
Встигає за день пережити
Стільки душа моя,
Що ніби із іншого світу
Вертаюсь додому я.
 
Немов проросли крізь мене
Всі трави моєї землі,
Тривоги її щоденні
За щастя, за хліб на столі.
 
Надією однією
Живу із весною в лад.
І стала немов моєю
Замріяна тиша кімнат.
 
І хоч дуже рідне все це –
Цей подих, ці крила брів,
Та тільки чомусь здається,
Що милу я вперше зустрів.
 
А де ж конвалій прохолода?
У дні тривоги, дні печалі
Цей дім я часто уявляв,
І прохолодою конвалій
Мені він душу сповивав.
Та от прийшов, немов з походу,
Усі тут рідні, всі свої.
А де ж конвалій прохолода?
Нема її!
 
Аргонавти
Наречених покидаєм
І під дзвін гітарних струн
Спішимо у дальнім краї
Золотих шукати рун.
 
В многоденному поході
Слабнуть наші кораблі.
З потемнілих рук не сходять
Ні рубці, ні мозолі.
 
Все різкішає на серці
Незгладимий туги карб.
І, добутий в довгім герці,
Вже його не тішить скарб.
 
Плач від щастя, аргонавте:
 - Ось і батьківський поріг!
Ось коли нарешті взнав ти,
Що дорожче рун усіх –
 
Батьків дім, тини похилі,
Спориші в дворі руді.
Тільки де ж це наші милі,
Де вуста їх молоді?
 
Ось вони уже з синами,
Плачучи, розлуки ждуть.
Під новими парусами
Кораблі нові пливуть.
 
Візернуки
Від гри химерних візерунків
Не можна відвести очей.
І радує мене, і мучить
В’юнкий повтор вітражний цей.
 
Чи то подружжя ластовине
Шукає рідного гнізда,
Але ніде не видно хати, -
Морська над хатниськом вода?
 
Чи то на сцену вертикальну
Заїхав зопалу циркач,
А от спуститися на землю
Ніяк не може – хоч заплач?
 
Наші оселі
То що ж таке людська оселя?
Перетини шести площин,
Підлога, двері, вікна, стеля,
Пухова білизна перин?
 
Звичайно, й це. Але, буває,
Заступлять стіни небеса,
І вже душі не зачіпає
Далеких обріїв краса.
 
І так воліє будувати
Свої оселі мій народ,
Щоб світло линуло в кімнати
З усіх широт, з усіх довгот.
 
Біля криниці
Мамина стежка, мамин город,
Яблуні і калина,
Світле віконце, в якому блищить
Вся Україна…
 
Тиша казкова панує вночі,
Сняться дитячі кислиці,
Вранці стрічають мене земляки
Біля криниці.
 
Заспані лиця, байдужі серця –
Літопис наш оживає,
Але так легко вади їх всі
Серце прощає.
 
Хочеться міцно усіх їх обнять,
Мовити ніжно: - Братове! –
Тільки тому, що в них звуки живуть
Рідної мови…
 
Значить, не все ще розтринькали ми
В клопотах наших буденних,
Ще не погасли в надрах земних
Нації гени!
 
Вічна тема
Як бувало завше,
Так воно й сьогодні:
Знов заворушились
Гнані і голодні.
 
Слухали промовців
Не одну годину
І в пікети стали
Та й коло Кабміну.
 
Ждуть, що міністерський
Туз підійде, може,
То вони попросять –
І він допоможе…
 
А з пікету того
Горобці сміються:
Ворогів не просять –
З ворогами б’ються!
 
Пяне дівча
В капцях рваних, в платтячку благенькім,
П’яне вже в п’ятнадцяту весну,
Йшло воно, мов Україна-ненька,
В темряву непевну і страшну.
 
Погляд сумовитий проводжає
Постать несміливу і хитку,
Хто сміється, а хто владу лає,
Що розпусту розвела таку.
 
Пригасає світло вечорове,
А розмови про одне і те ж…
Якщо вас послухаєш, панове,
Мимоволі й сам отак підеш…
 
Мамин голос
У моєї мами
Голос аж дзвенів –
Дивними піснями
Брать за душу вмів.
 
Як тепер згадаю, -
Боляче мені:
Раю, ти мій раю,
Мамині пісні!
 
Розкошів не знала,
Змалку сирота,
Людей дивувала
Її доброта.
 
Чи поспівчувати,
Чи допомогти, -
Мамо, все могла ти,
Все уміла ти.
 
Як про Катерину
Пісенька лилась,
Міг у ту хвилину
Завітать Тарас
 
І сказати: - Любо,
Серце, ти співай,
Піснею від згуби
Бережи наш край!
 
У розмові з сином
Щира будь завжди,
Співом солов’їним
Його розбуди!
 
Щоб душа у нього
Моєю була,
До свого народу
Любов’ю цвіла!
 
І почула, мамо,
Ти слова святі,
Чесними шляхами
Йдучи у житті.
 
Як не було тяжко
В години біди,
Мов казкова пташка
Співала завжди.
 
І, відмивши скверну,
Всі оті пісні,
Мов добірні зерна,
Проросли в мені.
 
Твоє чоло в яснім вінку
Як дзвоном віршиків пустих
Хтось ницих бевзів розважає,
Знов серце до садів сільських,
До верб далеких поспішає.
 
Хай пустодзвонам не дано
Святому образу молитись,
Моя душа в твоє вікно
Летить, щоб знову поклонитись.
 
Твоє чоло в яснім вінку,
Немов чоло Мадонни, сяє
І всю нечистоту людську,
Як підлу зраду, відкидає.
 
Ніхто так не зуміє
Уже нема тієї хати,
Що нас вітала, молодих,
Нових збудовано багато,
Та мало радості від них.
 
По перехрестю мчать машини
В туманом оповиту даль,
Народжуються безупинно
Любов нова, нова печаль.
 
Та вітер, що над ними віє,
Чомусь таким холодним став...
Ніхто, здається, не зуміє
Кохати так, як я кохав!
 
Ще усміхнеться мила
Як тільки сонечко ясне
Сховається в хмарини,
Тоді щось думають сумне
І гори, і долини.
 
Так і мені перенести
Доводиться тривогу,
Коли подумаю, що ти
Не чуєш мого слова.
 
Та раптом бачу: небокрай
Проміння освітило!
І я кажу собі: чекай –
Ще усміхнеться мила!
 
«Водинник»
Кажуть люди:
-        Йде годинник!
-        Я жартую:
-        Це водинник
 
Він нікому ж бо
Не годить,
Лиш по колу
Стрілки водить!
 
З доброї руки
Теплу воду на квітки
Ллю я з доброї руки.
 
Скоро квіти розцвітуть,
В душу всім тепла наллють.
 
Сік для гостей
В смузі лісовій берізки
Розпустили довгі кіски.
Пильним поглядом сестрички
Проводжають електрички,
Кожен день гостей чекають,
Що з дороги завітають
В лісосмугу ненароком,
І тоді солодким соком
Пригостять їх, як годиться,
Берізоньки білолиці.
 
Та й на всіх мостах
Через Десенку мости
В гронах верховіть.
До якого мені йти,
Щоб тебе зустріть?
 
Таємниць таких не зна
На землі ніхто:
В мене стежечка одна,
А в тебе їх сто!
 
Сяє небо голубе,
А душа, мов птах,
Зустрічатиме тебе
Та й на всіх мостах. 
 
Біля греблі
Біля греблі, де ставкова
Виграє вода,
Дівчинонька чорноброва
Хлопця вигляда.
 
По стежині походжає,
Біля верб стає –
І солодко завмирає
Серденько моє.
 
Обмиває чорний камінь
Біла течія...
Струменить між лотоками
Молодість моя. 
 
 
Сміливий абрикос
Абрикосу молодець
Радив:
-       Друже,
Май терпець –
Розцвітать не поспішай,
Ще ж так холодно, зважай!
 
Та, не чуючи погроз,
Вкрився цвітом абрикос.
І на пишний рясноцвіт
Задивився цілий світ,
Морозенкові на зло
Все навколо розцвіло.
 
На троянді перша квітка
На троянді перша квітка
Розпустилась.
Біля греблі дві лебідки
Опустились.
 
За машиною машина
Пробігає,
А тебе, моя єдина,
Все немає.
 
Ой, як швидко цвіт пахучий
Відцвітає!
Ой, як легко пух летючий
Пропадає!
 
На ставок верба духмяна
Хилить листя...
Прилітай, моя кохана,
Не барися!
 
Скоро свято
То не срібні хвильки в морі,
Не пір’їночок узори,
І не з неба линуть зорі
У простори неозорі, -
 
То на ниви і будинки,
На тополі і ялинки,
На автобусні зупинки
Все летять, летять сніжинки.
 
Ой, до чого ж їх багато!
Як їм любо кружеляти,
Всіх навколо звеселяти:
-       Скоро свято!
-       Скоро свято!
 
Сумно дивляться зірки
В голові снують думки,
Я не сплю давно...
Заглядають зірочки
У моє вікно.
 
Всі вони такі ж, як ти,
Гарні, молоді,
І могли б допомогти
У моїй біді.
 
Так привітно миготять,
Та споконвіків
Не судилось їм сказать
Заповітних слів.
 
Ти ж, красуне чарівна,
Все б сказать могла,
Але досі мовчазна,
Мов нічна імла.
 
Я закоханий такий,
Тобі ж все одно.
Сумно дивляться зірки
У моє вікно...
 
Білі бджоли
Загадка
 
Над осінніми лугами,
Над притихлими садами
Білі бджоли пролітають,
Та нектару не збирають,
Ні пилочку золотого,
А розвідують дорогу
Для сестричок-чарівничок,
Срібнокрилих танцівничок,
Що прилинуть табунами,
Землю вкриють килимами.
(Перші сніжинки)
 
Чистий бісер
Загадка
 
Чарівниці
Ніч не спали –
Чистий бісер
Все низали.
 
І на ранок
Білі-білі
Скрізь прикраси
Заясніли:
 
На ялинці –
Сто мережок,
На вербичці –
Рій сережок.
 
Де горбочок –
Килимочок,
Де долинка –
Скатертинка.
 
Засміявся
Вітер синій:
-       Ой, до чого ж
Гарний .......
              (іній)
 
По перехрестю ти пройшла
В канікулярну пору знов
Приїхавши додому,
Я прогулятися пішов
По вулицях знайомих.
 
Минув базар, що вже затих
І ніби засмутився,
Та й на сплетінні трьох доріг
Я раптом зупинився:
 
По перехрестю ти пройшла
Видінням неповторним.
Червона стрічечка цвіла
В твоїм волоссі чорнім.
 
Зайшла ти в двір, де пишний цвіт
Жасминовий хилився,
А я тобі ще довго вслід
Збентежено дивився.
 
І супроводжує мене
Уже багато років
Пелюсток марево ясне
І легкість дивних кроків.
 
Сонячний трунок
Наша річка, народившись
Там, де сонце сходить,
До селища привітного
Дорогу знаходить.
 
І ліси, і ниви, й луки
Десенка минає,
До Турбова до любого
Лине, поспішає.
 
А в Турбові, біля греблі,
Вода ставом стала,
Щоб у хвилях далі й далі
Мила запливала.
 
Дуже схожою кохана
Стає на лілею,
І ніяк намилуватись
Я не можу нею.
 
Ніжне серце завмирає
У палкім цілунку,
Мов припав я до п’янкого
Сонячного трунку.
 
Казочка старого листя
Не опало
Листячко дубове,
Зустрічало
Довгі дні зимові –
 
Заметілі
І морози люті –
Все зуміло
Якось перебути.
 
А весною
Дуже звеселилось,
Як з новою
Зеленню зустрілось –
 
Пригадало
Стужу і хуртечу,
Здивувало
Казкою малечу.
 
Ой люлі…
Весняний свіжий вітер
У голубій імлі
Вербові пестить віти:
-       Ой люлі, ой люлі...
 
На гілочках тендітних
Вже котики малі
Усміхнені привітно:
-       Ой люлі, ой люлі...
 
Гуртами прилітають
І бджоли, і джмелі.
Їх гілочки гойдають:
-       Ой люлі, ой люлі... 
 
Сніговій по лісі ходить
Сніговій по лісі ходить,
Білим пензлем всюди водить,
Берізоньці пропонує:
-       Хочеш, миттю замалюю
Цяточки твої чорненькі?
Станеш ти уся біленька,
Дивовижно симпатична,
Мов снігурка новорічна!
А берізка сніговію
Відказала: - Та ж тоді я
Бути схожою не можу
На свою матусю гожу!
Краще буду я рябенька,
Як моя кохана ненька!