Українські жінки воюють, допомагають на фронті, організовують поставку гуманітарних вантажів. Їхня роль у боротьбі за Україну важлива та незамінна. Наша землячка Оксана Сокол була однією з тих, хто з перших днів повномасштабної війни став на захист країни. Її життєва історія - це свідчення сили духу, безмежної сміливості та відданості, які нагадують нам про ціну свободи.
Оксана Василівна Сокол народилася 16 вересня 1989 року в Києві. В 1994 році родина переїхала до Вишневого, яке стало для неї рідним. В початкових класах дівчина навчалася у Вишнівському ліцеї «ІДЕАЛ» (колишня ЗОШ №4), а в старших - у ліцеї № 2 (ЗОШ №2). Брала активну участь у шкільному житті: готувала стінгазету, долучалася до культурно-масових заходів, різноманітних творчих проєктів.
“Оксанка була дуже енергійною, не за віком розвиненою дитиною. Рано почала ходити, а в рік і два місяці розмовляла вже реченнями. Тонко відчувала красу, захоплювалася малюванням. Мала добре серце, завжди бачила в людях лише хороше. А ще була надзвичайно довірливою, і ця риса характеру іноді додавала їй труднощів”, - розповідає про доньку мама Валентина Степанівна.
Особливі, теплі стосунки в Оксани були з молодшим братом Дмитром, якого вона ніжно називала “блатик” або “мій малий”, навіть коли вони вже стали дорослими. Їхнє спілкування було сповнене довірою, взаєрозумінням, підтримкою один одного.
«Сестра завжди вирізнялася креативністю, ми часто жартували, вигадували різноманітні цікаві ідеї, наприклад, як-от «сто способів прикрасити ялинку». Її комунікабельність дозволяла легко знаходити спільну мову з людьми, вона мала багато друзів. Ніколи не засуджувала інших і не любила, коли хтось когось обговорював. На неї завжди можна було покластися”, - згадує Дмитро.
Оксана дійсно вміла дружити по-справжньому. Для неї дружба була глибоким, міцним зв’язком, перевіреним роками. Однією з найкращих її подруг була Вєржине Оганян. Їхня дружба зародилася ще в ранньому дитинстві й тривала через роки.
“Ми дружили ще з дитячого садочка. В дорослому віці наше спілкування стало не таким частим, але це не впливало на нашу дружбу. Друзі дитинства — це особливий зв’язок: навіть коли не бачишся довго, достатньо однієї зустрічі, аби зрозуміти — це твоя людина. Я знала, що в будь-якій ситуації вона буде на моєму боці. Оксана завжди відстоювала своїх. Думаю, саме ця особливість визначила її шлях. Вона понад усе цінувала свободу, для неї важливо було самій керувати своїм життям”, - зазначає Вєржине.
Творчий підхід та креативність стали визначальними у виборі професії Оксани. Після закінчення школи дівчина вступила до Київського національного університету будівництва і архітектури, де здобула фах дизайнера. В цей період вона зустрічає свого майбутнього чоловіка, згодом виходить заміж. Разом вони відкривають власну справу — студію з пошиття штор. І хоча сімейне життя не склалося, після розлучення молодим людям вдалося зберегли дружні стосунки та продовжити спільно розвивати бізнес. Однак повномасштабна війна внесла свої корективи в подальші плани.
"Якщо не я, то хто"
З перших днів великої війни Оксана вступає до Вишневої тероборони. Рідні намагалися відмовити, хвилюючись за її безпеку, але дівчина була непохитна. "Якщо не я, то хто" - говорила Оксана. Це було її життєве кредо - не вагатися ні на мить.
Спочатку на власному автомобілі дівчина перевозила необхідні речі, про які просили бійці, що тримали оборону під Києвом. Їздила навіть в окупований Ірпінь.
“Пригадую, як приїхала додому і каже: “Я на хвильку, бо мені ще треба встигнути в одне місце — в Ірпінь”. Я була вражена: “Як в Ірпінь? Ірпінь же окупований!” Але Оксана швидко почала переводити тему. Вже потім я дізналася від командира їхньої частини, що вона все ж таки тоді була в Ірпені. Як прорвалася туди — не зрозуміло. Донька завжди знаходила спосіб допомогти, навіть в складних ситуаціях", - говорить Валентина Степанівна.
Коли ворог відступив з Київщини, Оксана почала волонтерити в церкві "Благодать", де працював центр благодійної допомоги. Розвозила гуманітарну допомогу мешканцям деокупованих населених пунктів. Та її серце рвалося на фронт. Відчувала, що саме там вона найбільше потрібна. Неодноразово зверталася до військкомату, але щоразу отримувала відмову: "Куди тобі на фронт, ти ж дівчинка, тобі й тут вистачає роботи, ти тут потрібна”. Тож Оксана продовжувала волонтерити, розпочала співпрацю з Благодійним фондом Сергія Притули, збирала необхідне для фронту, але її думки були тільки про одне – як потрапити на передову. Пройшла навіть курси парамедиків.
“Якось сказала мені, що проходить випробування, щось на кшталт кастингу, аби потрапити до війська. Це був надзвичайно жорсткий відбір – із 120 осіб залишилися лише одиниці. Вони спали по годині, просто на бетоні, їх вимотували до межі. В лісі саперною лопаткою потрібно було викопати окоп у зріст людини за 30–40 хвилин. В той час в Оксани почалося запалення легень, вона ледве дихала, але витримала те, чого багато чоловіків не змогли. А потім телефонує мені і каже: “Мамо, вітай - мене взяли в армію”. В ту мить, у мене все всередині обірвалося”, - розповідає мама захисниці.
На початку жовтня Оксана вже була на передовій, служила парамедиком в одному з підрозділів бригади морської піхоти. Батькам сказала, що їхня частина дислокується у Лютіжі, щоб не хвилювалися, хоча насправді її місце перебування було одним з найгарячіших — під Бахмутом.
Про те, що Оксана на фронті, знало небагато людей, серед них і найближча подруга.
"Я знала про це, бо ще до служби вона шукала можливість потрапити на передову. Їй постійно відмовляли, але вона не здавалася, — розповідає Вєржине Оганян. — Одного вечора телефонує і каже: "Мені треба терміново пройти медкомісію – мене беруть у морську піхоту". Ми намагалися її відмовити: "Може, почекаєш? Не поспішай..." Але зволікати – це не про Оксану. Про службу вона майже не розповідала. Лише якось зізналася: "Коли погана погода, дощ, багнюка — було б добре мати гумовий костюм, бо коли повзеш за пораненим по полю, вся ця каша прилипає до тебе". Вона ніколи не скаржилася – говорила про труднощі спокійно, як про факт, з яким справляється".
Допомога фронту і волонтерська діяльність
Наприкінці листопада Оксану переводять в тил, де вона починає активно займатися волонтерською роботою, співпрацює з благодійним фондом "Вірний завжди" для допомоги сім’ям загиблих. 25 грудня, на Різдво, дівчина приїздить додому. Валентина Степанівна згадує, що донька була вже іншою — дорослішою, сконцентрованою, сповненою планів, зокрема щодо співпраці з іноземцями для забезпечення армії.
Наступного дня, коли прощалися, Оксана пообіцяла приїхати на Новий рік. Тато проводжав її до воріт, вона обійняла його і сказала: "Папуль, я тебе так люблю. Приїду на Новий рік, ми ненадовго прощаємося".
Але плани змінилися. Перед Новим роком поблизу Бахмута точилися запеклі бої, тож дівчина хотіла підтримати хлопців - передати допомогу, зокрема й автомобіль, придбаний за волонтерські кошти. Під Торецьком разом з побратимами вона потрапила під мінометний обстріл. Оксана загинула на місці. Це сталося 31 грудня 2022 року.
Пам’ять про Героїню
“Вона була зі мною на Пункті постійної дислокації. Ми займалися благодійним фондом, волонтерством, відновленням машин, але вона весь час рвалася на фронт. Через волонтерів купила машину, відремонтувала за власний кошт і коли ми їхали 30-го грудня я казав: “Я не хочу тебе брати, Ксюха, лишайся”. Ми, чоловіки-командири, виступаємо проти того, щоб молоді дівчата були на фронті. В нас, уже в старих командирів батальйону є правило, що дівчатам, які не народжували, нічого робити на передовій. Але її втримати було неможливо, тож вона сказала, що віджене авто в свій підрозділ, щоб була як машина для евакуації поранених і заодно забере речі (каску та бронежилет — це обов'язкові речі обліку, тож їх треба здавати). Взяла машину з другим медиком і поїхала у свою роту, де вони числилися бойовими медиками забрати її речі. В той час наша мінометна батарея обстрілювала орків і вдало знешкодила 5-ох росіян, тож ті у відповідь почали градами сипати по селу, де розташовувався Оксанин підрозділ. Стріляли “потрапить - не потрапить”, і достатньо близько до неї. Два хлопці отримали поранення. Оксана загинула відразу, на місці, - рана була не сумісна з життям", - згадує в альманасі “Звитяжна Київщина. Хроніка Героїзму” комбат, один із засновників фонду “Вірний завжди” Юрій Голодов.
“Пам’ятаю Оксану ще зі школи. Весела, безтурботна, мені здавалося, із легковажним ставленням до життя. Та виявилося, у неї був міцний стержень. Міць і мудрість Ксюші проявилися в її "Якщо не я, то хто". В перші дні повномасштабки дуже багато людей приходили до міськради. Хтось зі страху пробивався до гурту, хтось від нерозуміння "що робити?" Ксюша прийшла свідомо. Вона була своєрідним енерджайзером. Її називали "Ксюша-туфелька". На багажнику машини в неї була закріплена туфелька на височенному підборі. Це додавало гумору в ті невеселі дні. Коли звільнили Київщину, потреба в людях зменшилася. Хтось пішов в ЗСУ, хтось повернувся на робоче місце. Ксюша розвозила в далекі села області необхідні речі і продукти. А потім десь поділася наша "туфелька". Та ось бачу в соцмережах, що вже закінчила курси парамеликів і "Я в ЗСУ!" За два тижні до загибелі ми з нею бачилися. Розповідала, як важко в броніку витягувати хлопців з поля бою, тому часто знімала його. Хлопці сварилися на неї за це. Ця юнацька безшабашність була завжди присутня в ній. Ксюша не була ідеальною. Хочу зауважити лише те, що в своєму "Якщо не я, то хто" вона була надзвичайно щирою. Як же не вистачає зараз таких людей”, - зазначає Анна Гавриленко, знайома Оксани.
Смерть Оксани Сокол стала непоправною втратою для рідних, друзів, всієї громади. Батько захисниці так і не зміг оговтатися від загибелі доньки, довго хворів, а три місяці тому помер.
“Кажуть, час лікує рани. Це неправда. З часом біль не стихає, а навпаки — стає глибшим. Про Оксану нагадує абсолютно все, кожна дрібничка. Донька прагнула справедливості, миру та процвітання для України. І це не просто банальні слова”, - наголошує мама Героїні.
| Наступна > |
|---|