За кожною історією про наших Захисників і Захисниць - не просто сухі факти біографії, а цілий всесвіт світлих спогадів, щоденної праці та відданості рідному краю. Історія Євгена Кравчука - про стійкість, незламність і силу духу людини, яка в найскладніші моменти залишалася вірною своїм переконанням та принципам.
Дитинство, спорт, родина
Євген Григорович Кравчук народився 3 листопада 1971 року у Вишневому, де минуло його життя - від дитинства та юнацьких років до професійної діяльності й останньої зустрічі з рідними перед від’їздом на фронт. Тут сформувалися його характер, світоглядні цінності, щире, доброзичливе ставлення до людей.
Після закінчення Вишнівської загальноосвітньої школи №2 юнак вступив до Національного університету фізичного виховання і спорту України. Захоплення спортом ще з ранніх років стало його професійною справою. Євген Григорович мав звання майстра спорту України та СРСР з ковзанярського спорту, неодноразово виступав на престижних змаганнях, був відзначений численними нагородами.
Та за високими спортивними здобутками завжди залишалося найважливіше - родина, зустрічі з близькими та друзями.
«Ми часто їздили кататися на ковзанах. Тато вчив мене і брата впевнено триматися на льоду. Для нас це були такі прості, звичайні моменти, але тепер я розумію, наскільки вони дорогі. Дуже добре їх пам’ятаю», - згадує донька Юлія.
Були й інші сімейні традиції - разом їздили до лісу по гриби, проводили час, розмовляли. Саме такі миті згодом стають найціннішими спогадами про близьку людину.
Служба в АТО/ООС
У 2015 році Євген Кравчук долучився до антитерористичної операції у складі 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». За роки військової служби виконував бойові завдання на Луганському та Донецькому напрямках, зокрема в районі Пісків і Волновахи. Для побратимів був надійним товаришем, на якого завжди можна було покластися у складних ситуаціях. Його службу відзначено нагрудним знаком «Учасник АТО» та грамотою командира батальйону за чесне й сумлінне виконання військового обов’язку перед Україною.
У 2021 році Євген Григорович звільнився зі служби за станом здоров’я. За плечима залишилися численні контузії та роки війни...
«Треба йти захищати країну, обов’язково треба долучатися»
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, для Євгена Кравчука питання повернення до війська не потребувало довгих роздумів. Рішення прийняв відразу й без вагань. За плечима був загартований досвід АТО/ООС, тож він добре розумів, що означає знову стати до строю і які випробування чекають попереду. Відчуття відповідальності визначило його вибір: залишатися осторонь, коли країна опинилася у небезпеці, він не міг.
Євген Григорович зателефонував доньці і сказав, що хоче поговорити. На той момент він уже записався до добровольчого підрозділу і за кілька годин мав вирушати на службу.
«Я розплакалася. Не могла зрозуміти, чому він не порадився з нами. А тато відповів: «Я інакше не можу. Там мої хлопці, а я вдома буду відсиджуватися? Треба йти захищати країну, обов’язково треба долучатися», - розповідає Юлія.
Після завершення вишколу Євген Григорович у складі підрозділу 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка мав вирушати на Херсонський напрямок. Старший солдат Кравчук знову став до строю, продовживши бойовий шлях, розпочатий ще за часів АТО/ООС.
Перед відправкою на фронт на кілька днів приїхав додому - саме напередодні дня народження Юлії. Ця зустріч назавжди залишиться в її пам’яті.
«Ми всі разом сиділи за столом, розмовляли, було дуже душевно. Це мій найкращий день народження за всі роки», - ділиться спогадами Юлія.
Батько подарував доньці золотий ланцюжок і сказав: «Це на згадку про мене, раптом щось станеться...»
Тоді Юлія намагалася не надавати цим словам особливого значення. Думка про те, що з найближчою людиною може статися непоправне, здавалася просто неможливою.
Фронтові будні
Бійці 57-ї окремої мотопіхотної бригади брали участь у бойових діях на Півдні України, зокрема на Херсонському напрямку, стримуючи наступ ворога та утримуючи займані позиції.
Євген Григорович разом із побратимами виконував бойові завдання, а в короткі перерви намагався зателефонувати додому. Цікавився, як родина, чи все в них гаразд. Особливо хвилювався за сина Олександра, який також служить у лавах ЗСУ ще з часів АТО/ООС.
Остання розмова Юлії з батьком відбулася 6 жовтня 2022 року. Євген Григорович розповідав, що вирушає на бойове завдання і певний час може бути без зв’язку. Просив не хвилюватися. Запевняв: усе буде добре.
Між надією і невідомістю
Євген Кравчук не повернувся з бойового завдання. Невдовзі у військкоматі рідним повідомили, що він вважається зниклим безвісти.
Для близьких розпочався найважчий і найвиснажливіший період - очікування без відповідей.
Юлія постійно стежила за повідомленнями у соціальних мережах, переглядала різні спільноти, намагалася знайти хоча б якусь звістку про батька. Разом із рідними інших військовослужбовців вони створили групу, де обмінювалися інформацією, підтримували одне одного. Якось в одному з російських пабліків Юлія побачила фотографію військового квитка батька. В дописі йшлося, що «він не здався і відмовився підняти руки». Під публікацією - десятки нецензурних коментарів.
«Це найгірше, що може бути. Ти висиш у якомусь невідомому просторі й не знаєш, що на тебе чекає. Живий чи неживий. І весь час тішиш себе надією, що в полоні», - говорить донька Захисника.
Минали місяці. Після звільнення Херсона стало відомо, що десятеро українських військовослужбовців, які зникли безвісти, загинули. Місцеві жителі поховали їх у братській могилі. Деяким рідним за особистими речами вдалося встановити особи своїх близьких. Особу Євгена Григоровича встановити не змогли. Документів та особистих речей при ньому не залишилося - їх забрали окупанти. Лише через півтора року ДНК-експертиза підтвердила загибель Героя.
«Найсильніша духом людина»
24 січня 2024 року у Вишневому попрощалися з Євгеном Кравчуком. Його поховали на Алеї Героїв.
На прощання прийшли рідні, друзі, побратими. Військові, які знали Євгена Григоровича по службі, писали Юлії слова підтримки, ділилися спогадами про нього. Згадували як відважного воїна, щиру людину, яка завжди була готова допомогти. Для когось він був досвідченим побратимом. Для молодших військових - «батею», до якого можна було звернутися за порадою, підтримкою чи просто добрим словом.
«Тато був дуже доброю і чуйною людиною. Ніколи нікому не міг відмовити, йшов завжди назустріч, у всьому допомагав. Прямо добряк-добряк», - розповідає донька.
За цими словами - не лише її спогади, а й те, яким знали Євгена Кравчука люди, які були поруч.
Він мав багато друзів, легко знаходив спільну мову з різними людьми, залишався товариським і відкритим. За роки служби пройшов через чимало випробувань, але зберіг витримку, не уникав труднощів і залишався вірним побратимам та військовому обов’язку.
«У нього не дуже легке життя було, багато чого пройшов, ніколи нічого не боявся. Йшов тільки вперед. Це найсильніша духом людина, яку я знаю», - говорить Юлія.
Світла пам’ять
Євген Кравчук мріяв про прості й водночас найцінніші речі: повернутися до мирного, спокійного життя, дочекатися онуків, більше часу проводити з родиною.
Світла пам’ять про нього живе в теплих спогадах рідних і друзів, у шанобливих розповідях побратимів. Він назавжди залишився в історії рідного міста та в серцях тих, заради кого тримав небо.
| Наступна > |
|---|