Кожна сторінка літопису сучасної української боротьби проти російських окупантів сповнена історіями незламностіта неймовірної мужності. Героїзм наших Захисників і Захисниць проявляється у щоденній здатності витримувати надлюдські випробування, зберігати внутрішню стійкість, приходити на допомогу побратимам у найкритичніші моменти. Це не просто розповіді - це свідчення сили людського духута самопожертви. Саме такою є історія Сергія Бутилова - людини, чиє життя і подвиг стали частиною цієї великої боротьби.
Юні роки
Народився Сергій Анатолійович Бутилов 22 травня 1969 року в мальовничому селищі Скала-Подільська, що на Тернопільщині. Тут минули його дитинство і юність. Навчався в місцевій школі, а після її закінчення в 1984 році вступив до залізничного профтехучилища в місті Пологи Запорізької області. Це був час становлення, формування характеру та мрій про майбутнє.
Служба в Афганістані
У 1987 році юнака призвали до лав радянської армії. З травня 1988-го по січень 1989 року він проходив службу в Афганістані. Юнак, якому ледь виповнилося дев’ятнадцять, опинився у пеклі чужої війни. Цей досвід, безсумнівно, залишив глибокий слід у його душі та світогляді. Щоденні ризики, постійна напруга й усвідомлення крихкості життя змусили його швидко подорослішати. Він навчився цінувати прості речі - спокій, дружбу, можливість бачити рідних.
Тихе, розмірене життя
Після демобілізації Сергій повернувся додому, до рідного селища. Поступово звикав до мирного життя, відновлював звичний ритм, працював і будував плани на майбутнє. Саме в цей період познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною Селезньовою. Почуття, що зародилися між молодими людьми, з часом зміцніли, набули глибини й довіри,стали основою міцного і надійного союзу. В1993 році вони одружилися, створили родину, яка стала для Сергія опорою, джерелом тепла та любові. Згодом у подружжя народилася донька Катерина - їхня гордість і радість.
У 1997 році родина переїхала до Вишневого, яке стало для них по-справжньому рідним. Сергій влаштувався на роботу в будівельній організаціїв Києві. Крок за кроком родина вибудовувала своє життя - спокійне, розмірене, наповнене працею, турботою і тихим відчуттям стабільності.
Минали роки, складаючись у звичний ритм простих щоденних радостей і здобутків. Особливим щастям для родини стало народження у 2019 році першого онука Микити. Дідусь не тямив себе від радості.
«Коли народився Микита, Сергій ніби відкрив у собі новий вимір радості - глибокої, спокійної й дуже щирої», - ділиться спогадами дружина Захисника пані Ірина.
Повномасштабне вторгнення
Здавалося, ніщо не зможе порушити усталений порядок життя родини Бутилових, цю тиху рівновагу, вибудувану роками праці та любові. Все здавалося зрозумілим і передбачуваним, ніби час рухався у звичному, спокійному напрямку. Але 24 лютого 2022 року - день, який змінив Україну, кожного з нас, світ навколо. Те, що ще вчора здавалося непохитним, раптово втратило стабільність: у життя увірвалися тривога, невизначеність і біль, які зруйнували відчуття безпеки. Повномасштабне російське вторгнення за одну ніч перекреслило звичну реальність мільйонів українців, і цивільне життя для багатьох поступилося місцем необхідності захищати свою країну. Серед тих,хто в перші дні великої війни став на захист України, був і Сергій Бутилов.
Його досвід учасника бойових дій в Афганістані та глибоке розуміння ціни миру не дозволили залишитися осторонь. Коли Київ перебував під реальною загрозою російської окупації, він без вагань став до лав добровольчого формування Вишнівської територіальної громади, аби захищати свій дім, свою родину, свою країну від загарбників. Це був свідомий вибір дорослої людини, яка сповна усвідомлювала всі ризики, але не могла вчинити інакше, коли йшлося про захист рідної землі.
Бойовий шлях і побратимство
Через рік, у лютому 2023 року, після проходження навчання та перепідготовки, Сергій Бутилов долучився до лав Збройних Сил України. Служив у складі 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго, яка виконувала бойові завдання на Луганщині - одному з найгарячіших і найнапруженіших напрямків фронту. На передовій він проявив себе як мужній та відважний воїн, відданий побратим, надійний друг і товариш. Його досвід, мужність і рішучість стали прикладом для молодших бійців.
Фронтовий шлях Сергія Бутилова тривав вісім місяців. За цей час він неодноразово проявляв мужність і самовідданість, ризикуючи власним життям заради побратимів. Завдяки його рішучим діям вдалося врятувати п’ятьох важко поранених військовослужбовців. Це було не просто виконання обов’язку - це була внутрішня потреба захищати, допомагати й підтримувати тих, хто поруч, хто разом із ним тримав лінію оборони. Він не прагнув нагород чи визнання - просто робив те, що вважав правильним, те, що диктували його совість і відповідальність.
Останній бій
22 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Площанка точився запеклий бій. Ворог нещадно обстрілював позиції українських захисників, намагаючись прорвати оборону. Земля здригалася від вибухів, повітря було насичене свинцем.
У розпал бою Сергій отримав поранення у ногу, та, попри нестерпний біль і втрату крові, не втратив самовладання. Самостійно наклав турнікет і, долаючи фізичний стан, поповз на допомогу пораненому побратиму, який стікав кров’ю поруч. Саме в цей момент поблизу впала ворожа бомба. Обоє бійців загинули на місці. До останньої миті свого життя Сергій залишався вірним побратимству, людяності та військовому обов’язку.
Вічна пам’ять
Сергій Анатолійович Бутилов повернувся додому «на щиті». 28 жовтня 2023 року його поховали у Вишневому на Алеї Героїв. Його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Життєвий шлях Сергія Бутилова, його самопожертва, безмежна любов до родини та країни - історія людини, яка мріяла про мирне й щасливе майбутнє, але у вирішальний момент стала на захист Батьківщини.
Завдяки таким Героям, як Сергій Бутилов, ми маємо можливість жити, творити, навчатися під українським небом. І наш обов’язок - берегти цю пам’ять, передавати її наступним поколінням. Його ім’я назавжди залишиться в історії України. Ім’я справжнього Героя, який віддав своє життя за її майбутнє.
Герої не вмирають
Герої не вмирають!
Так стверджуємо ми, живі!
Вони назавжди засинають
У непробуднім, вічнім сні.
Герої не вмирають!
Так хочеться вірити в оце.
Ми про загиблих пам’ятаємо
Та вдячні їм геть за усе.
Герої не вмирають!
Ці найдорожчі людські сини
Вони нам звідти допомагають,
Приходячи у віщі сни.
Герої не вмирають!
Вони живуть в наших серцях.
Ці хлопці побратимів надихають
До Перемоги, щоб долати шлях.
Герої не вмирають!
Хоч це суперечить логіці життя.
Усі люди, безперечно, знають,
Що для них не існує майбуття.
Герої не вмирають!
Вони спочили в потойбіччі.
Та в небесному раю ці сини знають,
Що таки житимуть Герої вічно.
В нашій пам'яті, здобувши славу,
Вони вже свій тернистий шлях здолали.
І свої історичні імена кров'ю вписали
В літопис нашої нескореної держави!
Герої не вмирають!!!
Авторка вірша Леся Селезньова
| Наступна > |
|---|