Війна забирає найдорожче - життя людей, які боронять свою країну, кожен клаптик рідної землі. Їхня самопожертва, відвага та незламність назавжди вписані в історію України, а пам'ять про них живе в серцях рідних, друзів, усієї громади.
Володимир Москальчук був одним із тих, хто в перші дні повномасштабного російського вторгнення став на захист Батьківщини. Його рішучість і готовність діяти - приклад справжньої відваги, а відданість та патріотизм- цінності, якими він керувався все своє життя.
Народився Володимир Миколайович 1 грудня 1975 року на Вінниччині, в невеличкому селі Лучинець Мурованокуриловецького району (нині – Могилів-Подільський район). Ріс у великій родині – окрім нього в сім”їбуло ще четверо дітей. Змалечку звик до самостійності та відповідальності.
Служба в армії та трудова діяльність
Після строкової служби в прикордонних військах на Закарпатті повернувся додому. Працював ливарем на заводі металовиробів у Могилів - Подільському. Робота була важкою, фізично виснажливою: доводилося працювати з гарячим металом, проводити довгі зміни на ногах.
Згодом Володимир змінив професію: опанував покрівельну справу - ремесло, якому його навчив батько. Отримані знання та навички вміло застосовував на практиці, ставши вправним та надійним майстром. Працював на будівництві в Києві та області, його робота завжди відзначалася якістю.
Родина та захоплення
Володимир був люблячим чоловіком та турботливим батьком. Разом із родиною часто приїжджав на Вінниччину - до батьківського дому, що залишився йому у спадок. Дбайливо доглядав оселю, займався бджільництвом. Особливим захопленням було садівництво. Коли дружина Світлана дивувалася, навіщо витрачати стільки сил на таку важку працю, Володимир усміхався й відповідав: «Навіть коли нас тут уже не буде, хтось пройде вулицею, зірве яблуко й скаже: «Тут жили добрі люди»».
Перші дні великої війни та захист Батьківщини
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Володимир подбав про безпеку рідних, а наступного дня звернувся до військкомату. Але в момент оформлення документів для відрядження у частину всіх терміново евакуювали через загрозу обстрілу. Володимир повернувся додому. В розмові з дружиною сказав, що багато його однокласників записалися до війська у Вінниці, тож і він приєднається до них. Оскільки дорога на Житомир на той час уже була заблокована - російські війська стояли на підступах до Києва - подружжя долало шлях до села Лучинець електричками з численними пересадками. Дружину Володимир залишив у безпеці, а сам поїхав до Вінниці та записався до 120-ї бригади територіальної оборони. Після завершення навчання їхню частину направили на кордон із Молдовою. Згодом підрозділ забезпечував охорону військових шпиталів на Вінниччині, а в грудні 2022 року його перекинули на білоруський кордон.
Бої під Бахмутом
У лютому 2023 року стало відомо про те, що одині з батальйонів відправляють на Бахмут. Як з’ясувалося, для виїзду на фронт бракувало щонайменше 70 бійців. Тому командування звернулося до тих, хто добровільно готовий поїхати на передову.
«У взводі мого чоловіка таких сміливців виявилося семеро, серед них і Володя. Вони вирушили на фронт: спочатку прибули до Костянтинівки, де їх приєднали до 95-ї бригади «Холодний Яр», яка на той час понесла значні втрати й потребувала поповнення, - розповідає дружина захисника пані Світлана. - Він ніколи не говорив зі мною про війну відверто. Ми зізвонювалися щодня, але більше розмовляли про домашні справи. Він оберігав нас від страшних подробиць, що там відбувається».
Володимир попереджав рідних: «Якщо я на завданні, мене може не бути на зв’язку навіть 12 діб. Не хвилюйтеся, не накручуйте себе - все буде добре, зі мною нічого не трапиться».
7 березня, перед тим як вирушити на завдання, він зателефонував дружині. Вони обговорили повсякденні справи, обмінялися новинами, а також попросив через волонтерів передати йому ліки від кашлю. Це була їхня остання розмова…
Побратими згодом розповідали, що їх везли на позиції дорогою Костянтинівка – Бахмут, яка обстрілювалася. Фари не вмикали, аби не привернути увагу ворога.Та сталася ДТП. Водій, щоб повідомити про подію, скористався мобільним телефоном. Імовірно, це дозволило противнику засікти їхнє місце: невдовзі над дорогою з’явився ворожий дрон, після чого почався масований обстріл.
Бійцям довелося понад дві години долати відкриту місцевість під щільним вогнем, не маючи жодного укриття. Коли дісталися посадки, зрозуміли: зупинятися не можна, потрібно просуватися до позиції. На щастя, почався дощ, і дрон противника втратив можливість вести спостереження - обстріл поступово стих. Із тридцяти військових лише тринадцять залишилися неушкодженими, серед них - і Володимир. Решта дістали поранення або загинули.
Наступного дня, близько 7-ї години, розпочався бій, який тривав майже вісім годин. Наші воїни утримували позиції, розташовані поруч у покинутих будинках. На одній - закінчилися боєприпаси, тож Володимир разом із побратимом доставили туди ящик з набоями, і залишилися відбиватися. Саме тоді захисник отримав смертельне поранення від снайперської кулі. Ще майже дві години він залишався живим. Побратими робили запит на евакуацію, але через інтенсивність бою вивезти поранених було неможливо.
Останнє повідомлення
Останнє повідомлення, яке напередодні отримала від чоловіка пані Світлана було: «Якщо є пекло, то воно тут. Сонечко, я люблю вас».
«Володя був дуже сміливою людиною. Пригадую, як у нашому ліцеї (Світлана Москальчук працює заступником директора з навчально-виховної роботи у Вишнівському ліцеї №2) після ремонту почав протікати дах. Завгосп попросив Володимира подивитися в чому причина. Він піднявся на дах двоповерхового корпусу - без жодної страховки. Спокійнісінько ходив там, роздивлявся покрівлю, шукав недоліки. Знайшов і відремонтував. Він нічого в житті не боявся. Тож якщо написав, що там було пекло, то це дійсно було пекло вищої міри», - зазначає дружина захисника.
Пані Світлана знала, що Володимир на завданні, тож із міркувань безпеки не телефонувала, а лише надсилала повідомлення. Проте відповіді не отримувала. Перед виїздом на позицію чоловік продиктував їй номери телефонів двох побратимів, з якими був поруч. Але й з ними зв’язку не було.
«8 березня - день, який Володя любив найбільше. Ранок цього дня у нашій родині починався так: ми - я, донька Владислава та моя мама - ще спимо, а чоловік вже кудись іде. Повертається, і я чую шурхіт букетів у коридорі. Це було дуже приємно. Для нашої родини це був особливий день. І цього дня таке трапилося... Донька мені говорить: «Мам, я ж знаю папу. Якщо він живий, то навіть з-під землі знайде спосіб прислати повідомлення і привітає нас», - згадує дружина.
Пані Світлана терпляче чекала, але вже 9 березня почала писати побратимам у надії дізнатися новини про чоловіка. Наступного ранку один із них з’явився на зв’язку, і вона запитала, чи відомо йому щось про Володимира. Він відповів, що перебуває у шпиталі й нічого не знає. Тоді пані Світлана подумала, що, якщо побратим у шпиталі, ймовірно, її чоловік теж, і саме тому не виходить на зв’язок.
Вже збиралася їхати до Дніпра. «Мушу бути біля чоловіка, а раптом у шпиталі немає ліків…». Навіть зняла в банкоматі кошти, аби мати запас готівки. Була впевнена: Володимир у лікарні, треба піклуватися про його здоров’я.
Але 10 березня з Вінниці приїхали рідна сестра Володимира та племінник і повідомили про його загибель. Чоловік сестри, також військовий, зв’язався з частиною, де підтвердили загибель. Через кілька днів надійшло офіційне сповіщення. Усе було як у тумані. Слова здавалися чужими, а серце не хотіло вірити в те, що сталося.
Прощання з Героєм
Через постійні обстріли тіло Володимира було складно забрати з позиції. Коли ж побратими виходили, їм довелося нести його на руках понад кілометр, адже жоден евакуатор не міг підійти. Деякі з бійців були поранені.
«Я завжди кажу, що на фронті хлопці стають один для одного навіть більше, ніж брати», - говорить пані Світлана.
Прощання з Володимиром Москальчуком відбулося 17 березня 2023 року. Його поховали у Вишневому, на Алеї Героїв. Володимир Москальчук посмертно нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня.
Спогади
Коли Володимир проходив навчання у Вінницькій області, йому давали вихідні, і пані Світлана з донькою приїздили до нього в село. Одного разу, коли приїхали, він вже встиг назбирати грибів. Дружина запитала: «Де ти знаходиш такі гарні?» І він показав їй місця.Тоді в неї в серці щось йокнуло: «Можливо, він показує мені це місце, бо його більше не буде, а я повинна знати, де ростуть гриби».
«Після загибелі чоловіка я вже сама ходила по гриби - це було влітку2023 року. Мама відмовляла: «Як ти сама підеш, це ж ліс». А я відчувала, що мушу туди піти. І пішла. Назбирала грибів. Сіла перепочити під деревом, і подумала: як приємно дихати тим самим повітрям, що й він колись. Це тонке психологічне відчуття, дуже особисте, - розповідає дружина захисника. - Володя часто фотографував гриби, які назбирав, тримаючи їх на долоні - ці фото збереглися у мене. Коли сама їх назбирала, то зробила такі ж фото на своїй долоні і склала колаж. Надіслала рідним, але насамперед - як пам’ять для себе».
Володимир був відважною, щирою, доброю людиною. Дуже любив дітей, називав їх «мурахами», завжди пригощав смаколиками. Любив родину, шанував традиції, дбав про близьких.
Ще до війни він отримав на будівництві травму, також у нього була доброякісна пухлина в легенях. Пані Світлана неодноразово переконувала чоловіка пройти медичну комісію, яка могла б звільнити його від військової служби. Говорила: «Це ж війна, ти можеш загинути». Але Володимир незмінно відповідав: «Для того, аби в наших дітей була Батьківщина, комусь треба й загинути».
Після загибелі чоловіка справжнім промінцем світла й порятунком від смутку для пані Світлани стала маленька внучка Алісія, яку вона ніжно називає «мурахою». А ще її рятує робота: щоденні обов’язки, відповідальність, виконання завдань. Величезна підтримка колективу допомогла вистояти у найважчі дні й досі додає сил і натхнення.
| Наступна > |
|---|