Захист рідної землі - обов’язок, який вимагає від людини найвищого прояву мужності, стійкості та любові до Батьківщини. Історія наших Захисників і Захисниць - це не просто хроніка воєнних буднів, а глибока особиста драма, сповнена відваги та патріотизму. Вони залишили мирне життя, затишні домівки, найдорожчих людей, щоб стати щитом на захисті майбутнього кожного з нас. Таким «щитом» для України став і Сергій Володимирович Ткаченко.
Дитинство та юність
Сергій Ткаченко народився 6 грудня 1967 року у Вишневому. Тут минули його дитячі та юнацькі роки, сформувався характер, життєві принципи та цінності. Любов до родини, повага до людей, відповідальність за свої вчинки - риси, які визначили становлення його як особистості.
Після закінчення восьми класів Вишнівської загальноосвітньої школи №3 юнак вступив до Київського річкового училища на відділення судоводіння. Хоча надалі він і не працював за фахом, навчання в училищі стало важливим етапом у здобутті професійних навичок та життєвого досвіду.
Строкова служба, цивільне життя, родина - головна фортеця
Після завершення навчання Сергій проходив строкову військову службу в Закавказзі. Повернувшись додому, розпочав трудову діяльність у компанії «Фора-Фарм», де пропрацював багато років. Напередодні повномасштабного російського вторгнення працював у виробничо-обробному комплексі ТОВ «Бусел», що спеціалізується на промисловій обробці скла та виготовленні склопакетів. У колективі його поважали як висококваліфікованого фахівця, надійного товариша і колегу.
Ще в 1986 році Сергій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. З часом їхня дружба переросла в глибокі почуття, перевірені роками, і зрештою ці стосунки стали підґрунтям для створення міцної родини , яка стала для Сергія найвищою цінністю. Разом із дружиною вони виховали трьох дітей - двох доньок та сина. Особливе місце в його серці займала онука Маргарита, яку він безмежно любив.
«Сергій був дуже гарним чоловіком, батьком та дідусем, турботливим сином, братом, оберігав нас від усіх негараздів. Для нього родина завжди була на першому місці, його головною фортецею», - розповідає дружина Захисника пані Тетяна.
У Вишневому Сергія Ткаченка знали багато людей. Його вирізняли життєрадісність, щирість і відкритість у спілкуванні - він завжди був готовий підтримати в складну хвилину. Водночас за комунікабельністю та доброзичливістю приховувалися скромність і внутрішня стриманість. Та за цією добродушністю ховався сталевий стрижень. Сергій Володимирович протягом тривалого часу серйозно займався східними єдиноборствами. Це було не просто захоплення, а філософія життя. Свої знання та вміння охоче передавав підростаючому поколінню - в себе вдома проводив заняття, навчаючи дітей і підлітків основам бойових мистецтв.
Свідомий вибір: від тероборони до передової
У перші дні повномасштабного вторгнення Сергій Ткаченко приєднався до Вишнівської територіальної оборони. Дружина переконувала залишитися вдома, але рішення чоловіка було непохитним - він не стоятиме осторонь, коли країна потребує захисту. Через три місяці добровільно звернувся до військкомату і став до лав Збройних сил України.
«9 травня - день народження моєї мами. Її давно вже немає, але для нашої родини це особливий день, коли ми збираємося разом, щоб її згадати. І саме в цей день Сергій сказав нам: «Я завтра їду...», - згадує пані Тетяна.
Спочатку пройшов військову підготовку в Чернігові. А згодом їхній підрозділ направили на Донеччину. Сергій служив командиром відділення кулеметного взводу в складі 26-го окремого стрілецького батальйону (військова частина А4028). Виконував бойові завдання на Покровському напрямку, зокрема поблизу населеного пункту Степове. Серед побратимів мав позивний «Саїд».
Попри складні умови служби, намагався за кожної нагоди телефонував рідним. Під час перебування на передових позиціях міг не виходити на зв’язок по кілька діб, щоразу змушуючи близьких хвилюватися.
«Ми дуже переживали, коли чоловік був на позиціях. Щойно з’являвся в мережі, а це зазвичай було вночі, одразу телефонував і казав: «Я вже повернувся, все добре». І тоді на кілька днів можна було видихнути», - розповідає дружина Героя.
Загалом за весь час служби він двічі побував у відпустці. Востаннє приїздив додому в жовтні 2023 року.
Останній бій командира «Саїда»
Сергій Ткаченко сім разів зазнавав контузій, а також отримував легкі поранення. Про ці випадки зазвичай повідомляв рідним уже постфактум - коли стан стабілізувався, не бажаючи їх зайвий раз тривожити.
Останню контузію отримав 23 грудня. Повернувшись з позицій, йому належало кілька днів відпочинку, але наступного дня довелося знову виходити на завдання. Дружина просила не йти. Та він не міг підвести побратимів.
24 грудня під Степовим розпочалося справжнє «пекло». Окупанти засипали українських воїнів вогнем. Спочатку позиції атакували ворожі дрони. Один із вибухів поранив побратима Сергія. Він миттєво кинувся на допомогу товаришеві та почав надавати першу допомогу. Саме в цей момент розпочався мінометний обстріл. Рятуючи побратима, Сергій накрив його собою. Товариш вижив, а «Саїд» загинув на місці.
Страшну звістку рідним повідомили побратими. Пізніше офіційне підтвердження надійшло від представників територіального центру комплектування.
За тиждень до загибелі Сергія Ткаченка - 17 грудня 2023 року - на фронті загинув вишнівчанин Дмитро Кузьмін. Попри значну різницю у віці, Сергій та Дмитро були добрими приятелями. Часто зідзвонювалися, ділилися новинами, підтримували один одного. А ще раніше, в листопаді, війна забрала найкращого друга Сергія, з яким вони разом у травні 2022 року стали на захист України.
Вічна пам’ять Герою
Понад усе Сергій Ткаченко мріяв про перемогу і мир. Мріяв повернутися додому, побачити рідних, обійняти дружину, дітей та онуку. Але війна забрала цю можливість.
Він віддав життя, рятуючи побратима, залишившись вірним своїм принципам і військовому обов’язку до останнього подиху. Таким його пам’ятатимуть рідні, друзі, побратими та всі, хто його знав, - надійним, добрим, справедливим і мужнім чоловіком.
Світла пам’ять про Сергія Володимировича Ткаченка житиме в серцях і спогадах близьких людей, в історії рідного міста та громади. А його мрія про мирну та вільну Україну - наш спільний обов’язок.
| Наступна > |
|---|