Вони тримають наше небо, щодня роблячи вибір на користь захисту країни ціною власного життя, здоров’я та спокою своїх родин. Їхній шлях - це постійна напруга, відповідальність і служіння, яке не вимірюється часом чи словами. Це люди, які залишили звичне життя і стали на захист держави в найважчі моменти її історії.
Втрата кожного Захисника - глибокий біль для родини, побратимів, громади і всієї країни. Але водночас це й незгасна пам’ять про їхній подвиг, силу духу та відданість Україні, які назавжди залишаться частиною нашої спільної історії боротьби.
Життєвий шлях Володимира Вікторовича Голенка - це поєднання щоденної праці, відповідальності та внутрішньої гідності, які визначали його як особистість. Із початком повномасштабного вторгнення він, як і тисячі українців, став на захист своєї держави. Без зайвих слів і вагань обрав шлях служіння Україні, ризикуючи життям заради інших.
Дитинство, навчання, становлення особистості
Володимир Голенок народився 19 жовтня 1973 року в місті Буча. Однак майже все його життя було пов’язане з Вишневим, куди родина переїхала в 1979 році. Саме тут він зростав, навчався у Вишнівській загальноосвітній школі № 2, знаходив друзів, формувалися його життєві цінності.
З дитинства Володимира знали як щиру, доброзичливу й відкриту людину. Був товариським, завжди готовим прийти на допомогу. Важливе місце в його житті займав спорт. Захоплення боротьбою виховало в ньому силу волі, витривалість, дисципліну та характер, які згодом стали внутрішньою силою у найскладніших життєвих випробуваннях.
Після закінчення дев’яти класів вступив до Київського СПТУ № 2, де здобув професію слюсаря. Після завершення навчання проходив військову службу в армії.
Професійний шлях та міцна родина
Повернувшись додому, Володимир розпочав трудову діяльність у підрозділі охорони. Згодом перевівся на посаду водія до Головного управління МВС України в Київській області. Паралельно заочно навчався у Київському технікумі Київського національного економічного університету.
Саме під час служби в міліції Володимир познайомився зі своєю майбутньою дружиною Зоєю. У 1998 році вони одружилися, створивши міцну й люблячу родину. В подружжя народилися двоє синів - Андрій та Данило.
Після звільнення з правоохоронних органів багато років працював у ТД «Мегаполіс» у Вишневому, певний час здійснював міжміські рейси в компанії «Автолюкс», але згодом повернувся до попереднього місця роботи. Колеги поважали його як висококласного спеціаліста та надійного товариша.
«Володимир мав надзвичайно загострене почуття справедливості. Був щирим, добрим, мав багато друзів, ніколи нікому не відмовляв у допомозі. А ще - був гарним чоловіком та турботливим батьком», - розповідає дружина Захисника, пані Зоя.
Саме ці риси його характеру багато в чому були закладені з дитинства. Мама Володимира, Любов Григорівна, змалечку прививала сину повагу, взаємну підтримку та доброту. Її материнська турбота і життєва мудрість сформували в ньому ті людські якості, які згодом визначили його як особистість, проявилися у ставленні до людей, родини та служби.
«Хто, як не наше покоління»
У перші дні повномасштабного вторгнення Володимир разом із старшим сином Андрієм пішли записуватися до територіальної оборони у Віті-Поштовій, де на той момент перебувала родина Голенків. Їхні дані внесли до резерву, однак виклику не надходило. Володимир не припиняв спроб долучитися до оборони та регулярно контактував із військкоматом.
«Чоловік завжди казав: «Якщо не піде воювати наше покоління, то доведеться йти молоді», - ділиться спогадами пані Зоя.
У квітні 2022 року Володимира та Андрія викликали до Фастівського військкомату. Андрію, який на той час був студентом, відмовили в призові на військову службу. А Володимир уже в червні долучився до лав Збройних Сил України.
На вогняних рубежах Донеччини
Пройшовши військове навчання, Володимир близько пів року ніс службу в складі 5-ї окремої штурмової Київської бригади в столиці. Проте вже в грудні 2022 року їхній підрозділ передислокували на один із найгарячіших напрямків фронту - Бахмутський, в район Часового Яру.
Спочатку Володимир виконував обов'язки заряджаючого гаубиці, але невдовзі, враховуючи значний водійський досвід, його перевели на посаду водія підрозділу аеророзвідки. Базуючись у Костянтинівці, він постійно виїжджав на передову: відвозив і забирав бійців та операторів БпЛА з позицій. Це були поїздки з високим рівнем ризику - під час обстрілів і в умовах, коли кожен виїзд міг стати непередбачуваним і небезпечним.
Володимир майже щодня намагався виходити на зв'язок із рідними. Про війну нічого не розповідав, натомість детально розпитував про домашні справи. Протягом служби йому вдалося тричі побували вдома: в травні 2023 року під час службового відрядження, у липні - у двотижневу відпустку, та в жовтні - на свій 50-річний ювілей.
Наприкінці листопада 2023 року Володимир разом із побратимами потрапили під удар ворожого FPV-дрона. Вчасно помітивши загрозу, водій миттєво зорієнтувався та натиснув на газ. Дрон розірвався поруч із автівкою. Завдяки професіоналізму та блискавичній реакції Володимира, побратими та він сам зазнали лише осколкових посічень. Після короткого лікування в шпиталі на Харківщині чоловік одразу повернувся в стрій. Обов'язок перед товаришами для нього був понад усе. Навіть перебуваючи у відпустці вдома, він постійно хвилювався: «Як там мої хлопці? Хто їх буде возити?»
Останній рейс
Трагедія, яка назавжди розділила життя родини на «до» та «після», сталася 5 січня 2024 року. Виконуючи бойове розпорядження із транспортування особового складу на передові вогневі позиції поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області, автомобіль під керуванням Володимира Голенка зазнав прямого влучання ворожого артилерійського снаряда. Внаслідок потужного вибуху воїн загинув на місці.
Лише за годину до своєї загибелі Володимир розмовляв по телефону з дружиною. Жодного передчуття біди не було. Голос був спокійним, як зазвичай: «Зараз завезу хлопців на позиції, приїду назад і обов'язково тебе наберу».
Але так і не передзвонив... Коли пані Зоя намагалася набрати чоловіка, телефон був поза зоною досяжності. Спочатку в серці плекалася надія - таке вже траплялося раніше через специфіку бойових завдань та відсутність зв'язку на «нулі». Проте за кілька днів страшна звістка чорним крилом накрила родину - сповіщення про загибель Володимира...
Пам'ять крізь роки
Сьогодні, коли Україна продовжує свою виснажливу боротьбу з російським агресором, ми з особливою шаною згадуємо тих, хто першим став на захист рідної землі в найкритичніший момент. Володимир Голенок поклав життя за те, щоб його сини мали майбутнє, і щоб над нашою країною знову було мирне небо.
Від дружини Героя:
«Минають роки… Тяжкі, гіркі, нестерпні роки для всієї нашої родини. Обірвалося життя мого коханого чоловіка, люблячого батька, справжнього патріота, який сумлінно виконував свій громадянський і військовий обов’язок, захищаючи нашу землю від ворожої московської навали.
Наш Герой. Пустий дім без тебе… Кричить і плаче душа. Все здається, прийдеш, усміхнешся, пожартуєш, щось цікаве розкажеш нам. Але назад вороття немає. Тяжкі роки, і наші сини не можуть сказати «Тато», лише передивлюючись світлини, на яких ти усміхнений та щасливий. Смуток і печаль, зболілось серце, виплакані очі… Пам’ять про тебе, рідний, завжди житиме в наших серцях і думках. Твоя доброта, мудрість і тепло тепер і назавжди залишаються з нами. Ти завжди будеш в серці, в пам’яті, в кожному подиху нашого життя. Ми будемо любити тебе і пам’ятати твою неймовірну душу».
| Наступна > |
|---|