Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року стало новим етапом агресії, яку Росія розпочала проти України в2014 році.Велика війнаторкнулася кожного з нас, змінила наші плани, життєві шляхи.Сотні тисяч українців добровільно стали на захист рідної землі. Це люди різного віку, професій, характерів, зі своїми мріями, надіями та сподіваннями. Кожна історія захисника чи захисниці -це окрема доля, в якій переплітаються мужність, біль,любов досвоєї родини такраїни. Їхні імена назавжди вписані в сучасну історію України, а пам’ять про них зберігає народ. Це історія - про одного з тих, хто віддав найцінніше, аби ми могли жити в своїй країні.
Дитинство та захоплення
Олександр Віталійович Сірко народився 6 березня 1974 року в Києві. З дитинства вирізнявся добротою, відкритістю та товариськістю, легко знаходив спільну мову з однолітками й друзями.Особливо дорогимидля нього були молодшібрати-близнюки Андрій та Петро: він дбав про них та підтримував. Між братами існувала тепла, щира дружба, яка залишалася важливою і в дорослому житті.
“Сашкобув для нас не просто братом, а й справжнім другом. Завжди підтримував, підказував,допомагав. Був прикладом для нас -у нього можна було повчитисящирості та доброті”,- розповідає молодший брат захисника Андрій.
З юних років Олександр захоплювався технікою. Мотоцикли, автомобілі, велосипеди привертали його увагу. Його цікавило, як працюють різні механізми: власноручрозбирав і складав моделітадеталі, постійно намагався вдосконалювати свої навички.
Професійний шлях
Після закінчення київської школи №59 деякий час підроблявв автопарку “Київміськбуду”, де працював його батько. Та згодомзахопився ювелірною справою. Основи професії опанував завдяки батькові однокласника, який був майстром-ювеліром і став його першим наставником. З часом захоплення переросло всправжню майстерність, якій вінвирішив присвятити життя.
У 2003 році родинаСірківпереїхала з Києва до Вишневого, яке стало для нихрідним домом.
Олександрпрацював лаборантом тареставратором, паралельно навчався заочно в університеті, а також брав участь в археологічних експедиціях, зокрема в КоростеніЖитомирської області. Важливим етапом у його професійному становленні стало стажування в Національному науково-дослідному реставраційному центрі України, після якого він отримав посвідчення художника-реставратора.
Захист Батьківщини
Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, у братів Сірків -Олександра та Андрія -не було жодних вагань щодо захисту країни. Втім напередодні великої війни їхню родину спіткала тяжка втрата - пішов у засвіти їхній братПетро. Тож хтось із них мав бутибіля мами Віри Петрівни. Вдома у Вишневому залишився Андрій, він долучився до добровольчого формування територіальної громади, а Олександр став до лав Збройних Сил. Мама намагалася його відмовити, але він рішуче відповів: “Я не можу інакше.Дід воював -і я мушу боронити свою землю”.
Спочатку Олександра зарахували до підрозділу реактивної артилерії, але через стан здоров’я служба там виявилася неможливою, тож його перевели до взводу вогневої підтримки стрільцем-кулеметником. Спочатку їхній підрозділ дислокувався в Згурівському районіна Київщині.
Влітку 2022 року Олександру зробили операцію, на відновлення дали десять днів. Він приїхав додому, щоб побути з рідними. На жаль, цязустрічстала останньою...
Наприкінці 2022 року, якраз перед Новим роком, підрозділ Олександра перекинули під Бахмут. Тамтривали одні з найзапекліших боїв: місто було практично зруйноване,російські війська намагалися прорвати оборону ЗСУ безкінечними штурмами. Бої супроводжувалися постійнимиобстрілами та вибухами -це було справжнє пекло.
“Зв’язок із братом був дуже поганий, тому ми зідзвонювалися дуже рідко. Олександр нічого не розповідав про себе, натомість цікавився, як ми, як мама, переживав за неї, хотів знати, чи все добре вдома”, - згадує брат захисника.
Під час одного з боїв Олександр отримав тяжку контузію. Проте за медичною допомогою звертатися не став. Незважаючи на серйозні проблеми зі здоров’ям, продовживвиконувати бойові завдання.
Через місяць їхню частину перевели наКуп’янський напрямок. Стан Олександра поступово погіршувався: одного разу він втратив свідомість. Йогоевакуювали до шпиталю в Харків, проте там можливості для лікування таких травм були обмежені. Для подальшої медичної допомоги необхідно було перевести його до Києва, аледля цього потрібен був дозвіл командира.
17 лютого 2023 року, коли захисникперебував у Куп’янську, російські війська здійснили масований авіаційний удар по місту. Лише за 40 хвилин було скинуто 12 авіабомб. Олександр опинився в епіцентрі атаки й загинув.
“Того дня я чергував у ДФТГ, -розповідає Андрій. -18-го вранці приїхав додому. Мама каже, в новинах передали, що дуже бомбили Куп’янськ. Я набрав брата, зв’язку з ним не було. І таккілька днів. А 22 лютогодо нас приїхали додомуз військкомата й повідомили про загибель Сашка».
Пам’ять та приклад мужності
Втрата Олександра стала болючим ударом для родини, друзів, знайомих, побратимів. Товариський, зібраний, прямий у словах і вчинках -таким він назавжди залишиться в пам’яті тих, хто його знав. Він умів долати труднощі й підтримувати інших у найважчі моменти. Його життя обірвалося, але приклад мужності та відданості рідній землі залишиться назавжди.
| Наступна > |
|---|