ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ

Що необхідно знати про коронавірусну інфекцію?

Увага! Сайт оновлюється. Деякі розділи можуть бути недоступні.
Back Архів

Спогади про Вишневе

Спогади про ВишневеМісто Вишневе починає свою історію з далекого 1887 року, коли було розпочато будівництво Південно-Західної залізниці, яка з’єднує Київ з Фастовом, а далі прямує до Одеси. Але тоді воно ще не було містом. І навіть селищем. Сучасну територію Вишневого займали ліси, озера та болота, мешканцями яких були птахи та дикі тварини.

Залізниця мала брати початок від станції Пост-Волинського, проходити через село Жуляни, потім через Васильків до Фастова. Загальна вартість прокладеного шляху складала 37 млн карбованців, а один кілометр новостворених колій – 58 887 карбованців. Будівництвом займалося акціонерне товариство, яке вирішило зменшити витрати і прокласти дорогу через мальовничу природу. Таким чином, село Жуляни, на честь якого було названо станцію, залишилося осторонь. Тільки у 2002 році залізничну станцію перейменували на «Вишневе».

Так як місцевість була безлюдна і тут водилося багато диких тварин, вона приваблювала мисливців звідусіль. Лише уявіть цю красу: дерева, галявини, озера, мелодійний спів птахів… Але цивілізація не стоїть на місці, тому для соціально-економічного розвитку необхідно було жертвувати природою.

У той час станція була необхідна лише для обслуговування вантажних потягів. Найпершим, за словами директора краєзнавчого музею м. Вишневого Тетяни Панасюк, з’явився вартовий будинок Спогади про Вишневезалізничника між Вишневим і Тарасівкою. Він і зараз там знаходиться, але вже відбудований. Пізніше побудували дерев’яне приміщення вокзалу, яке знаходилося на тому ж місці, де й зараз.

Для стрілочників звели два будиночки біля вокзалу. Обслуговуючий персонал залізниці час від часу змінювався, тому постійних мешканців на території сучасного міста не було.

Найпершим жителем населеного пункту, де зараз знаходиться Вишневе вважається службовець поштового вагону Тимофій Олефіренко. Він оселився у будинку, який зараз знаходиться у провулку Пушкіна, в 1900-х роках.

Одним із перших будинків сучасного Вишневого вважається оселя контролера руху поїздів Миколи Мигая, який працював на станції з 31 грудня 1909 по 1919 роки. Ми поспілкувалися з його онуком Всеволодом, який розповів багато цікавих історій, яких немає у книжках.

Спочатку Микола Мигай працював ревізором руху Поліської залізниці. Згодом його перевели на Південно-Західний напрям і родина винаймала квартиру в Києві на вул. Іванівській. Коли час почав близитися до пенсії, чоловік вирішив придбати власний будинок. У Вишневе сім’я переїхала 10 травня 1910 року. Біля будинку Микола Іванович облаштував великий фруктовий сад, аби потім продавати врожай у магазин на Хрещатику.

Я була дуСпогади про Вишневеже здивована коли Всеволод Миколайович показав мені кизилові кущі, які його дідусь посадив ще у 1912 році. Вони й понині ростуть на тому ж місці.

За словами Всеволода Мигая, сім’ї Чередника, Колосовського та Пулниці – у довоєнний час були дуже відомими людьми залізничного селища. Останній був запеклим українським націоналістом, але під час нападу німців перейшов на ворожу сторону, виступав проти жителів та допомагав відправляти людей до Німеччини. Згодом, шостого листопада 1943 року його розстріляли солдати радянської армії.

Біля станції селилися тільки працівники залізниці, помешкань було мало. До війни сучасній на південній стороні, селище закінчувалося приблизно там, де зараз знаходяться будинки № 10-12 по вул. Ватутіна. Далі було поле. Там було розміщено близько п’яти садиб. Але коли почали створювати колгоспи, людей переселили. Двом сім’ям виділили по 60 соток з маєтку Мигаїв. До того часу подвір’я першого контролера руху поїздів простягалося від початку вул. Шевченка до вул. Ватутіна. Ще трьом було виділено ділянки на вул. Садовій. Інших вулиць не було, тому Ватутіна з’єднувалася з дорогою, яка прямує з Києва до Крюківщини. Нею дітлахи ходили до школи. Також до сусіднього села можна було дійти по сучасній вулиці Чорновола. Поки залізнодорожня станція не перетворилася на селище Вишневе, територія адміністративно належала до Крюківщинської сільської ради.

Раніше ані назви вулиць, ані номерів будинків не було. «Поштар знав усіх особисто. На конвертах писали «ст. Жуляни Південно-Західної залізниці, прізвище». У поштаря не було карти, він знав всіх», – згадує Всеволод Миколайович.

Розповів старожил і про перший магазин. Він відкрився ще до війни та знаходився на розі сучасних вулиць Карла Маркса (ранішеСталіна) і Залізничної. «Праворуч був невеличкий білий будинок, який ділився на дві частини – з одного боку було житлове приміщення, а з іншогомагазин. Працював там Борис Соломонович. У тій крамниці продавалося все, вона була універсальною», – розповідає Всеволод Мигай. Раз на місяць господар привозив бочку керосину, який мешканці швидко розкуповували. Навіть після війни довгий час він був єдиним магазином на станції.

У довоєнний період від Південно-Західної залізниці до Теремків почали будувати «гілку Германівської залізниці», але потім почалась війна і будівництво припинили. Для цього у сім’ї Мигаїв відібрали 1,5 га землі. У 1938-39 роках будівництво відновилося, почали створювати насипи від переїзду до Теремків. Зараз там знаходяться будинки по вул. Чорновола.

До війни, приблизно з 1936 року почали будувати Костопальний завод. «Якщо від рогу нинішніх вул. Чорновола та Балукова пройти в сторону Києва, метрів 50-100, ліворуч можна було побачити цей завод. Там була висока труба», – розповідає Всеволод Мигай.

Кістки привозили з підприємств майже усієї областіможе й України) та розвантажували вздовж колій навпроти сучасних вулиць Шевченка, Ватутіна і аж до заводу. Купи сягали двох-трьох метрів заввишки. Як вважає Всеволод Мигай раніше ґудзики робили з кісток, тому що на останніх було чітко видно дірки. На заводі кістки перепалювали на допоміжні речовини для виробництва цукру. Від процесу переробки та самих звалищ йшов дуже неприємний запах, який заважав мешканцямКрім того, поблизу куп збиралися зграї собак, які лякали місцевих жителів та дітвору. У той час Всеволод Мигай був маленьким хлопчиком. Одного разу по дорозі додому на нього напала купка собак. Пізніше збудували колію до заводу і нещастя людей припинилися.

Дуже відомий серед старожилів «будинок Махова», у якому після війни знаходилася селищна рада, був побудований ще до війни, заможним чоловіком на прізвище Махов. У 1941 році на території його садиби розміщувалися українські солдати.

Всеволод Мигай народився у 1930 році. Коли почалася війна, він був ще маленьким хлопчиком, але полюбляв спостерігати за роботою німців, які часто підгодовували хлопчат. Навчався у Крюківщинській школі. Потім вступив до Київського політехнікуму зв’язку. Одружився у 1956 році. Згодом юнака призвали до армії та відправили до військового ліцею у Тамбов, потім у Пушкіно (біля Ленінграду). Чоловік служив у Карпатах, Прикарпатті та за Полярним колом на Крайній Півночі. Після закінчення служби працював у Військовій частині, де тепер знаходиться Інститут Міністерства оборони України. Зараз Всеволод Мигай живе з дружиною у будинку свого дідуся та виховує онуків. Має трьох синів, але найстарший, на жаль, помер.

Не зважаючи ні на що, Всеволод Миколайович цитує класиків російської та світової літератури, зокрема Олександра Пушкіна.

Анна ЛАПЕНКОВА