Віктор Бабич

Віктор Бабич

Він дуже любив життя, але своє місто він любив, мабутьбільше.

Віктор Феодосійович Бабич, наш земляк, талановитий поет, прекрасна людина. Народився він 26 січня 1942 року в сусідньому селі Крюківщина Києво-Святошинського району. На його долю випало нелегке повоєнне дитинство. Залишившись без батька, що загинув на фронті, Віктор рано пізнав ціну тяжкої праці. Після закін­чення школи майбутній поет пішов працювати на завод учнем токаря. Здобувши професію, він вирішив навчатися далі і вступає до Київського педагогічного інституту імені Горького на літературний факультет російського відділення денної форми навчання. А згодом починає працювати і вчиться заочно. За час навчання в інституті Віктор працює завідуючим клубом в рідному селі Крюківщина, ван­тажником в аптекоуправлінні і навіть інструктором Києво-Святошинського РК ЛКСМУ.

Після закінчення інституту Віктор працює в редакції районної газети «Шлях до комунізму» (нині «Новий день»), згодом стає завідуючим відділом сільського господарства. Навіть звільнившись, він ніколи не поривав зв'язків з рідним виданням, до кінця свого життя друкував в ньому свої матеріали. Деякий час В. Бабич працював редактором газети «Трибуна енергетика» Управ­ління будівництва Чорнобильської АЕС.

Особливе місце в житті Віктора Феодосійовича завжди займала поезія. Римувати він почав рано, ще в школі. У п'ятому класі Віктор писав вже досить непогані вірші про школу, вчителів тощо. У десятому класі (1959 р.), в районній газеті «Шлях до комунізму» була опублікована його замітка «Молодь у боротьбі за п'ятирічки» про доярок місцевого колгоспу «Червоний партизан». А невдовзі, там же з'явився його вірш «Разоружение». Це був початок його журналістської і поетичної діяльності. Вірші він писав російською та українською мовами.

Захоплення поезією привело Бабича в літературну студію «Мрія» при згаданій районній газеті. Займаючись в студії, поет вдосконалював деякі свої вірші. Так, доопрацьований вірш «Поезда» він вводить як окрему другу частину в триптих «Памяти отца». На жаль, творчість нашого земляка не досліджена, його вірші розпо­рошені у періодичних виданнях, не зберігся і його архів. Крім вже згаданого видання, відомі публікації його поезій в газетах «Трибуна енергетика», «Рабочее слово», «Вечірній Київ» та ін.

Основні мотиви його поезій - спогади про війну, ветеранів, босоноге дитинство, про страшну чорнобильську трагедію, христи­янські цінності. В них - біль, сум, печаль. В них - радість з приводу повернення людей до Бога, любов до Батьківщини.

Окрема тема - це туга за загиблим батьком, померлою матір'ю. У віршах - вся душа поета, його сподівання, думки, надії. У своїх віршах поет з особливою теплотою згадує своє рідне село Крюківщину, місто Вишневе, де прожив багато років.

Саме Вишневому поет присвятив вірш «Квітуче місто», сповнений глибокої відданості і синовньої любові. Ось лише кілька рядків з нього:

                                         "У думках й на душі стає світло і чисто,                                   
                                          Коли серце  сповна полонить пишний цвіт.
                                          Ой Вишневе, Вишневе, квітучеє місто,
                                          Ти свічадо моє, мій народжений світ"
 
Сам автор називав цей твір піснею. Ми бачимо зрілого поета, справжнього     майстра слова. Вишневе у нього і квітуче, і квітуєче, і квітучеє. Скільки барв, скільки відтінків лише одного слова! Скільки любові, ніжності до рідного міста!

Навесні 1998 року поет Віктор Бабич відійшов у вічність.

Він дуже любив життя, але своє місто він любив, мабуть, більше. Сподіваюся, що настане такий час, коли у школах міста діти будуть вивчати творчість нашого земляка поета Віктора Бабича. А місто віддячить йому за любов і вшанує пам*ять поета меморіальною дошкою на будинку, де він проживав.     

 

                                                             Валерій Гомановський,
                                                                                краєзнавець.
 
           ЦВЕТЕНИЕ
 
...А в городе моем все вишнирасцвели.
Ион Вишневым называется по праву.
Куда ни погляжу — налево иль на право —
Цветение разбуженной земли.
 
И слыша пенье голосистых птиц
Ивидя зеленеющее лоно,
Мы все, мы все, кто в жизнь влюбленный,
Уверены: цветенью нет границ!
 
КВІТУЧЕ МІСТО
У думках й на душі стає світло І чисто, Коли серце сповна полонить пишний цвіт.
Ой, Вишневе, Вишневе, квітуєче місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ.
 
Навкруги усе любо, куди не погляну: Потопають будинки у вишневий садах,
І чарують ялинки на вокзалі «Жуляни»,
І милує малюк на жіночих руках.
 
Ці дитинства шляхи, земляків гарні лицяГомінливий перон, перестуки коліс.
І в далеких краях, і в розкішних столицях.
Як молитву святу, я крізь роки проніс.
 
Виростають будови на яснім видноколі, Пахнуть щедрим врожаєм поля вдалині.
Не віддам я цю землю ніколи й нікому — Все тут рідне, бентежне й сердечне мені.
   
У думках й на душі стає світло і чисто,
Коли серце сповна полонить пишний цвіт. Ой, Вишневе, Вишневе, квітучеє місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ.
 
ВИШИТИЙ РУКАВ
Я твій навічно, Україно,
Мої навкіл земля й Дніпро.
В мені нуртує щохвилинно
Твоя любов, твоє добро.
 
Степи гудуть од яничарів,
Та не убити їм під свист
Ні Роксолани мудрість й чари,
Ані козацькі міць і хист.
 
Я завжди чую, завжди бачу:
Стоїш, немов іконостас,
А коло ніг у тебе плаче
Твій закайдований Тарас!
 
Віки пливуть на полі брані —
Там не один життя віддав...
          Ще не просох від сліз, прощання
Твій любо вишитий рукав.
 
Хай пропаде лиха година,
Що хоче твій зігнути стан.
Я покладу на плечі сина
Тягар усіх твоїх страждань.
 
І я життя віддати згоден,
Чи то в бою, чи то в ділах,
Щоб між народами свободи
Ти невмирущою була!
 
Щоб квітував барвінок синій,
Народ лише добро плекав,
          В дніпровській вимитий бистрині
          Білів твій вишитий рукав!
 
ПРОЗРЕНИЕ
На  жизненных  наших  дорогах ,
Где  царствуют  Добро  и Зло ,
Так  поздно  для  меня  и  многих
Прозренье  светлое  пришло .
 
А  как  ещё - ведь  школьных  классах
Мы , комсомольские  юнцы ,
Твердили , спорили  о  классах
Как  пролетарские  бойцы .
 
А  как , мужая  без  печали ,
Зато  усердно , даже  всласть  
На  поле , в  цехе  защищали
Своих  вождей , Союз  и  власть .
 
А  как  заткнувши  себе  уши ,
Не  различая  свет  от  тьмы ,
Травили  праведные  души ,
Морили  голодом  умы .
 
А  как  же  грешными  глазами
Взирали  на  приход  святой ,
И  если  не  сносили  храмы ,
Так  обходили  стороной .
 
Спешили  поклонясь  дороге ,
Не  видя  благодать  небес ...
Но ,слава  Богу , что  для  многих
Христос  воистину  воскрес !
 

У моему рідному селі Крюиівщина не повернулися з ратно­го походу 104 учасники Великої Вітчизняної війни. І в мирний час їх стає все менше і менше. Ось і в цьому році нещодавно пішов від нас ще один-фронтовик—

бойовий розвідник М. Т. Василенко.        

А нині, корінних крюківщинців, ветеранів війни — всього 11.

 
          ВЕТЕРАНИ
   Їх раз у раз знов непокоять рани,
   Одержані в жорстоких тих боях.
   Вмирають і вмирають ветерани
   В своїх дітей і внуків на очах.
 
   Роки летять, мов легкокрилі птиці,
     Йдуть в забуття, неначе в білі сни
     Вмоїм селі лишились одиниці
   Тих, хто пройшов крізь дим й вогонь                                  
                                                      війни...                                           
                                                                    
   Шануєм ветеранів ми сьогодні,
   Хоч і нелегкий час для них настав...
   Навік залишаться у пам'яті народній
   Всі ті, хто людство боронив                                  
                                                  і рятував. 
 
                                                     ПОЕЗДА
                                       
                                       О, как я ждал прихода поездов!..
                                        Я убегал на станцию Жуляны.
                                        Колёсный стук, гудков манящий зов
                                        Мне с детства был заветным и желанным.
 
                                        Потом возненавидел поезда,
                                        Я был уверен и твердил упрямо:
                                        Они отца умчали навсегда,
                                        Оставив нас одних скорбящей маме.
 
                                        Душа моя иных тревог полна…
                                        Забыл давно мальчишескую злобу,
                                        И лишь при слове горестном «война»
                                        Я вздрагиваю, словно от озноба.
 
                                        Ведь сын растёт.Он любит поезда.
                                        И страшно думать, что его однажды
                                        Они умчат от станции туда,
                                        Откуда возвращается не каждый.
 
ЧОРНОБИЛЬЦІ
Ми — птахи одного гнізда,
Та враз по світу розлетілись.
(Хоч як же цього не­
хотілось!)   —
На сполох вдарила біда.
 
Не зберегла нас од біди
Зоря надії, що світила
Над Прип’яттю щасливо
й мило —
Вона   погасла   назавжди.
 
Ми розлетілись.., В серці —
щем,
До себе кличуть рідні
стіни,
І один одного постійно
По смутку всюди
пізнаєм.
 
А діти навіть уві сні
Додому просяться  незвично,
Де їх, полишені  навічно.
Ляльки чекають на вікні.