Микола Чичкан

Микола ЧичканЧичкан Микола Семенович народився 10 липня 1937 року в селі Гуровка Долинського району Кіровоградської області.
Після закінчення гірничого технікуму працював гірничим майстром на рудниках Кривого Рогу.
Маючи покликання до музики й поезії, продовжив навчання спочатку в Москві, а потім у Дніпропетровську.
1982 року доля привела його до міста Чорнобиль, де вчителював у місцевій школі. Усією душею полюбив це старовинне місто й навколишню мальовничу природу.
У трагічні дні квітня 1986 року разом з іншими патріотами міста Микола Семенович вантажив пісок, щоби приборкати атомний смерч.
З часом отримані дози радіації далися взнаки – він став інвалідом після тяжкої хвороби.
Вірші, які публікуються в цьому альманасі, Микола Семенович написав у місті Вишневе, куди переселився разом із родиною.
Працював викладачем російської мови і літератури у Вишнівській загальноосвітній школі №3.
Публікувався в газетах. Його творами зацікавились композитори, а відомий кобзар Павло Супрун написав кілька хвилюючих дум.
12 січня 1995 року життя Миколи Семеновича обірвалося.
 
 
 
Дума про Україну
Чому сумуєш, Україно?
Гіркі сльози чому ллєш?
Терпіти злидні набридло?
Чи барство вже остогидло?
Чи долі кращої все ждеш?
 
Приспів:
Гей, українці, брати мої,
Милостині ждете ви від панів?
Тому й жупани на вас бідні,
Як воші, вас заїли злидні
Ви ж онуки славних козаків!
 
Сльозами горю не поможеш,
Щастя на них не припливло,
Зле зілля тільки ними зросиш
Та будяків ще більш розмножиш
Не зійде ними зрошене зерно.
 
Приспів.
 
Де ж позникали твої Гонти?
Кармелюки поділись де?
Вкраїно, підіймайся проти
Тих, хто жеруть ікру та шпроти,
А то зжеруть вони й тебе.
 
Приспів.
Пора сталить обух Шевченка
Та косу добре нагострить,
Постати за Вкраїну-неньку,
«Хиренну волю розбудить»,
Та бур’яни ущент скосить!
 
Дума про Чорнобиль
Ой насувалась та чорна хмара
На древній Чорнобиль,
Як монголів дика мара,
Сила лихоробів.
Та й почали з Чорнобиля
Сивий волос рвати,
Ніби зграя гайвороння,
Ліси оскверняти.
Гризли землю, Прип’ять гнали,
Вона ж не хотіла
Береги її стогнали,
Від жаху тремтіли.
Ой чим же ми завинили?
Не було ж ніколи,
Нас так навіть не ганьбили
Татаро-монголи.
Зажурився батько сивий
Та й упав додолу:
«Пробач, доню, я безсилий! »-
Заплакав в долоні.
Руйнувала, будувала
Тереми для чорта,
Україну забрудняла
Нелюдів когорта.
Не козацькі то могили
Там за височіли –
У реакторах злі сили
До пори засіли.
Все чекали, бісенята,
Квітневої ночі,
Коли ворон вороняті
Не виклює й очі.
Дощ холодний накрапував,
Темно, як в могилі.
Спав Чорнобиль, «похропував»
На крутому схилі.
Спав він, тишею повитий,
Та не знав ось тільки,
Що проснеться знаменитим
Й нещасним навіки.
Дочекались злії сили –
Чортяка рвонувся,
Навіть Кий в своїй могилі
Тричі повернувся.
Та й вилетів Змій-Горинич
З чотирма главами,
Почав вогнем усе нищить-
Його ж не чекали.
Ті, що кинулись на Змія,
У вогні згоріли,
Інші ж,як від дурман-зілля,
Наче подуріли.
Розбіглися по Вкраїні
Притулку шукати,
Ніби в смертних гріхах винні,
Й себе рятувати.
Полетіла, покотилась
За ними примара –
Україну полонила
Та чорная хмара.
 
Чорнобильці, брати мої,
Що ж ви наробили?
Загубили міста свої,
Землю отруїли!
Українці мої милі,
Як нам далі жити?
Невже дамо Україну
Та й занапастити?!
 
 
Поэту
Не радуйся минувшей славе,
Хвале друзей не верь, поэт.
Судить потомки только вправе:
Поэтом был ты или нет.
Не знаю, будешь ли известным,
Но лишь тебе и суждено
От шелухи пустой, словесной
Отсеять нужное зерно.
Не собирай в букет цветочки
Пустой банальной болтовни,
А напиши четыре строчки –
Молитвой станут пусть они.
 
Ностальгия
Вернулся снова в старенький наш дом:
Никто меня не встретил у порога…
Отец и мать когда-то жили в нем –
Отправились в небесную дорогу.
 
Дом разнотравием давно порос,
Согнувшись, как старуха в страшном горе.
Горчит полынью запах ранних рос,
И слезный ком стоит, застрявши в горле.
 
Но вновь и вновь влечет меня сюда,
Как приступ неутешной ностальгии,
Березка белая у чистого пруда,
Земля и дом, что в муках нас родили.
 
Кто из вас роднее?
Полесье Украины:
Сосны, тополя,
Снежные равнины –
Родина моя.
 
Что может быть мощнее
Этой красоты?
Что может быть милее?
Разьве только ты.
 
Но кто из вас роднее?
Кого спасу в пугру?
Кого люблю сильнее?
Выбрать не могу.
 
Снежные равнины,
Любя иль не любя?
Нет, без Украины
Не будет и тебя.
 
Гуси-журавли
Улетают птицы
В теплые края,
Я же остаюся –
Не берут меня.
 
По ночам я слышу
Их печальный крик –
Он, как боль утраты,
В душу мне проник.
 
Доброй вам дороги,
Гуси-журавли,
Возвращайтесь снова
В рай родной земли.
 
По ночам тоскуют
Гуси-журавли…
Что их ждет?
Что ищут на краю земли?
 
Стыдно мне
Мне стыдно перед новым поколеньем,
Оно обязано,и в праве обвинять
За то, что жил в трусливой лени,
А в оправданье стал хвостом вилять.
 
Я говорю: что было – все запомни.
Советую: в душе зажги огонь,
С сознанья вышвирни гнилые корни
И устоявшуюся слишком долго вонь.
 
Что оставляю я своим потомкам?
Дыру озонную? Виновен, мол, фреон…
Преступный мир, что пауками соткан,
И перевернутую землю кверху дном?
 
Нет! Не простят меня, не возвеличат!
И не надейся управленья рать!
Они в преступности скорее нас уличат
И будут повседневно проклинать.  
 
Дума про афганців
Ніч тривожна, наче постріл,
І свинцеве небо...
З літаків вас викидали,
Говорили: «Треба!»
 
Ви падали в чужі гори,
Як в іншу планету.
Часто в полон потрапляли –
в жорстокі тенета.
 
Вас різали, з вас знущались,
Потім убивали...
Мужньо, стійко ви гинули,
А за що не знали.
 
Ой афганці, діти мої,
Чого ж ви зазнали!..
Ніби телят нерозумних,
Вас на бійню гнали.
 
Гнали та ще й говорили,
Що для вас пошана –
Захищати чужу землю,
Племена незнані.
 
А тепер ще й докоряють:
 - Вас не посилали!
Ніби й справді добровільно
Ви там умирали.
 
А скільки вас загинуло!
Може, й Бог не знає…
Знає тільки кожна мати,
Що сина не має,
 
Що не діжде, не зустріне
Своєї дитини, -
В горі буде й не забуде
Аж до свого згину.
 
Не діждуться наречені
Коханих ніколи –
Нишком від людей поплачуть
Десь біля стодоли,
 
Не повернуть, не виплачуть
В долі свого друга...
І нікого не бентежить
Ця дівоча туга,
 
Що дівчина не колише
На руках дитину,
Яка змогла б захистити,
Нас в лиху годину.
 
Хіба знайдеш тепер винних –
Вони тепер судді:
Треба зрадників карати!
І б’ють себе в груди.
 
Та не тих судити треба,
Що в полон попали,
А тих нелюдів, що хлопців
До Афгану гнали.
 
Ой Вітчизна, мати рідна,
Як ти допустила,
Що найкращих синів твоїх
Там занапастили?!
 
Очі твої сині
Сніг злітає іскрами,
Золотими бризками.
Лижі твої швидкісні –
Ну-мо, дожени.
Очі твої синії,
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні.
 
Пролетіли птицею,
Казкою-синицею,
Сяйнувши зірницею,
Зникли вдалині.
Очі твої синії,
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні.
 
Де ж це ви поділися,
Чи, може, приснилися
Наяву мені?
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні...
 
Балада про матір
Сидить мати на помості –
Сина виглядає.
Чужі діти їдуть в гості,
А його немає.
 - Де ж ти, сину мій єдиний,
Де ж ти забарився?
Чи наш дім тобі не милий,
Чи вже одружився?
Та й забув, що твоя мати
Одна, як билина,
І встає й лягає спати –
Думає про сина.
Чи я ж тебе не пестила,
Сину мій рідненький?
Чи я ж тебе не жаліла,
Як ти був маленький?
…І поплаче, й пожуриться,
І подорікає...
Вийде з хати, прижмуриться,
Й знову виглядає.
Коли бачить: їдуть двоє –
Молоді, красиві...
Повертають в двір обоє,
Придивилась...Сину!
Відірвалась від одвірка,
Побігла, упала...
А до неї син, невістка –
Обох обіймала.
І ні словом не жалілась,
 І не дорікала.
Потім враз вся зашарілась:
-   Ото ж бо, яка я.
Ходіть, діти, в рідну хату
Та сядем до столу,
Почастую, чим багата,
Ви ж прийшли додому.
-                 Пробач, мамо, за відстрочку,
Я б раніш повинен...
 - Що ти, що ти, мій синочку,
Приїхав, ще й винен?
-             Якщо люди не осудять
Мені гріх й казати,
Яка ж мати дітей гудить –
На те вона й мати.
 
Ідуть у світ молодії,
Гріх їх не пускати.
 
Та, здійснивши свої мрії,
Пам’ятайте: мати
Не спить дні і ночі
Вас жде, виглядає,
Заплакані очі
З шляху не спускає.